Тіні в раю - Сторінка 39

— Вона дуже боїться. Може б, ви зайшли до неї?

— Неодмінно. Що з нею?

— Ще точно не відомо. Ґрефенгайм і Равік її обстежили. Але тільки хірургічне втручання покаже — пухлина доброякісна чи ні.

— О Господи! — видихнув я.

— Равік пильнуватиме. Він працює асистентом у лікарні "Маунт-Синай".

— Він сам її оперуватиме?

— Він буде в операційній. Я не впевнений, що йому вже дозволили самостійно оперувати. Коли ви прийдете до неї?

— О шостій, коли закінчу роботу. Як там справа з Гіршем?

— Я був у нього. Все добре. Гроші вже у Ґрефенгайма. Вручити йому їх було важче, ніж отримати від Гірша. З порядними людьми деколи набагато більше клопотів, ніж зі шахраями, — з такими, як Гірш, принаймні відразу знаєш, як поводитися.

— Ви до Бетті теж прийдете?

— Я щойно в неї був. А перед тим годину боровся з Ґрефенгаймом. Думаю, він навіть повернув би гроші Гіршу, якби я не пригрозив, що тоді пошлю їх до Берліна у нацистську організацію "Сила через радість". Він не хотів брати власних грошей із рук негідника. І це при тому, що сам уже майже голодує. Сходіть до Бетті. Я не можу ще раз до неї піти. Вона боїться. Якщо прийду вдруге, засумнівається ще більше. І ще дужче злякається. Підіть і поспілкуйтеся з нею німецькою. Вона каже, що хвора людина не мусить ще й англійською говорити.

Я пішов до Бетті. Надворі було тепло й хмарно, небо переливалося світло-попелястими барвами. Вона лежала в ліжку в китайському яскраво-червоному халаті. Бруклінські виробники, напевно, думали, що його носитимуть справжні мандарини.

— Ви прийшли саме вчасно. Ласкаво прошу на мою прощальну трапезу, — вигукнула Бетті. — Завтра я йду на гільйотину.

— Але ж, Бетті, — заспокоював її Ґрефенгайм. — Завтра буде лише звичайне рутинне обстеження. Суто з обережності.

— Гільйотина — це завжди гільйотина, — відповіла Бетті з фальшивою, награною веселістю. — І байдуже, зітне вона тобі ніготь чи голову.

Я роззирнувся. У кімнаті було людей десятеро. Більшість із них я знав. Равік теж був. Він сидів біля вікна і дивився на вулицю. Було дуже гаряче, але вікна — зачинені. Бетті боялася, що коли їх відчинити, стане ще спекотніше. На шафі дзижчав вентилятор, схожий на велику змучену муху. Двері до сусідньої кімнати відчинені. Двійнята Коллер принесли каву та яблучний струдель, я відразу їх навіть не впізнав. Вони висвітлили волосся. Їхній щебіт лунав по всій квартирі, наче тут пурхали дві білі ластівки. Вони були в доброму гуморі, рухалися швидко, як білки, і обидві були у вузьких коротких спідницях та бавовняних смугастих светрах із короткими рукавами.

— Дуже апетитно, правда? — запитав Танненбаум.

Я не відразу зрозумів, про що він — про яблучний струдель чи дівчат. Він мав на гадці дівчат.

— Дуже, — відповів я. — Аж кров вирує від самої думки, що можна зустрічатися з двійнятами, надто якщо вони такі схожі.

— Подвійна гарантія, — відповів Танненбаум і відрізав шматок струдля. — Якщо помре одна, можна одружитися з іншою. Таке не часто буває.

— Які ж у вас лиховісні думки.

Я глянув на Бетті, але вона нас не чула. Вона попросила дівчат Коллерів принести з передпокою гравюри на міді з зображеннями Берліна і розставляла їх на нічних столиках обабіч ліжка.

— Я не кажу, що на двійнятах можна було б одружуватися по черзі, — сказав я. — І я не думав аж так одразу про смерть.

