Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 57

Платон Рябчиков сам послав нас під командою вахмістра... Чий він, Антипе, вахмістр наш з яким вчора їздили?

* А чума його знад!

*— Ну та чорт з ним! Він — незнайомий нам, чужої сотні. Еге-е-е... Отож, їдемо ми собі, чотирнадцятеро нас козаків, і Шаміль з нами. Він вчора цілісінький день був веселий такий, значця серце його нічого йому не могло підказати! Ідемо, а він куксою сводю мотад, повід на луку кинув і каже: "Ех, та коли вже наш Григорій Пантеле-йович приїде! Хоч би випити з ним ще та пісень заспівати". Отакечки; поки доїхали до Латишівського бугра, все роздишканював.

Ми по горочкам летели Наподобье саранчи.

Из берданочков стреляли,

Все — донские козачки !

I ось таким чином з'їхали ми — це пже аж біля Топкої балки — до улоговини, а вахмістр і каже: "Червоних ніде, хлопці, не видно. Вони, певне, ще із слободи Астахової не вивантажувались. Мужики — вони ліниві рано вставати; мабуть, досі полуднують, хохлацьких курей варять-смажать. Перепочиньмо й ми трошки, а то вже й коні наші змокріли".— "Ну, що ж,— кажемо, — гаразд". І от спішились, лежимо на траві. Одного дозорця послали на пригорок. Лежимо, дивлюсь, Олекса покійник, біля свого коня порадться, черезподушечну попругу йому попускад. Я йому кажу: "Олексо, ти б попругу ото не попускав, а

то, не дай бог якого гріха, доведеться естрено виступати,

__ "

а ти коли ж и підтягнеш, попругу ту, сводю калікою-рукою?" Але він вискирядться: "Ще швидше від тебе управлюсь. Ти чого мене, щеня зелене, вчиш?" Ну, по тому попустив попругу, коня рознуздав. Лежимо, хто курить, хто казачками займадться, а хто дрімад. А дозорець наш тим часом теж придрімав. Ліг—туди ж його в перемет!—під горбком і сни пускам. Тільки чую — мов би здаля кінь пирснув. Ліньки було мені вставати, та все ж таки встав, виліз з тої уловини на горбок. Зирк, а з сотенник від нас низом балочки червоні їдуть. Попереду них командир на гнідому коні. Кінь під ним, як' лев. І дисковий кулемет везуть. Я тут шкереберть в уголовину, гукаю: "Червоні! На коней!" І вони могли мене уздріти. ЗаРаЗ же чуємо — команду в них там подають. Попадали ми на коней, вахмістр було палаша видобув, хотів в атаку кидатись. А де вже там в атаку, коли нас — чотирнадцятеро, а їх півсотня, та ще кулемет при них! Кинулись ми верхи тікати, вони було шмагнули з кулемета; та тільки бачать, що кулеметом їм нас не посікти, бо рятує нас балка. Тоді вони пішли навздогін за нами, але в нас коні жвавіші, відбігали ми, сказати, на лан довжнику, попадали з коней і зачали відстрілюватись. І тільки тут бачимо, що Олекси Шаміля з нами нема. А він, значить, коли знялась буча— до коня, черк цілою рукою за луку, і тільки ногою — в стремено, а сідло коневі під черево. Не 'всгиг скочити на коня, і зостався Шаміль віч-на-віч з червоними, а кінь прибіг до нас, ніздрів аж полум'ям б'є, а сідло під черевом мотається. Такий полохливий зараз став, що й людину не підпускає, хропе як чорт! Ось, як Олексій дуба дав. Якби не попускав черезподушечну, живий би був, а то ось... — Стремянніков посміхнувся в чорненькі вусики, закінчив:—Він недавнечко все наспівував:

Уж ты дедушка-ведьмедюшка,

Задери мою коровушку

Опростай мою головушку....

От йому й опростали її, голівоньку... Обличчя не признаєш. Там з нього крові вийшло, як з різаного вола... Потім, коли відбили червоних, збігли до цієї улоговинки, бачимо — лежить. І крові під ним — величезна калюжина, увесь підплив.

