Тихий Дін. Книга третя - Сторінка 8

Лист став за могутній засіб пропаганди. Все голосніше, почали говорити про те, що Краснов продався німцям. На фронтах булькотіло хвилювання.

А в цей час німці, окрилені успіхами, возили російського генерала Черячукіна під Париж і він, разом з чинами німецького генерального штабу, спостерігав найпотужніше діяння крупівської важкої артилерії, розгром англо-фран-цузьких військ.

У

Під час льодового походу б вген Листницький був поранений двічі: перше—в. бою за оволодіння станицею Усть-Лабинською, вдруге — під час штурму Катеринодара. Обидві рани були незначні, і він знову повертався до лав. Але в травні, коли Добровольча армія стала в районі Новочеркаська на короткий відпочинок, Листницький відчув кволість, виклопотав собі двотижневу відпустку. Хоч і яке було велике бажання поїхати додому, він вирішив зостатись у Новочеркаську, щоб відпочити, не марйуібЧй час на переїзди.

Разом з ним ішов у відпустку його товариш по взводу, ротмістр Горчаков. Горчаков запропонував пожити в нього.

— Дітей у мене немад, а дружина буде рада бачити тебе. Вона ж знайома з тобою з моїх листів".

Під полудень, по літньому г; рячий та білий, вони під'їхали до приземкуватого опрічного будинку на одній з привокзальних вулиць.

— Ось моя резиденція в минулому, — поквапливо йдучи, оглядаючись на Листницького, казав чорновусий, цибатий Горчаков.

Його опуклі чорні до синяви очі воложились від щаслиг вого хвилювання, м'ясистий, як у грека, ніс хилила донизу усмішка. Широко ступаючи, сухо шарудячи витертими леями захисних бриджів, він увійшов у дім, відразу сповнивши кімнати згірклим запахом солдатчини.

— Де Льоля? Ольга Миколаївна де ? — крикнув усміхненій служниці, що поспішала з кухні. — В саду? Ходімо туди.

В саду під яблунями ——тигрові, плямисті тіні, пахне пасікою, вигорілою землею. У Листницького в шкельцях пенсне шрапнеллю дрібниться, переломлюючись, сонячне проміння. Десь на коліях ненаситно й густо реве паротяг; розриваючи цей однотонний стугонливий рев, Горчаков кличе:

— Льоля! Льоля! Де ж ти ?

З бічної алейки, мелькаючи за кущами шипшини, вир-нула висока, в палевій сукні, жінка.

На секунду вона стала, зляканим прекрасним жестом притисши до грудей долоні, а потім, з криком витягши руки, помчала до них. Вона бігла так швидко, що Листницький бачив тільки округло-опуклі чаші колін, що бились під спідницею, вузькі віски туфель та золотий пилок волосся, Звихрений над відкинутою головою.

Спинаючись на носках, кинувши на плечі чоловікові вигнуті, рожеві від сонця, оголені руки, вона цілувала

Його в закурені щоки, ніс, очі, губи, чорну від сонця й вітру шию. Короткі цмокотливі звуки поцілунків сипались кулеметними чергами.

Листницький протирав пенсне, вдихаючи запах вербени, що заклуботався круг нього, і посміхавсь, — сам свідомий цього, — найдурнішою, туго натягнутою усмішкою.

Коли вибух радості СТИХ, перепинений секундним перебоем,— Горчаков бережно, але рішуче розтулив зімкнуті на його шиї пальці дружини і, обнявши її за плечі, злегенька повернув набік,

— Льолю... мій друг Листницький.

— Ах, Листницький! Дуже рада! Мені про вас чоловік... — Вона задихалась, бігло ковзнула по ньому усміхненішії, незрячими від щастя очгіма.

Вона йшла поруч. Волохата рука Горчакова з неохайними нігтями та занігтицями обхватом лежала на дівочій талії дружини. Листницький, ідучи, косився на цю руку, вдихав запах вербени та нагрітого сонцем жіночого тіла і почував себе по дитячому глибоко нещасним, кимсь несправедливо й тяжко скривдженим.

