Тихий Дін. Книга перша - Сторінка 54

Жовту щетину стерні хвилював вітер. На заході коцюбились згромаджуючись хмари. Вгорі фіялково чорніли, трохи .нижче втрачали дивні свої барви і, міняючи тони, лили на тьмяну ряднину неба ніжно-бузкові димчасті відблиски; в середині вся ця безфоремна громада, набита мов той зашерт за кри-гоплаву, розходилася і в пролім непослабно струмився потік надвечірніх промінів помаранчового кольору. Вій розходився бризкучим віялом, переломляючись і курячись, падав сторч, а нижче пролому сплітався у бакханальний спектр кольорів.

Коло придорожного рівчака лежав застрелений рудий кінь. Задня його нога, потворно задерта догори, виблискувала напівстертою підковою. Листницький, підскакуючи на бідці, розглядав кінський труп. Санітар, що їхав з ним, пояснив, спльовуючи на надутий горб черева.

— Зерном обжерся..... Об'ївся, — поправився він, глип

нувши на сотника, хотів ще раз сплюнути, але слину проковтнув з увічливости, витер губи рукавом гімнастівки. — Здох, а. прибрати годі, от бо який руський нарід. У німців, у тих не так.

— А ти звідки знаєш ? — безпричинно злісно спитав Листницький і в цей момент так само безпричйнно і прикро зненавидів байдуже, з відтінком переваги і погорди, обличчя санітара. Воно було сірувате, нудне, мов вересневе поле в стерні; нічим не різнилося від тисячі інших мужицько-сал-датських облич тих, які зустрічав і доганяв сотник по дорозі з Петербургу до фронту. Всі Зони здавались якимись вили-нялими; тупе щось застигло в сірих блакитних, зеленкуватих і інших очах, і вони дуже нагадували зужиті, давньої карбівки мідні монети.

— Я в Німеччині Три роки ДО ВІЙНИ Прожив,—НЄ кваплячись відповів санітар. У відтінку його голоса пролунала та сама перевага й погорда, які помітив сотник у погляді.

— Яв Кенігсбергу на сигарній фабриці працював, — нудьгуючи кидав санітар, поганяючи маштака вузлом ремінних віжок.

— Помовч лишень, — суворо сказав Листницький і повернувся, оглядаючи голову коня із * звислим на очі чубком і оголеним, обвітреним на сонці навісом зубів.

Нога його, задерта догори, була зігнута в колінному суглобі, копито трохи порепалось від вухналів, але скойка густо ясніла сизим глянцем, і сотник по нозі, по тонко різьбленій бабці визначив, що кінь був молодий і гарної породи.

Бідка, підскакуючи грудкуватим путівцем, від'їжджала) далі. Мерхнули фарби на західному краї неба, розсмоктував вітер хмари. Нога мертвого коня чорніла ззаду безголовою каплицею. Листницький все дивився на неї і раптом на коня круговиною впав снопик проміння і нога з щільно облиплою рудою шерстю яскраво зацвіла, мов якась чудесна, безлиста галузка, закрашена в жовтогаряче.

Вже в'їздивши до Березнягів шпиталь зустрів транспорт поранених.

Літній голений білорус — хазяїн першої підводи — йшов коло коня, намотавши на руку мотузяні віжки. На підводі спершись лежав козак без кашкета з завиненою головою. Він, стомлено заплющивши очі, жував хліб і випльовував чорну пережовану кашицю. З ним поруч лежав ниць салдат.

На сиднях у нього стовбурчились неподобно подерті зашко-рублі від загуслої крови штани. Салдат, не підводячи голову, нестямно лаявся. Листницький жахнувся, прислухаючись до інтонації голосу; так моляться дуже побожні. На другій підводі покотом лежало шестеро салдатів. Один з‘ них, гарячково-веселий, розказував, мружачи запалені гарячкові очі:

— ..... наче приїздив посол від їхнього імператора і робив

пропозицію замиритися. Головне — певний чоловік, знаю я — він не збреше.