— Ну, скоро їхатимемо ?— нетерпляче спитала цідвідчиця,

зсуваючи з губів головну хустку, що запинала від засмаги обличчя.

— Не поспішай на лишай, тітко! Зараз поїдемо.

— Як же не поспішати ото? Від цих убіюнних такий важкий дух іде, аж з ніг валить!

— А з чого ж йому, леї кому духові, бути? І м'ясо жерли покійники, і жінок лапали. А хто цими ділами займаються, той ще й померти не встигне, а вже зачинаю присмерджу-вати. Кажуть, нібито в самих святих після смерті паріння йде, а по моюму — жива брехня. Який би святий не був, а однаково після смерті, за законом юства, мусить з нього смердіти, як з громадського нужника. Однаково й вони, святі оті, через утробу їжу приймають, і кишок у них міститься визначені людині від бога тридцять аршин... — роздумливо заговорив Антип.

Але Стремянніков невідомо чого скипів, крикнув :—

— Та на чорта вони тобі потрібні ? Зв'язався із святими! їдьмо!

Григорій попрощався з козаками, підійшов до воза прощатися з мертвими хуторянами і тільки тут помітив, що вони всі трою розбуті набосо, а три пари чобіт підіслані халявами їм під ноги.

— Нащо мертвих розбули?

— Це, Григоре Пантелейовичу, наші козаки вчинили... На них, на покійниках, добра обувка була, ну, в сотні й прираяли: добре з них постягати для тих, в кого поганенька на ногах справа, а поганеньку привезти на хутір. У покійників же сем'ї ю* Ну, дітлаха їхня й погану зносить... Анікушка так і сказав: мертвим ходити вже не доведеться і верхи їздити теж. Дайте мені олексині чоботи, під ними підошва дуже надійна. А то я поки добуду з червоного ботинки, можу від застуди дуба дати.

Григорій поїхав і, від'їжджаючи, чув, як між козаками спалахнула суперечка. Стремянніков дзвінким тенорком кричав:

34а

— Брешеш ти, Бреховичу! На те й батько твій був Брех! Не було з козаків святих! Всі вони мужичого роду.

— Ні, був !

— Брешеш, як пес!

— Ні, був!

— Хто 7

— А б горій— побідоносець?

— Тюуу! Перехристись, чумовий! Та хіба ж він козак?

— Чистий дінський, родом з низової станиці, здасться — Семикаракорської.

— Ох і гнеш! Хоч попарив би спершу. Не козак він!

— Не козак? А нащо його при списі змальовують? Далі Григорій не чув. Він торкнув риссю, з'їхав у балочку

і, перегинаючи Гетьманський шлях, побачив, як підвода й вершники помалу з'їздять з гори до хутора*

Майже до самісінької Каргінської їхав Григорій риссю. Легенький вітрець грався гривою ні разу не запотілого коня. Бурі довгі ховрашки перебігали дорогу, тривожно посвистували. їх різкий, перестережливий посвист дивно гармоніював З незмірним безгомінням, що панувало в степу. На буграх, на вершинних гребенях обіч дороги злітали самці-стрепети. Сніжнобілий, іскристий на сонці стрепеток, дрібно й швидко махаючи крилами, підносивсь у височінь і, досягши зеніту в підйомі, наче плив у голубому просторі, витягши в навальному леті шию, оперезану бархатисточорним шлюбним нашийником, віддаляючись з кожною секундою. А відлетівши сотню сажнів, знижувавсь, ще частіше тріпочучи крилами, мов би спиняючись на місці. Біля самісінької землі, на зеленому тлі різнотрав'я, востаннє білою блискавкою спалахувало кипенно — горюче пір'я крил і гасло: стрепет зникав, поглинутий травою.

