Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 47

Григорій закривав очі долонею, і перед мисленим зором його проходили знайомі обличчя, події, іноді дуже дрібні, але чомусь чіпко при-смоктані до пам'яті, лунали в пам'яті забуті голоси втрачених людей, уривки розмов, різноликий сміх. Пам'ять направляла промінь спогадів на давно забутий, колись бачений пейзаж, і враз сліпучо повставали перед Григоріям— степовий простір, літній шлях, гарба, батько на передку, воли, рілля в золотистій щетині скошеного хліба, чорний розсип граків на дорозі... Григорій в думках, сплутаних, як сітчана діль, ворушив пережите, нахоплю-вався в цьому житті, що пішло кудись в неповоротне, на Оксану, думав: "Люба! Незабутня!"—і гидливо відсувався від жінки, що спала поруч нього, зітхав, нетерпляче ждав світанку і, ледве сонце малиновим розшивом, золотим позументом починало мережити схід, — схоплювався, вмивався, поспішав до коня.

ХІЛІІ

Степовим всежерущим палом збз7шувало повстання. Навколо непокірних станиць зімкнулось стальне кільце фронтів. Тінь рокованості тавром лежала на людях. Козаки грали в життя, як в орлянку, і чималому числу випадала "решка". Молоді буйно кохалися, старіші віком — пили самогон до одуру, грали в карти на гроші й патрони (причім патрони цінились дорожче від дорогого), їздили додому на побивку, щоб хоч на хвилинку, притуливши до стіни осоружну гвинтівку, взятись руками за сокиру або рубанок, щоб серцем одпочити, заплітаючи запашною шелюгою тин або готуючи борону чи гарбу до весняної роботи. І багато хто, скуштувавши мирної живухи, п'яний повертався до частини і, протверезившись, зозла на "життя-живоття" йшов у пішій лаві в атаку, в лоб, на кулемети, а чи то, спалювані люттю, шалено неслись, не чуючи під собою коней, в нічні наскоки і, захопивши полонених, жорстоко, з первісною дикістю, знущались з них, шкодуючи патронів, прикінчуючи шаблями.

А весна того року сяла невиданими барвами. Прозорі, як висилені, та погожі стояли у квітні дні. По неприступному блакитному розливі небес пливли, відпливали на північ, випереджаючи хмари, ватаги казарок, ключі мідноголосих журавлщЙйй блідозеленому покриві степу, біля ставків розсипаними перлами іскрились, присівши на попас, лебеді. Біля Дону в займищах стогін стояв від пташиного гелготу, крику. На затоплених луках, на грядинах і купах незалитої землі перекликались, готуючись до від-літу, гуси; у верболозі безугавно сичали охоплені любовним екстазом качури. На вербах зеленіли сережки, липкими духовитими бруньками бубнявіла тополі. Невимовних чарів був сповнений степ, ледве зазеленілий, налитий древнім запахом відталого чорнозему та вічно юним — молодої трави.

Тим була люба війна на повстанні, що під боком у кожного бійця був рідний курінь. Набридало ходити в застави та секрети, набридало в роз'їздах мотатись по горбах та перевалах, — козак випрошувався в сотенного, їхав додому, а замість себе присилав на служивському коні свого вет-хого діда або сина — підлітка. Сотні завжди мали повну кількість бійців і завжди текучий склад. Але дехто примудрявся й так: сонце навзаходи — виїздив з місця по-стоянки сотні, пускав коня вчвал і, відмахавши верстов З тридцять, а то й сорок, смерком був уже дома. Переспавши ніч з жінкою або любкою, після других півнів сідлав коня, і не встигали ще померкнути Стожари, — знову був у сотні.

Багато веселунів натішитись не могли з війни біля рідних тинів. "І помирати не треба!"—жартували козаки, що частенько навідували жінок.