— Навряд,—сумнівався другий, хитаючи круглою головою із слідами давньої золотухи.

— Стривай, Пишипе, мо' й справді приїздив, — м'якою волзькою говіркою обзивався третій, що сидів до стрічних спиною.

На п'ятій підводі червоніли околички козацьких кашкетів. Троє зручно розмістились на широкому возі, мовчки дивились на Листницького, і на їхніх запорошених суворих обличчях не було й тіні тієї поштивости, яку бачиш під час муштри.

— Здоровенькі, станичники! — привітав їх сотник.

— Доброго здоров'я, — в'яло відповів найблщрий до хурмана гарний срібно-вусий і броватий козак. ;4,9 .

—> Якого полку? — спитав Листницький, намагаючись роздивитись номер на синьому наплічнику козака.

— Дванадцятого.

— Де тепер ваш полк?

— Не можемо знати.

— Ну, де вас поранило?

— Під селом тут... Недалеко.

Козаки про щось пошепталися, і один з них, придержуючи здоровую рукою поранену, зав'язану полотняною ганчіркою, скочив з воза.

— Ваше благородіє, почекайте трохи — він бережно ніс прострілену, запалену руку, йшов по дорозі, посміхаючись до Листницького і широко ступаючи босими ногами.

— Ви чи не з Вешенської станиці? Чи не Листницький?.

— Так, так.

— Отож ми пізнали. Ваше благородіє, чи не буде закурити? Почастуйте Христа ради, помираємо без тютюну.

Він держався за фарбований бік бідки, йшов поруч. Листницький витяг цигарницю.

— Ви б нам подарували десяточок. Нас же троє,—прохально усміхнувся козак.

Листницький висипав йому на брунатну велику долоню весь запас цигарок, спитав:

— Багато в полку поранених?

,— Десятків зо два.

—— Втрати великі?

— Багато побито. Витріть, ваше благородіє, вогнику. Дякую,— козак прикурюючи відстав, крикнув навздогін: — З Татарського хутора, що коло вашого маєтку трьох нині вбило. Поплямило козаків.

Він махнув рукою і пішов доганяти свою підводу. Вітер ворушив на ньому не підперезану хакову гімнастівку.

Командир полку, до якого призначили сотника Листниць-кого, квартирував у Березнягах у священика. Сотник попрощався на майдані з лікарем, що гостинно дав йому місце на санітарній бідці, і пішов, на ході обтрушуючи мундир від пороху, розпитуючи в стрічних де штаб полку. Назустріч йому полум'янорудий бородань фельдфебель вів салдатів на варту. Він козирнув сотникові, не гублячи ноги, відповів на запитання і показав будинок. У приміщенні штабу було затишно, як і в кожному штабі, що стоїть далеко від передових позицій. Писарі никли над великим столом, коло рурки польового телефону пересміювався з невівдимим співбесідником старий осавул. На вікнах просторої хати бринчали мухи, і мов комарі, дзижчали далекі телефонні дзвінки. Вістівець провів сотника до командира полку на квартирю. В передпокої неприязно зустрів його високий, з трикутнім шрамом на підборідді, чимсь збентежений полковник.

— Я командир полку, — відповів він на запитання і, вислухавши про те, що сотник має за честь з'явитися під його °РУДУ> Імовчки, відрухом руки, запросив його до кімнати. Вже зачиняючи двері за собою, він поправив волосся жестом безкрайньої втоми, сказав м'яким монотонним голосом:

— Мені вчора переказали про це з штабу бригади. Прошу сідати.

Він розпитував Листницького про попередню службу, про столичні новини, про дорогу; і за весь час короткої їх розмови і разу не підняв на бесідника обтяжені якоюсь великою, втомою очі.

