Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 52

Чоловік приїхав, а вона задасться, виламуються, як копійчаний пряник, на скриню лягла... От я б від козака зараз не відмовилась. Попадись мені... Я б і такому хороброму, як ти, страху нагнала!

Дарка скрипнула зубами, зареготала й пішла до хати, оглядаючись на усміхненого та збентеженого Григорія, поблискуючи золотими сережками.

"Ущасливився ти, брате Петре, померти...—-думав розвеселившись Григорій.— Це не Дарка, а розпрочорт! Від неї дочасно однаково цомер би!"

ХЬУІІ

По хуторі Бахмуткіиу гасили останні огні. Легкий морозець тонюсінькою плівкою криги укривав калюжки... Десь за хутором, за толокою, на торішній стерпі спустились ночувати припізнені журавлі. їх стримане, стомлене курлюкання ніс до хутора вітрець, що набігав з північного сходу. І воно м'ягко відтіпяло, підкреслювало вмиротворену тишу квітневої ночі. По садах густі громадились тіні; десь мукала корова; потім усе стихло. З півгодини глуха покоїлась тиша, порушувана лише журним перекликом куликів, що літали й уночі, та деренчливим посвистом незліченних качиних крил: зграї качок летіли, поспішали, добираючись до привільного водопілля Дону... А потім на крайній вулиці залунали людські голоси, червоно засвітились вогні цигарок, почувся кінський хропіт, хруск промерзлої грязі, прочавлюваної конячими копитами. На хутір, де стояло дві повстанських козацьких сотні, що входили до складу 6 окремої бригади, повернувся роз'ЇЗД. Козаки розташувались на подвір'ї крайньої хати; перемовляючись, поставили до покинутих серед двору саней коні, поклали їм корму. Чийсь хрипастий басок завів танцюристої пісні, старанно вимовляючи слова, стомлено й поволі виводячи:

Помаленечку я шел Да потихонечку ступал,

И по прежней любви С девкой шутку зашутил ,..

І зараз же задьористий тенорок підголоска піднісся, як птах, над гудучим басом і весело, з перебором почав;

Девка шутку не приняла. Меня в щеку д'эх! вдарила, Моя казацкая сердечка Бь1ла разгарчивая ...

До пісні пристало ще кілька басів, темп и прискорився, пожвавішав, і тенор підголоска, хизуючись високими кінцями, вже лунав напористо й заохотливо-весело;

Я праву ручку засучил,

Девку да в ухо омочил.

Их, эта девочка стоит,

Как малинов свет горит,

Как малинов свет да горит,

Сам-ма плачет, говорит:

"Что же ты мне есть за друг,

Ежли любишь семь подруг,

Восьмую — вдовую,

А девятую жену,

А десятую, подлее, меня!.."

І журавлиний крик на порожніх ланах, і козацьку пісню, і свист качиних крил у непроглядній чорноті ночі чули окзаки, що були за вітряком у сторожовій охороні. Нудно було їм лежати вночі, на холодній, скутій морозцем, землі. Ні тобі покурити, ні побалакати, ні зігрітись ходивши, чи навкулачки. Лежи та й лежи серед торішнього сояшни-чиння, дивись в зяючий темрявою степ, слухай, припавши вухом до землі. А за десять кроків уже нічорта не видно, а на шелести така багата квітнева ніч, так багацько З темряви несеться підозрілих звуків, що всякий з них будить тривогу: "Чи не йде, чи не повзе червоноармі ська розвідка?" Наче здаля доноситься тріск зламаної бур'янини, стримане сопіння... Молодий козачок Випряжкін витираю рукавичкою сльозинку, що набігла з напруження, штовхав ліктем сусіда. Той дрімав, скрутившись калачиком, поклавши в голови шкіряний підсумок; японський патронташ муляю йому ребра, але він лінуються лягти зручніше, не хоче пускати в щільно загорнуті поли шинелі цівку нічного холоду. Шарудіння бур'яну та сопіння наростають і несподівано звучать осьдечки, біля самісінького Випряжкіна. Він підводитЖя на лікті, незрозуміло дивиться крізь плет-нистий бур'ян і насилу розрізняв обриси великого їжака, їжак похапцем посуваються вперед, мишачим слідком, схиливши вниз малюсінький свинячий писок, сопучи й черка?