Командування особливо боялось дезертирства на початок польових робіт. Кудінов спеціально об'їздив частини і з не властивою йому твердістю заявляв:

— Нехай краще на наших полях вітри пасуться, нехай краще ні зернини в землю не кинемо, а відпускати з частин козаків не наказую! А хто самовільно від'їздитиме, будемо шмагати й розстрілювати!

хиу

І ще в одному бою під Климівкою довелось брати участь Григорієві. Під полудень коло крайніх дворів зав'язалось перестрілювання. Трохи згодом до Климівки увійшли чер-воноармійські цепи. На лівому флангу в чорних бушлатах мірно посувались матроси — екіпаж якогось судна Балтійського флоту. Безстрашною атакою вони вибили З хутора дві сотні Каргінського повстанського полку, відтіснили їх балкою до Василевського.

Коди перевага почала схилятись на бік червоноарміЙ-ських частин, Григорій, що стежив за 603м з пригорка, махнув рукавичкою Прохорові Зикову, що стояв з його конем біля патронної двоколки, на ході плигнув у сідло; обскакуючи байрак, шибкою риссю подавсь на узвіз до Гусинки. Там — він знав — прикрита левадами стояла резервна кінна сотня 2 полку. Через сади й тини він подався до місця постоянки сотні. Здаля побачивши спішених козаків і коней при конов'язі, вихопив шаблю, гукнув:

— На кінь!

Двісті вершників за хвилину розібрали коней. Командир сотні скакав Григорієві назустріч.

— Виступаємо?

— Давно б треба. Гав ловиш, твою мать! — Григорій блиснув очима.

Осадивши коня, він спішився і, як на зло, загаявся, натуго підтягаючи попруги (спотілий і розгарячений кінь крутився, не давався затягти черезподушечну попругу, дувся, хрипів нутром і, люто ширячи зуби, намагався збоку накинути Григорія передком). Надійно укріпивши сідло, Григорій устромив ногу в стремено; не дивлячись на збентеженого сотенного, що прислухавсь до все дужчої стрілянини, кинув:

— Сотню поведу я. До виїзду з хутора взводними рядами, риссю!

За хутором Григорій розсипав сотню в лави, спробував, чи легко йде з піхов шабля; відділившись від сотні сажнів на тридцять, учвал поскакав до Климівки. На гребені горба, що південним боком сповзав до Климівки, на мить він придержав коня, вдивляючись. По хуторі скакали й бігли, відступаючи, кінні й піші червоноармійці, скочки неслись двоколки й брички обозу першого розряду. Григорій на-півповернувся до сотні:

— Шаблі геть! В атаку! Братці, за мною! — Легко видобув шаблю, перший закричав : — Ура-а-а !.. — і, відчуваючи холодок і знайому легкість у всьому тілі, пустив коня. В пальцях лівої руки дрижали струною напнуті поводи, піднесене над головою лезо із свистом розтинало цівку зустрічного вітру.

Величезна біла хмара, що клуботалась на весняному вітрі, на хвилину заступила сонце і, випереджаючи Григорія, з позірною повільністю по горбі попливла сіра тінь. Григорій переводив погляд з дворів Климівки, що зближалися, на цю тінь, що сунула по бурій, непросохлій землі, на світложовту, радісну смугу світла, що кудись тікала вперед. Нез'ясовне і неусвідомлене, явилось раптом бажання наздогнати біжуче по землі світло. Притиснувши коня, Григорій пустив його на ввесь мах, — насідаючи, почав наближатись до текучої грані, що відділяла світло від тіні. Кілька секунд шаленого гону — і от витягнута голова коня вже обсипана сівом світлоносного проміння, і руда шерсть на ній враз спалахнула яскравим, кольким блиском. В момент, коли Григорій перескакував непримітну окрайку хмаринної тіні, з провулка туго заклацали постріли. Вітер рвійно ніс клоччя звуків, наближаючи й підсилюючи їх. Ще якась невловима мить — і Григорій крізь сипкий гуркіт копитів свого коня, крізь ЗВИСКИ куль та завивання вітру у вухах перестав чути гуркіт сотні, що йшла позаду. З його слуху неначе випав важкий, садкий скок маси коней, що стрясав непросохлу цілину, — мовби почав віддалятись, завмирати. В цей момент зустрічна стрілянина спалахнула, як багаття, до якого підкинули сушняку: завили зграї куль. В збентеженні, в страху Григорій оглянувся. Розгубленість і гнів корчами спотворили його обличчя. Сотня, повернувши коні, покинувши його, Григорія, скакала назад. Недалечко командир крутився на коні, безглуздо вимахував шаблею, плакав і щось кричав зірваним охриплим голосом. Тільки двоз козаків наближалось до Григорія та ще Прохір Зиков, на короткому поводі завернувши коня, підскакував до командира сотні. Решта врозтіч скакала назад, вкинувши до піхов шаблі, працюючи нагаями.

