Тіні в раю - Сторінка 4

І взагалі, що це з тобою сьогодні? Тобі треба жінку?

— Ні. Загальна втома після небезпеки, що вже минулася, — вискалився я. — Ти мав би таке ще з молодості знати.

— Нам завжди хотілося посидіти разом. А тебе решта емігрантів зовсім не цікавлять.

— Я не хочу згадувати.

— То річ у цьому?

— І я не хочу опинитися в невидимій тюремній атмосфері емігрантів. Я надто добре її знаю.

— Отже, хочеш стати американцем.

— Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.

— Видатні слова.

— У себе завжди треба вселяти мужність, — мовив я. — Тут ніхто не допоможе.

Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, — ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.

3

З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, — мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, — він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру Аладіна.

— Красивий вечір, правда? — сказав він у порожнечу.

Я кивнув.

— У вас тут добра бронза.

— Підробка, — відповів Льові.

— То, мабуть, не ваша?

— Чому?

— Бо ви кажете, що це підробка.

— Кажу, що підробка, бо підробка.

— Мужньо, — здивувався я. — як на торговця.

Льові знову чхнув і ще трохи покліпав очима.

— Я купував її як фальшивку. Ми тут завжди чесні!

Коли ще й заяскріли дзеркала, то моєму захопленню від комбінації фальшивого та чесного не було меж.

— Ви не думаєте, що вона все одно могла б бути справжньою? — не вгавав я.

Льові відійшов від дверей і подивився на бронзу, що лежала на американському кріслі-гойдалці.

— Я продам її вам за тридцять доларів, — виголосив він. — У подарунок отримаєте ще й підставку з тикового дерева. Різьблену!

У мене залишилося ще приблизно вісімдесят доларів.

— Можна взяти її на кілька днів? — запитав я.

— Та хоч на все життя беріть, якщо заплатите.

— А на пробу? На два дні.

Льові обернувся.

— Я ж вас не знаю. Якось дав одній жінці дві фігурки з мейсенської порцеляни, мені здалося, що можу їй цілком довіряти. На пробу.

— А її з ними немов вода змила?

— Та ні, повернулася. З розбитими фігурками. У переповненому автобусі якийсь чоловік вибив їх коробкою для інструментів з її рук.

— От лихо!

— Вона плакала так, наче дитину втратила. Або й двох, двійнят. То ж була порцелянова парочка. І що ми могли вдіяти? В неї не було грошей, щоб за них заплатити. Хотіла тільки на кілька днів взяти, щоб помилуватися. І позлити кількох подруг, граючи в бридж. Усе так по-людському, правда? І що ми могли зробити? Пиши пропало. От бачите, чому…

— Бронза так легко не розіб'ється. Особливо якщо вона підробна.

Льові уважно глянув на мене:

— Ви в це не вірите?

Я не відповів.

— Залиште мені тридцять доларів, — запропонував він. — Можете взяти її на тиждень, а потім повернете. Якщо надумаєте її залишити собі і захочете продати, то прибуток поділимо навпіл. Що скажете?

— Просто вбивча пропозиція. Але я пристаю на неї.

Я не був цілком переконаний, що не помиляюся, тому погодився. Бронзову штукенцію поставив у готельному номері. Льові-старший іще встиг мені сказати, що ця річ — із нью-йоркського музею і її там визнали фальшивкою.

Того вечора я залишився вдома. Не засвітив лампу, навіть коли стемніло. Я лежав на ліжку і дивився на бронзу біля вікна. За час перебування у брюссельському музеї я вивчив одне: речі починають говорити лише тоді, коли на них довго дивитися; ті, які говорять відразу, ніколи не бувають найкращими. Прогулюючись нічним музеєм, я деколи брав у свою темну комірчину маленькі речі, щоб краще їх відчути. Серед них часто траплялися бронзові вироби, адже в музеї зберігалася велика колекція древнього китайського спижу, і з дозволу мого рятівника я брав деякі екземпляри до камери своєї самотини. Я мав змогу це робити, бо і сам директор часто брав ці вироби додому, щоб краще їх вивчити, тому, коли якийсь тимчасово зникав, чоловік завжди міг сказати, що він у нього вдома. Так я навчився розрізняти патину, а оскільки щоночі ще й годинами сидів перед музейними вітринами, то ще й трохи опанував фактуру, хоча ніколи й не бачив її кольору за денного світла. Але у мене, мов у сліпого з досконало розвиненими тактильними відчуттями, з часом виробилося щось подібне. Хоч я їм і не довіряв цілком, деколи вони мене не підводили.

Ще в магазині ця бронза видалася мені справжньою на дотик; контури та рельєфи, хоч і надто чітко виділялися, що в очах музейних експертів свідчило не на її користь, на нові, одначе, не скидалися. Лінії були чіткі, і, коли я заплющував очі та довго й дуже повільно їх обмацував, відчуття їхньої автентичності лише посилювалося. Схожу бронзу я знав іще з Брюсселя, там серйозно припускали, що то копія епохи Тан або Мін. Зрештою, китайці вже в епоху Хань, тобто приблизно з початку нашого літочислення, почали копіювати і закопувати бронзові речі епохи Шан і Чжоу. Тому перевірити патину не було складно, якщо на орнаментах чи на відливку не траплялося маленьких дефектів.

