Тіні в раю - Сторінка 18

Це саме про мене.

— Схоже, ви чудово порозумілися, — пробурчав Льові, прикріплюючи до генуезького оксамиту прекрасного, нещодавно пофарбованого ангела вісімнадцятого століття. — Дивно, що ви взагалі завітали до нас, якихось дрібних пінчерів.

Я мовчки дивився на нього. Маленький товстун ревнував, хоч саме він і порекомендував мене Сильверсу.

— Вам би сподобалося більше, якби я його пограбував? — запитав я.

— Є різниця — грабувати його чи лизати йому зад! — Льові поставив на місце французький стілець, у якого оригінальною залишилася тільки половина ніжки.

Мене огорнула тепла хвиля. Давно вже я не відчував чиєїсь безкорисливої симпатії. А замислився я про це не так уже й давно. Світ не без добрих людей: це зауважуєш лише тоді, коли опиняєшся на самому дні, а потім з'являється своєрідна компенсація за всі погані дні твого життя. Дивовижний баланс, що змушує в моменти відчаю повірити навіть у дуже далекого, безликого, автоматичного Бога перед пультом керування. Щоправда, тільки у такі хвилини і ніколи більше.

— Чому ви на мене витріщилися? — запитав Льові.

— Ви дуже добра людина, — відповів я. — Як батько рідний!

— Що?

— Я так думаю. У невизначеному комічному сенсі.

— Що?! — знову вигукнув Льові. — Отже, у вас усе добре. Бо ви мелете якісь дурниці. Справжні дурниці! Вам аж так подобається жити в того паразита?

Він стер з рук порох.

— Такого ви там не робите, правда ж? — Він кинув брудний рушник за штору з купою японських офортів у рамах. — Там вам точно краще, ніж було тут. Еге ж?

— Ні, — сказав я.

— Несусвітня маячня!

— Інакше, містере Льові, інакше. Картини там — просто прекрасні, а все решта просто відступає на задній план! Картини ж не паразити!

— Ні, вони — жертви, — раптом спокійно відповів Льові.

— Уявіть собі, як би вони почувалися, якби мали свідомість. Якби розуміли, що їх продають, наче рабів. Торговцям зброєю, виробникам автоматів, комерсантам, які перепродують бомби! За облиті кров'ю гроші ці людці купують картини, сповнені небесного спокою.

Я глянув на Льові.

— Ну, добре, — мовив він, — ця війна інакша, але чи інакша вона для цих дармоїдів? Вони просто хочуть заробити, а де і коли — для них не суттєво. Все саме так, а ви собі кажіть, що хочете. Вони продали б душу самому дияволу, якби… — Він затнувся. — Юліус іде, — прошепотів він. — Боже милий, у смокінгу! Все пропало.

Льові-молодший був не у смокінгу. Він раптом постав перед нами, освітлений останніми брудно-медовими променями сонця, весь пропахлий бензином та вихлопними газами, вбраний у парадний костюм — темний піджак кольору маренго, смугасті штани, котелок і, на мій подив, світло-сірі старомодні гетри. Я розчулено дивився на них, таких не бачив іще з догітлерівських часів.

— Юліусе! — вигукнув Льові-старший. — Заходь до нас, не йди туди. Востаннє кажу тобі: подумай про нашу побожну матір!

Юліус повільно переступив поріг.

— Про матір я вже подумав, — мовив він. — А тобі не вдасться збити мене з пантелику. Фашист єврейський!

— Юліусе, не кажи такого! Хіба ж я не хотів для тебе тільки добра? Дбав про тебе, як тільки здатен піклуватися старший брат, доглядав, коли ти хворів, ти…

— Ми ж близнюки, — звернувся Юліус до мене. — Як я вам уже розповідав, мій брат лише на три години за мене старший.