Танненбаум похитав своєю лисою головою з ріденьким віночком чорного волосся. Лисина нагадувала блискучий зад павіана.

— А про що можна ще думати? Якщо ти когось кохаєш, завжди уявляєш: хтось із нас помре швидше, а інший буде самотній. Якщо таке не уявляєш, то й любиш не по-справжньому. Так виражається великий прадавній страх, хоч, треба визнати, — у модифікованому вигляді. Завдяки коханню примітивний страх перед власною смертю переростає в турботу за іншого. Сублімація, що перетворює почуття на ще більші тортури, адже страх цілком переходить на того, хто залишився жити. — Танненбаум злизав з пальців цукрову пудру. — Та оскільки нас переслідує страх і тоді, коли ми самотні, оскільки самотина — це теж тортури, то найрозумніший вихід із ситуації — це одружитися з близнюками. Надто якщо вони такі вродливі, як Коллери.

— А як би ви вибрали, з якою з них одружитися? — запитав я. — Ви ж не можете їх розрізнити. Чи ви кинули б жереб?

Він глянув на мене з-під кошлатих брів, що нависли над пенсне:

— Смійтеся! Смійтеся над бідним, хворим, лисим євреем. Ви — арійське чудовисько, яке сидить серед нас, наче біла ворона; серед нас, євреїв, які досягли вершини культури ще тоді, коли ваші предки сиділи на деревах по обидва береги Рейну і випорожнювалися у свої хутра.

— Нічогенький образ, — відповів я. — Але повернімося до наших двійнят. Чому б вам не відкинути комплекси меншовартості і не перейти в наступ?

На якусь мить Танненбаум затримав на мені печальний погляд.

— Ці дівчата — для продюсерів, — мовив він. — Голлівудський корм.

— Але ж ви теж актор.

— Я граю нацистів, дрібних нацистів. І я не гламурний.

— Мене б цікавило саме життя з близнятами, а не смерть із ними — так, як вас. Якби я посварився з однією, то пішов би до другої. Якби одна втекла, то в запасі залишилася б друга. Тут є безліч привабливих варіантів.

Танненбаум глянув на мене з відразою:

— Чи для того ви пережили таке жахливе десятиріччя, щоб молоти зараз такі паскудства? Хіба ви не знаєте, що зараз вирує найбільша світова війна усіх часів і народів? І це єдине, чого ви навчилися?

— Танненбауме, — промовив я. — Саме ви завели розмову про апетитні задки. Не я!

— Я казав про них у метафізичному сенсі. А ще — в трагічному, щоб утекти від дилем світу сього. А не так вульгарно, як ви. Ви просто пізня квітка на дереві мушмула, описаного у давньогерманській Едді, — сумно зауважив Танненбаум.

До нас підійшла одна з дівчат Коллерів, тримаючи в руках тацю з новою порцією яблучного струдля. Танненбаум ожив, глянув на мене так, наче в нього просвітлення, і показав дівчині на випічку. Поки вона клала йому шматок на тарілку і мала зайняті обидві руки, він обережно ляснув її по округлому заду.

— Містере Танненбаум, що ж це ви робите! — усміхнено прошепотіла угорка. — Та ж не тут! — І, похитуючи стегнами, пішла далі.

— Але ж ви, Танненбауме, і метафізик… — зауважив я. — Пізня квітка на засохлому кактусі Талмуду!

— Це ви в усьому винні, — заявив збентежений і схвильований Танненбаум.

— Атож! Завади винен хтось, тільки не ви, німецький лускунчик! Тільки щоб ні за що не брати на себе відповідальності.

— Я хотів сказати, що все завдяки вам! Вона ж не образилася, правда? Ви теж так думаєте?

Танненбаум цвів і пахнув. Він витягнув шию і покрився іржаво-червоним рум'янцем, його обличчя нагадувало залізо, яке довго пролежало під дощем.