— Він поглядав на рожеву мочку малюсінького вушка, прикритого пасмом золотисто-іржавого волосся, на шовковисту шкіру щоки, що була від нього на відстані аршина; очі його по ящериному ковзили до викоту на грудях, і він бачив невисоку бугристу молочно-жовту грудь і пониклий брунатний сосок. Зрідка Горчакова звертала на нього світлі блакитняві очі, погляд їх був ласкавий, приязний, але біль, легкий і досадливий, точив Листницького, коли ці самі очі, втоплені в чорне обличчя Горчакова, випромінювали зовсім інше світло...

Тільки за обідом Листницький як слід розглядів господиню. І в ладній фігурі її, і в обличчі була та гаснуча, пересвічена краса, якою неяскраво світиться жінка, що прожила тридіяту осінь. Але в насмішкуватих, холоднуватих очах, в рухах, вона ще зберігала невитрачений запас молодості. Обличчя її, з м'якими, привабливими

49

Тгзхий Дія

в своїй неправильності рисами, було, мабуть, щонайзвичай-нісіньке. Лише один контраст різко впадав в око: тонкі смаглявочервоні потріскані жаркі губи, які бувають тільки в чорних ланок півдня, біляві брови та шкіра щік, що просвічувала рожево. Вона охоче сміялась, але в усмішці,, що оголяла вузькі, дрібні, наче зрізані зуби, світилося щось завчене. Низький голос її був приглушений і бідний на відтінки. Листницькому, що два місяці не бачив жінок, за винятком змизканих сестер, вона здавалась перебільшено гарною. Він дивився на горду в поставі голову Ольги Миколаївни, обтяжену вузлом волосся, відповідав не до ладу й незабаром, пославшись на втому, пішов до відведеної йому кімнати.

... І от потяглись дні, солодкі й тоскні. Потім Лист-ницький побожно перебирав їх у пам'яті, а тоді він мучився по хлоп'ячому, нерозважливо й безглуздо. Голубина пара Горчакових всамотнювалась, уникала його. З кімнати, суміжної з їх спальнею, перевели його до наріжної, вимовляючись ремонтом, про який Горчаков говорив, покусуючи вус, зберігаючи на помолоділому, виголеному обличчі усміхнену серйозність. ЛистницькиЛ свідомий був, що стісняв друга, але перейти до знайомих чомусь не хотів. Цілісінькі дні валявся він під яблунею, в оранжево-куря-ному холодку, читаючи газети, наспіх надруковані на поганій обгортковім папері, засинаючи важким, невідсвіжним сном. Млосну нудьгу поділяв З НИМ красун пойнтер, шоколадної в білих крапинах масті. Він мовчазно ревнував господаря до дружини, йшов до Листницького, лягав, зітхаючи, з ним поруч, і той, погладжуючи його, проч тливо шепотів:

Мечтай, мечтай ... Все уже и тусклей

Ты смотришь золотистыми глазами...

З любов'ю перебирав усі збережені в пам'яті запаши й густі, як чебрецевий мед, бунінські рядки. І знов засинав.

Ольга Миколаївна чуттям, властивим лише жінці, розпізнала настрої, що тяготили його. Стримана перше, вона стала нестриманіша в поводженні з ним. Якось, повертаючись увечері з міського саду, вони йшли вдвох (Горчакова спинили при вході знайомі офіцери Марківського полку). Листницький вів Ольгу Миколаївну під руку, тривожив її, міцно притискаючи її лікоть до себе.

— Чого ви так дивитись ? — спитала вона, посміхаючись.

В низькому голосі її Лис тни іькому причулись грайливі,

ВИЗИВНІ нотки. Тільки тому він і ризикнув козирнути меланхолічною строфою (ці дні змагала його поезія, і думки, мов бджоли, несли в щільники пам'яті чужий співучий біль). '

Він нахилив голову, посміхаючись шепнув:

И стройной близостью закованный,

Смотрю за темную вуаль И вижу берег очарованный И очарованную даль.