"Певне дісталось йому на фронті. Вигляд у нього смертельно втомленого", — співчуваючи подумав сотник, розглядаючи високе розумне чоло йолковника.

Але той, мов заперечуючи, ефесом шаблі почухав перенісся, сказав:

— Підіть, сотнику, познайомтесь з офіцерами; я, бачте,, не спав три ночі. В цих нетрях нам, крім карт та пияцтва , нічого робити.

Листницький, козиряючи, ховав у посмішці тяжку зневагу. Він пішов, неприязно згадуючи зустріч, іронізуючи з тієї пошани, яку мимоволі навіяли на нього стомлений вигляд і шрам на широкому підборідді полковника.

Дивізія дістала завдання форсувати річку Стир і коло Ловищів вийти у вороже запілля.

Листницький за кілька днів зжився з офіцерським складом полку; його швидко втягла бойова обстанова, витравляючи прижитий у душі затишок і мирну дрімоту.

Операцію з форсуванням річки дивізія виконала блискуче. Вона вдарила з лівого флянгу на значну групу ворожого війська і вийшла в його запілля. Під Ловищами австрійці, за допомогою * мадярської кавалерії, намагались перейти у контр-наступ, але козацькі батареї позмітали їх шрапнеллю, розвернуті мадярські ескадрони відступали в безладді, і їх знищували фланговим кулементим . вогнем, переслідували козаки.

Листницький з полком ходив у контр-атаку, дивізіон насідав на ворога, що відступав'. Третя чота, якою командував Листницький, втратила одного козака забитого і чотирьох поранених. З зовнішнім спокоєм сотник проїхав повз Лощонова, він намагався не слухати його хрипкого низького голосу. Лощонов — молодий горбоносий козак Краснокутської станиці — лежав придавлений забитим конем, що навалився на нього. Він був поранений у плече, і лежав, тихо щирячись, просив козаків, що проїздили повз нього:

— Братця, не кидайте! Звільніть, братіки...

Низький, викресаний мукою голос, лунав тьмяно, та не було в збентежених серцях козаків жалости, а коли й була, то воля, не даючи їй просочуватись, м'яла і давила непослабно. Чбта п'ять хвилин їхала ступою, даючи передихнути коням, що аж захрапли скакавши. За півберстви від них тікали в безладі ескадрони мадяр. Поміж їхніми гарними бланеними куртками мережились синьо-сірі мундири піхоти. Гребнем сунув австрійський обоз, над ним прощально змахували молочні димки шрапнелі. Звідкілясь з лівого боку на обоз перебіжним вогнем стріляла батарея. Грімкий гуркіт стелився понад полем, збуджуючй в ближньому лісі багатоголосі виляски.

Військовий старшина Сафронов, що вів дивізіон, скомандував "риссю" і три сотні, розсипаючись, витягуючись, рушили підтюпцем. Коні під вершниками похитувались, жовто-рожевими квітами падала з них піна.

Цю ніч ночували в маленькому сельці:

Дванадцятеро офіцерів полку тіснились в одній халупі. Розбиті втомою, голодні полягали спати. Близько півночі приїхала польова кухня. Хорунжий Чубов приніс казанок борщу, жирний його аромат збудив офіцерів і на чверть

години опухлі від сну офіцери їли жадібно, без розмов, надолужували два загублені в боях дні. Після пізнього обіду пропав сон. Офіцери, обтяжені їжею, лежали . на бурках, на соломі, курили.

Підосавул Калмиков, маленький, круглий офіцер, що носив не тільки в прізвищі, а й на обличчі ознаки монгольської раси, говорив, різко жестикулюючи:

— Це війна не для мене. Я запізнився народитись сторіччя на чотири. Знаєш, Петре, — говорив він, звертаючись до сотника Терсинцева, — я не доживу до кінця цієї війни.

—— Облиш хіромантію, — басовито хрипнув той з-під бурки.

— Ніякої хіромантії.