Тільки на єдину мить Григорій притішив біг коня, намагаючись усвідомити, що ж сталося позаду, чому сотня, не зазнавши втрати, несподівано кинулась тікати. І в цю коротку мить свідомість підштовхнула рішення: не повертати, не тікати, а — вперед! Він бачив, що на провулку. За сто сажнів від нього, за тином, біля кулеметної тачанки метушилося чоловіка з сім червоноармійців. Вони намагались повернути тачанку цівкою кулемета на козаків, що атакували їх, але у вузькому провулкові це їм, видимо, не вдавалось : кулемет мовчав, і все рідше ляскали гвинтів-чані постріли, все рідше обпікав слух Григорія гарячий посвист куль. Виправивши коня, Григорій націлявся вскочити в цей провулок через звалений тин, що колись відгороджував леваду. Він відірвав погляд від тину і якось враз і чітко, наче притягнутих біноклем, побачив уже поблизу себе матросів, що метушливо випрягали коней, їх чорні, заляпані гряззю бушлати, безкозирки, що, туго натягнуті, робили обличчя дивно круглими. Двоє рубали посторонки, третій, втягнувши голову в плечі, порався біля тіла кулемета, решта, стоячи таз колін били в Григорія З гвинтівок. Добігаючи, він бачив, як руки їх шмуригали затвори гвинтівок, і чув різкі, всупір, постріли. Постріли так швидко чергувались, так швидко приклади літали й притискались до плечей, що Григорія, усього мокрого від поту, опалила радісна певність: "Не влучать!".

Тин хруснув під копитами коня, лишивсь позаду. Григорій заніс шаблю, звуженими очима вибираючи попереднього матроса. Ще один вибух страху джиганув блискавкою : "Вдарять всупір... Кінь — дибки... перекинеться... вб'ють"... Уже всупір дца постріли, наче здалеку — крик: "Живцем візьмемо! "Попереду—вискал на мужньому гололобому обличчі, завихрені стрічечки безкозирки, тьмяне золото вицвілого напису на околичці... Упір у стремена, змах — і Григорій відчуває, як шабля в'язко йде в м'яко податливе тіло матроса. Другий, товстоший і дужий, встиг прострелити Григорієві м'якуш лівого плеча і зараз же впав під шаблею Прохора Зикова 3 розрубаною навскоси головою. Григорій повернувсь на близький клац затвора. Просто в обличчя йому дивилося зза тачанки чорне вічко гвинтів-чаної цівки. З силою кинувши себе ліворуч, так, що посунулось сідло й хитнувся, хрипучи, оскаженілий кінь, ухилився від смерті, що вискнула над головою і в момент, коли кінь плигнув через дишло тачанки, зарубав стрільця, рука якого так і не встигла дослати затвором другий патрон.

В незбагненно коротку мить (потім у свідомості Гри* горія вона втілилась у величезний відтинок часу) він зарубав чотирьох матросів і, не чуючи криків Прохора Зикова, поскакав було навздогін за п'ятим, що зник за поворотом провулка.