ючи голчастою спиною по сухих бур'янових билинках. Раптом він почував за кілька кроків від себе присутність чогось ворожого і, підвівши головку, бачить людину, що розглядам його. Людина полегшено видихаю повітря, шепоче :

— Чорт поганий! Як налякав ото ...

А їжак враз підводить голову, втягаю ніжки і з хвилину лежить наїженим клубком, потім помалу випростуються, торкається ногами холодної землі й котиться ковзкою сірою грудкою, натикаючись на сояшничиння, приминаючи сухий прах зіпрілої березки, і знову прядеться тиша. І ніч — як казка ...

На хуторі відголосили другі півні. Небо проясніло. Крізь рідку ряднину хмаринок показались перші зірки. Потім вітер розметав хмари, і небо глянуло на землю незліченними золотими очима.

От у цей саме час Випряжків і почув спереду виразну ступу коня, хруск бур'яну, зв'якіт чогось металічного, а трохи згодом — і порипування сідла. Почули й інші козаки. Пальці лягли на спуски гвинтівок.

— Зготуйсь! — шепнув помічник взводного.

На тлі зоряного неба повстав, наче вирізаний, силует вершника. Він їхав ступою в напрямку до хутора.

— Сті-ій !.. Хто їде ?.. Що пропуск ?..

Козаки схопились, готові стріляти. Вершник спинився, підніс догори руки.

— Товариші, не стріляйте!

— Що пропуск?

— Товариші!..

— Що пропуск ? Взво-о-од...

— Стійте!.. Я один... Здаюсь !..

— Чекайте, братці! Не стріляти'!.. Живого візьмемо...

Помічник взводного підбіг до кінного, Випря кін схопив

коня за повід. Вершник переніс ногу через сідло, спішився.

— Ти хто такий? Червоний? Ага, братці, він! Ось у цього і зірка на папасі. По-па-ав-ся, ааа!..

Вершник, розминаючи ноги, вже спокійно казав:

— Ведіть мене до вашого начальника. Я маю переказати йодіу дуже важливі відомості. Я — командир Сердобеького полку і прибув сюди, щоб провадити переговори.

— Команди-и-ир ?.. Вбити його, братці, гада! Дай, Лука, я його зараз...

— Товариші І Убити мене ви можете завжди, але перше дайте мені повідомити вашого начальника про те, для чого, я приїхав. Повторюю, величезної ваги справа. Будь ласка, візьміть мою зброю, якщо боїтесь, що я втечу...

Червоний командир почав розстібати портупей.

— Скидай ! Скидай! — підгонив його один з козаків.

Скинуті наган і шабля перейшли до рук помком-

взвода.

— Обшукайте сердобеького командира! — наказав він, сідаючи на коня, що належав червоному командирові.

Захопленого обшукали. Помкомвзвода й козак Випряжкін погнали його на хутір. Він ішов пішки, поруч нього ступав Випряжкін, ніс напереваги австрійський карабін, а позаду їхав верхи вдоволений помкомвзвода.

Хвилин з десять посувались мовчки. Конвойований часто закурював, спиняючись, полою шинелі прикриваючи сірники, що гасли на вітрі. Запах гарних цигарок урвав Випряжкіну терпець.

— Дай, лишень, мені, — попросив він.

— Будь ласка!

Випряжкін взяв шкіряний похідний портсигар, набитий цигарками, дістав з нього цигарку, а портсигар встромив собі до кишені. Червоний командир промовчав, але трохи згодом, коли вже війшли до хутора, спитав:

— Ви куди мене ведете?

— Там дізнаєшся.