Я поставив бронзу назад на підвіконня. Знадвору долинали металеві голоси помічників кухаря, брязкіт сміттєвих баків і м'який гортанний бас негра, який їх виносив. Раптом навстіж розчахнулися двері. В освітленому чотирикутнику я впізнав обриси покоївки і побачив, як вона відсахнулася.

— Покійник!

— Дурниці, — мовив я. — Я сплю. Зачиніть двері. Я вже розстелив собі ліжко.

— Але ви ж не спите! Що це таке? — Вона помітила бронзу.

— Зелена нічна ваза, — відрубав я. — Хіба не бачите?

— Байдуже, що то! Одне я вам скажу точно: цього я вранці не виноситиму! Точно не я! Самі винесете! Тут туалетів не бракує!

— Добре.

Я знову лігу ліжко і заснув, хоч спати і не хотілося. Коли прокинувся, стояла глупа ніч. Лише через кілька хвилин зрозумів, де я. Потім побачив бронзовий виріб, і на якусь мить мені здалося, що я знову в музеї. Сів і глибоко вдихнув повітря. "Я вже більше не там, — подумки сказав собі, — мені вдалося втекти, я вільний, вільний, вільний".

Слово "вільний" повторював у ритмі Еміля Кує, повторював і повторював його, тепер уже вголос, але тихо, наполегливо і так довго, аж поки заспокоївся. Відколи я став утікачем, часто прокидався у холодному поті, відтоді мусив так себе заспокоювати. Подивився на бронзу, що останнім відблиском кольору ловила нічне світло, і раптом відчув, що вона жива. Не так, власне, форма, як патина. Сама патина не була мертва, ніхто її не наносив, не створював штучно на шорсткій поверхні за допомогою кислот; вона наростала сама, дуже повільно, століттями, народилася з води, в якій лежала, з надр землі, з якими взаємодіяла, і, можливо, чіткі сині смуги при її основі вказували на фосфорні сполуки, що виникли сотні років тому через контакт із мертвим тілом. Патина слабко поблискувала, так само як і неполірована бронза епохи Чжоу в музеї, — її шпарувата поверхня не поглинала світла, як це буває зі штучно обробленими спижевими виробами, а, навпаки, надавала ніжності шовку-сирцю. Я піднявся і сів до вікна. Майже не дихаючи, сидів так дуже довго, цілком віддавшись самому лише спогляданню, що поступово витіснило з моєї голови решту думок.

Я протримав бронзу ще два дні, а потім знову пішов на Третю авеню. Цього разу я застав там іншого брата Льові, схожого на першого, але елегантнішого і сентиментальнішого — наскільки це взагалі можливо для торговця антикваріатом.

— Ви принесли бронзу назад? — запитав він і відразу ж витягнув гаманець, щоб повернути мені тридцять доларів.

— Вона справжня, — відповів я.

Він весело і добродушно глипнув на мене:

— Але з музею її викинули.

— Я переконаний, що вона справжня. Я повертаю, щоб ви її продали.

— А ваші гроші?

— Віддасте їх разом із половиною прибутку. Як і домовлялися.

Льові встромив руку в праву кишеню, витяг звідти десятидоларову купюру, поцілував її і переклав у ліву.

— Можна вас чимсь пригостити? Що б ви хотіли?

— Чому? Ви мені вірите? — Я був приємно вражений, бо вже давно звик, що мені ніхто ніколи не вірив — ні полісмени, ні жінки, ні інспектори з питань імміграції.

— Ні, — радісно відповів Льові-молодший. — Просто я побився об заклад із братом: якщо ви вертаєте бронзу, бо вона фальшива, то п'ять доларів отримує він, а якщо ви її вертаєте, навіть коли вона справжня, то десять виграю я.

— Отже, оптиміст у сім'ї саме ви.

— Фаховий оптиміст. А мій брат — фаховий песиміст. У ці важкі часи ми таким чином розділяємо на двох імовірні ризики. Тепер більше ніхто не може поєднувати у собі і те, й те. Як щодо чорної кави?

— Ви — віденець?

— Так. Віденський американець. А ви?

— Віденець за покликом серця і громадянин світу.

— Добре. Тоді ходімо на каву до Емми, це навпроти. Щодо кави американці — справжні спартанці. Вони або заварюють її на похорон, або готують рано-вранці і на весь день. Для них не проблема по кілька разів підігрівати її на плиті, замість того щоб просто зварити свіжої. Емма такого не розуміє. Вона — чешка.

Ми перейшли через гамірну вулицю. Поливальна машина розхлюпувала навсібіч струмені води. Нас ледь не переїхала фіолетова машина, що розвозила дитячі підгузки. Льові врятувався граційним стрибком.