— Деколи три години означають більше, ніж усе життя. Ти був завжди відірваний від світу, мрійник, я вічно мусив піклуватися про тебе. Юліусе, ти ж знаєш, я хочу тобі тільки добра, а ти ставишся до мене, як до заклятого ворога.

— Бо я хочу одружитися.

— Бо ти хочеш одружитися невідь із ким! Ви тільки гляньте на нього, містере Росс! Мене аж жалість бере: стоїть тут, як гой, який іде на іподром. Юліусе, Юліусе, отямся! Схаменися! Він хоче зробити їй пропозицію, як справжній комерційний радник. Тобі підлили любовного трунку, згадай про Тристана та Ізольду, про їхню нещасливу долю! Ти вже навіть рідного брата називаєш фашистом, а я ж просто хочу вберегти тебе від помилкового кроку! Юліусе, та знайди собі порядну єврейку!

— Мені не потрібна порядна єврейка. Мені потрібна жінка, яку я кохаю!

— Маєш тобі, кохання, з вечора і до рання. Та ти тільки поглянь на себе! До шлюбу він хоче! Ви тільки подивіться на нього, містере Росс!

— Тут я не можу нічого сказати, — відповів я. — Я теж у новому костюмі. У костюмі для авантюристів, пригадуєте?

— Та я ж просто пожартував!

Незабаром розмова ввійшла в спокійне русло. Юліус відмовився від своїх слів про єврейського фашиста, потім назвав брата сіоністом і врешті зупинився на "сімейному фанатику". У розпалі дискусії Льові-старший зробив тактичну помилку. Він сказав, що мені теж зовсім не обов'язково одружуватися з єврейкою.

— А чом би й ні? — відповів я. — У шістнадцять років мій батько порадив мені одружитися саме з єврейкою. Інакше, вважав він, з мене людей не буде.

— От бачиш! — вигукнув Юліус.

Знову спалахнула суперечка. Але завдяки своїй наполегливості Льові-старший переміг лірика і мрійника Юліуса. Я іншого й не очікував. Якби Юліус твердо вирішив одружитися, він би не прийшов у парадному костюмі на Третю авеню, а відразу помарширував би в будинок своєї богині — зі скуйовдженим і, на думку Льові-старшого, висвітленим пергідролем волоссям. Переконати його було не так уже й складно.

— Ти нічого не втрачаєш, — заклинав його Льові. — Ти просто все іще раз обміркуєш.

— А якщо вона знайде собі іншого?

— Та не знайде, Юліусе. Не дурно ти вже тридцять років крутишся в цьому бізнесі? Хіба ми не казали тисячу разів нашим клієнтам, що предмет, який їм сподобався, цікавить іще когось, — і щоразу це був лише вдалий трюк? Облиш, Юліусе, йди сюди і зніми свій дурнуватий піджак!

— Не зніму! — несподівано різко відрубав Юліус. — Я вже вбрав його і саме так іду розважатися.

Льові-старший злякався нових проблем.

— Добре, ходімо розважатися, — погодився квапливо. — Куди підемо? У кіно? Там саме показують фільм із Полетт Ґоддар.

— У кіно? — Юліус ображено глянув на свій піджак кольору маренго. — У кіно його ніхто не побачить, там темно.

— Добре, Юліусе. Тоді в ресторан. У дуже хороший, першокласний ресторан! Замовимо смачний гарнір і січену курячу печінку, а на десерт — пломбір із персиками. Куди підемо?

— У "Воазан", — рішуче мовив Юліус.

Льові-старший аж язика прикусив, але таки погодився.

— Добре, нехай буде "Воазан". — Він обернувся до мене. — Містере Росс, ходімо з нами. Ви вже й так святково вбрані. Що у вас у пакеті?

— Мій старий костюм.

— Залиште його тут. Потім заберете.

До готелю я повернувся близько десятої.

— Тобі прислали пакет, — сказав Меліков. — Здається, там пляшка.

Я розпакував його.