Зазивне, нестримно — пристрасне "тржикання" самців чулося звідусюди. На самісінькому шпилі надчирського бугра, За кілька кроків від дороги Григорій побачив із сідла стрепетиний точок: рівний круг землі, аршина півтора ушир, щільно втоптаний ногами стрепетів що бились за самицю. Ні билинки не було всередині точка, тільки сірий пилок, поцяткований хрестиками слідів, лежав рівним шаром на ньому, та округ на сухих стеблинах бур'яну й полину, здригаючись на вітрі, висіло блідо-зозулясте, з рожевим підбоям стрепетине пір'я, вирване в бою зі спин та курпиків стрепетів — споборників. Неподалечку схопилась з К)бла сіренька непоказна стрепетка. Горблячись, як бабуся, швиденько перебираючи ніжками, вона перебігла під кущ зав'я-лого торішнього буркуна і, не наважуючись знятись на крила, затаїлась там.

Незриме життя, запліднене весною, могутнє* й сповнене кипучого буяння, розгорталось в степу: буйно росли трави; заховані від хижого людського ока, в потайних степових схованках понімались шлюбні пари птиць, з ірів та звіряток, ниви щетинились незчисленними шпичками зрунених сходів... Лише торішній бур'ян —перекоти-поле — що віджив свій вік, понуро горбився на схилах росзипаних у степу сторожових могил, беззахисно горнувсь до землі, шукаючи порятунку, але живущий, свіжий вітрець, нещадно ламаючи його на висхлому корені, гнав, котив уздовж і впоперек по осяйному сонцем, воекреслому до життя степу.

, Григорій Мелехов приїхав до Каргінської надвечір. Через Чир переправився вброд, на стійлі коло козацької слобідки, розшукав Рябчикова. Вранці прийняв у нього командування над розкиданими по хуторах частинами сво$ї І дивізії і, прочитавши останні прислані із штабу зведення, порадившись із своїм начштадивом, Михайлом Копиловим, вирішив наступати на південь до слободи Астахово.

В частинах відчувалась гостра нестача патронів. Треба було з бо$м добути їх. Це й було основною ціллю того наступу, до якого Григорій вирішив удатись.

Надвечір до Каргінської було стягнуто три полки кінноти та полк піхоти. З двадцяти двох ручних і станкових кулеметів, що були в дивізії, вирішено було взяти тільки шість; для решти не було стрічок.

Вранці 22 квітня дивізія пішла в наступ. Григорій, кинувши десь по дорозі штаб, взяв на себе командування З кінним полком, послав вперед кінні роз'їзди, кінним порядком рушив на південь, в напрямі на слободу Понамарівку, де, за відомостями розвідки, зосереджувались червоноармій-ські піші полки 101 і 103, що в свою чергу готувались наступати на Каргінську.

Верстви за три від станиці його наздогнав нарочний, вручив листа від Кудінова.

"2 — го Сердобський полк здався нам. Всі солдатики роззброєні, чоловіка двадцять з них, которі були забухтіли, Боїатирьов звів Зі світу : наказав порубати. Здали нам чотири гармати (але замки, прокляті комуністи — батарейці встигли поздіймати),, понад 200 набоїв та 9 кулеметів. У нас — велика радість. Червоноармійці пороз-затикаємо по піших сотнях, примусимо їх бити своїх. Як там у тебе ? Да, мало не забув. Захоплено твоїх земляків — комуністів: Котлярова, Кошового і багатьох єланських. Всім їм урвуть нитку по дорозі до Вешок. Якщо дуже нуждается патронами, повідом дим подавцем — вишлемо штук 500. Кудінов".

— Ординарця !— гукнув Григорій.

Прохір Зиков підбіг зараз же, але, бачачи, що Григорій Змінився на виду, з переляку навіть під козирьок узяв:

— Що накажеш?

—— Рябчикова! Де Рябчиков ?

— У хвості колони.

— Жени! Живо його сюди!

Платон Рябчиков, риссю обминувши похідну колону, порівнявся з Григоріям. На біловусому обличчі його шкіра була вилущена вітрами, вуса й брови, припалені весняним сонцем, відсвічували лисячою рудизною.