Вона тихенько звільнила свою руку, сказала повеселілим голосом:

— Євгене Миколайовичу, я в достатній мірі... Я не можу не бачити того, як ви до мене ставитесь... I вам не сором? Чекайте! Чекайте! Я вас уявляла трохи... іншим. Та от, покиньмо це. Ато якось і недосказано, і нечесно... Я — поганий об'єкт для подібних експериментів. Позалицятись вам закортіло? Ну, так от давайте дружніх відносин не поривати, а дурниці покиньте. Я ж не "прекрасна незнайомка". Зрозуміло? Гаразд? Давайте вашу руку!

Листницький удав благородне обурення, але під кінець, не додержавши ролі, розреготався слідом за нею. Після того як їх наздогнав Горчаков, Ольга Миколаївна пожвавішала й повеселішала ще дужче, але Листницький примовк і аж до самісінького дому подумки жорстоко глузував З себе.

> Ольга Миколаївна, при всьому своєму розумі, щиро вірила в те, що після ці§ї розмови вони стануть друзями.

Зовні Листницький піддержував у ній цю певність, але в душі майже зненавидів її, і за кілька днів, спіймавши себе на болізному вишукуванні негативних рис у характері й зовнішності Ольги, зрозумів, що стоїть на грані справжнього великого почуття.

Минали дні відпустки, залишаючи в свідомості непере-шумований осад.

Добровольча армія, що відпочила й була поповнена, готувалась завдавати ударів; центробіжні сили тягли її на Кубань. Незабаром Горчаков і Листницький покинули Новочеркаськ.

Ольга провожала їх. Чорна шовкова сукня підкреслювала її неяскраву красу. Вона посміхалась заплаканими ‘очима, негарно опухлі губи надавали її обличчю хвилюючо-зворуш-ливого дитячого виразу. Такою вона і впечаталась у пам'яті Листницького. І він довго й старанно зберігав у спогадах серед крові й бруду пережитого її світлий, нетьмянливий образ, прибираючи його ореолом недосяжності та поклоніння.

У червні Добровольча армія вже втяглась у бої. У найпершому ж бої ротмістрові Горчакову уламком тридюймового набою розвернуло нутрощі. Його витягли з роз-стрільні. Годину згодом, він, лежачи на фурманці, стікаючи кров'ю й сечею, казав Листницькому:

— Я не думаю, що умру... Мені от зараз операцію зроблять... Хлороформу, кажуть, немад... Не варто вмирати. Як ти гадаєш?.. Але на всякий випадок... Бувши при ясному розумі і т. д... Євгене, не покинь Льолю... Ні в мене, ні в неї рідні нема§... Ти — чесний і славний ... Одружись з нею ... Не хочеш?. ..

Він дивився на 6}вгена з благанням і ненавистю, щоки його, синіючи неголеною порослю, тремтіли... Він бережно притискав до живота закаляні кров'ю й землею долоні, говорив, злизуючи з губів рожевий піт:

— Обіцяєш? Не покинь її... якщо тебе осьтакечки ж не прикрасять... російські солдатики. Обіцяєш ? Вона —

гарна жінка... — і ввесь негарно скривився. — тургенівська жінка . .. Тепер таких немад... Обіцяєш? Мовчиш?

— Обіцяю.

— Ну. і йди к чорту!.. Прощай !..

Він вчепився в руку Листницького тремтливим потиском, а потім незграбним, розпачливим рухом потяг його до себе і, тремтячи від зусилля, підводячи мокру голову, притисся до руки Листницького засмаглими губами. Хапаючись, накриваючи полою шинелі голову, відвернувся, і збентежний Листницький мельки побачив холодний дрож на його губах, сіру вологу смугу на щоці.

За два дні Горчаков помер.