— А все яс?

— До командира сотні.

— Ви мене ведіть до командира бригади Богатирьова,

— Нема тут такого.

— Як це — нема? Мені відомо, що він вчора прибув із штабом до Бахмуткіна і тепер тут.

— Нам про це невідомо.

— Ну, покиньте, товариші! Мені відомо, а вам невідомо. Це не з воєнний секрет, особливо коли він вже став відомий вашим ворогам.

— Іди, йди!

— Я йду. Так ви мене одведіть до Богатирьова.

— Нишкни! Мені з тобою, за правилами служби, недо-зволено балакати.

— А портсигар взяти — це дозволено за правилами служби ?

— Мало чого!.. Іди, та язика притисни, а то й шинелю зараз стягну. Ач, уразливий який!

Сотенного насилу розштовхали. Він довго тер руками очі, морщився і ніяк не міг зрозуміти того, що йому казав, сяючи з радості, помкомвзвода.

— Хто такий? Командир Сердобського полку? А ти не брешеш? Давай документи.

За кільки хвилин він разом з червоним командиром *ішов на квартиру командувача бригади Богатирьова. Богатирьов скочив, як перемитий, ледве почув про те, що захоплено й приведено командира Сердобського полку. Він застебнув шаравари, накинув на свої кремезні плечі шлейки, засвітив п ятилінійну лампочку, спитав у виструнченого біля дверей червоного командира:

— Ви командир Сердобського полку?

— Так, я командир Сердобського полку Вороновський.

— Сідайте..

— Дякую.

— Як вас... При яких умовах захопили ?

— Я сам їхав до вас. Мені треба поговорити з вами сам-на-сам. Накажіть стороннім вийти.

Богатирьов махнув рукою, і сотенний, що прийшов З червоним командиром, та господар, рудобородий старовір, що стояв з роззявленим ротом — вийшли. Богатирьов,

<

потираючи голообстрижспу, темпу й круглу, як кавун, голову, сидів за столом у самій брудній нижній сорочці. Обличчя його, з бресклими щоками та червоними смугами від незручного сну, виявляло стриману цікавість.

Вороновський, невисокий огрядний чоловік, в добре підігнаній шинелі, оперезаній наплічними офіцерськими ремнями, випростав прямі плечі; під чорними підстриженими вусами його майнула усмішка.

— Сподіваюсь, з офіцером маю честь? Дозвольте пару слів про себе, а потім уже про ту місію, з якою я до вас прибув... Я в минулому — дворянин з походження і штабс-капітан царської служби. *В роки війни з Німеччиною служив у Сто сімнадцятому Любомирському стрілецькому полку. Тися'ча дев'ятсот вісімнадця юго року був мобілізований за декретом радянського уряду, як кадровий офіцер. Тепер, як вам уже відомо, командую у Червоній армії Сердобським полком. Перебуваючи в лавах Червоної армії я давно шукав нагоди перейти на ваш... на бік тих, що борються з більшовиками.

—* Довго ви, пане штабс-капітане, шукали нагоди...

— Так, але мені хотілось спокутувати свою провину перед Росією і ве тільки самому перейти (це можна було б Здійснити давно), але й повести з собою червоноармійську частину, ті її елементи, звичайно, найздоровіші, які комуністами були обдурені й втягнені в цю братовбивчу війну.

Колишній штабс-капітан Вороновський глянув вузько поставленими сірими очима на Богатирьова і, помітивши його недовірливу усмішку, спалахнув, як дівчина; захапався :

— Природно, добродію Богатирьов, що ви можете почувати до мене й моїх слів певне недовір'я... На вашому місці я, очевидно, зазнавав би таких самих почуттів. Ви дозволите мені довести вам це фактами... Незаперечними фактами...

Відгорнувши полу шинелі, він дістав в кишені захисних штанів складаного ножа, нахилився так, що здриціли

наплічні ремні, і обережно сіяв підпорювати щільно зашитий борт шинелі.