— О Господи! — вигукнув Меліков. — Справжня російська горілка!

Я оглянув весь пакет. Ніде жодного слова. Тільки пляшка.

— Бачиш, що вона вже надпита? — запитав Меліков. — То не я. Таку прислали.

— Знаю, — відповів я. — Хтось випив дві подвійні чарки. То як, почаркуємося і ми? Що за день сьогодні!

10

Я зайшов по Кана. Нас запросили в гості до Фризлендерів.

— Це приблизно те ж, що й бар-міцва у євреїв чи конфірмація у протестантів, — пояснив Кан. — Позавчора Фризлендери отримали американське громадянство.

— Так швидко? Хіба не п'ять років треба чекати?

— Вони й чекали п'ять років. Належать до "розумної" хвилі тих, хто емігрував до Америки ще до війни.

— Це справді мудро, — визнав я. — А чому це не спало на думку нам?

Фризлендери були пестунчики долі. Частину грошей вони перевели до Америки ще до приходу нацистів. Старий Фризлендер не довіряв ані німцям, ані решті європейців. Усі свої заощадження вклав в американські акції, здебільшого в телеграфно-телефонну компанію "Американ Тель і Тель". Її акції з часом добряче подорожчали. Єдине, в чому Фризлендер помилився, — це у часових рамках. Частину грошей він перевів до Америки, але тільки ту частину, що він її не використовував у бізнесі. Фризлендер торгував шовком та хутрами і свято вірив, що, коли запахне смаленим, йому вдасться все швидко спродати. А смаленим запахло ще за два роки до приходу нацистів. Дармштадтський національний банк, один із найбільших німецьких фінансових установ, раптом похитнувся. Каси почали масово штурмувати. Люди ще не забули жахливої інфляції, що охопила Німеччину десять років тому. Тоді трильйон знецінився фактично до чотирьох марок. Щоб уникнути повного банкрутства, уряд зачинив усі каси і заблокував будь-які перекази за кордон. Так вони хотіли запобігти обміну усіх марок на стабільнішу валюту. Тоді при владі ще був демократичний уряд — але цим кроком вони винесли смертний вирок численним євреям і ворогам нацистської партії. Заблоковані капітали 1931 року так і не розморозили. Тому, коли до влади прийшли нацисти, майже ніхто не зміг урятувати своїх грошей, перевівши їх за кордон. Варіантів було два: або все кинути, або чатувати на гроші, очікуючн власної погибелі. Серед членів націонал-соціалістичної партії це вважалося одним із найкращих у світі жартів.

Фризлендер тоді ще зволікав. Він не хотів усе просто так покинути. Крім того, його, як і багатьох інших євреїв, охопила тоді дивна ейфорія — вони вважали все лише тимчасовим явищем. Гарячі голови вгамуються, щойно досягнуть мети — отримають владу, а потім вони все одно сформують мудрий уряд. Тоді доведеться перечекати кілька місяців, як і за будь-якого перевороту, і врешті-решт усе затихне. Обережність Фризлендера щодо ведення бізнесу не заважала його полум'яному патріотизму. Нацистам він недовіряв, але ж при владі ще був шанований райхспрезидент фон Гінденбурґ, фельдмаршал і стовп прусського права та доброчестя.

Фризлендер не відразу прокинувся зі свого сну — вже аж коли суд висунув йому обвинувачення в усіх можливих злочинах: від шахрайства до зґвалтування неповнолітньої школярки, якої він в очі не бачив. Мати і донька божилися всіма святими, що обвинувачення правдиві, особливо після того, як дурний Фризлендер, надіючись на оспівану справедливість німецької юстиції, обурено відхилив шантаж матері "постраждалої" дівчинки: вона вимагала п'ятдесят тисяч марок. Проте Фризлендер вчився швидко, тому на другу пропозицію він пристав. Одного вечора до нього навідався секретар кримінального відділу, якого послав хтось із партійної чолівки.