— Містере Танненбаум, ви припустилися помилки, — сказав я. — Треба було на її спідниці намалювати крейдою маленький хрестик, щоб знати, котра 3 двійнят зазнала ваших вульгарних залицянь. Бо цілком можливо, що іншій взагалі таке не сподобається і, коли ви це повторите, вона перекине вам на голову тацю з яблучним струдлем разом із кавою! Як бачите, зараз вони обидві несуть випічку. Впізнаєте, яка з дівчат підходила до нас? Бо я — ні.

— Я… це була… ні… — Танненбаум кинув на мене сповнений ненависті погляд.

Наче осліплений, він не зводив із них очей. А потім витиснув із себе неймовірно силувану посмішку. Мабуть, він думав, що до нього всміхнеться дівчина, яку він ляснув. Натомість усміхнулися обидві. З Танненбаумових уст зірвалося приглушене прокляття. Я покинув його і знову пішов до Бетті.

Хотілося піти звідси. Такі товариства просто нестерпні для мене — сповнені солодкавої сентиментальності та справжнього, великого страху. Мені аж блювати хотілося. Я ненавидів цю незнищенну тугу, цю фальшиву ностальгію, що, навіть перетворившись у ненависть і огиду, за першої-ліпшої нагоди прагнули сплисти знову. Я наслухався вже більш ніж достатньо розмов, що починалися фразою: "Німці не всі такі". Кожен і так знав, що так воно і є, тому закінчувалося все звичними балачками про старі добрі часи у Німеччині, коли до влади ще не прийшли нацисти. Я добре розумів наївне серце Бетті, саме за нього я її і любив, але все одно не мав сили все це слухати. Її заплакані очі, картинки з краєвидами Берліна, мова її Батьківщини, за яку вона чіплялася, налякана завтрашнім днем, — усе це зворушувало мене до сліз. Здавалося навіть, що я відчуваю запах покори та безсилого бунту, який, іще не розквітнувши, наперед знає про свою Поразку, а тому, хоч і сповнений чесних намірів, обмежується тільки пустопорожніми фразами та голими жестами. Я знову відчув цей полон без колючого дроту, це животіння у мертвому повітрі спогадів, цю примарну ненависть, що губилася у порожнечі. Озирнувся і подумав, що я — справжній дезертир, бо хочу втекти, позбутися цієї атмосфери, хоч і знаю, що присутні тут зазнали нестерпних страждань і непоправних втрат — утрат близьких і рідних, які безслідно зникли, втрат занадто великих, щоб вони просто канули в небуття, не зруйнувавши душ цих людей. І раптом я зрозумів, чому так хочу піти: щоб і самому не опинитися у стані примарного бунту та безсилої покори, бо одне спричинило б інше. Я і так весь наближався до цього стану на небезпечну відстань і після років чекання не хотів прокинутися одного дня і виявити, що сподівання та безглузда боротьба з тінями перетворили мене на струхлявілу прогнилу істоту — я хотів сам за все відплатити, сам помститися, не скаргами чи протестами, а власними руками. Але для цього мені треба триматися якнайдалі від стіни плачу та голосінь на водах вавилонських.

Я знову озирнувся, наче мене впіймали на гарячому.

— Россе, — промовила Бетті, — як добре, що ви прийшли. Просто прекрасно, що у мене стільки друзів.

— Ви — мати емігрантів, Бетті. Без вас ми б були тільки уламками розбитого корабля.

— Як вам ведеться у торговця антикваріатом?

— Дуже добре. Я незабаром зможу повернути Фризлендеру частину боргу.

Бетті підняла розгарячілу голову і підморгнула мені одним оком.

— Не поспішайте. Фризлендер — багата людина. Йому ці гроші не потрібні. Розрахуєтеся, коли все минеться. — Вона розсміялася. — Я дуже рада, що з вами все добре, Россе! Мало кому з емігрантів живеться тут непогано.