Тіні в раю - Сторінка 43

З тобою я ні про що не думаю. Усі почуття, мов на долоні. Чудово любитися з тобою і так само розкішно — бути поруч опісля, так, як зараз. З багатьма жінками це неможливо, та й, правду кажучи, не хочеться. А з тобою ніколи не знаєш, що краще. Кохаючись із тобою, я думаю, що немає нічого прекраснішого, а потім, коли зовсім розслаблено лежу в ліжку, відчуваю, як закохуюся в тебе ще більше.

— Мої нігті вже майже висохли, — сказала Наташа. — Але ти кажи.

Я глянув у напівтемну вітальню.

— Прекрасно бути з тобою і вірити у свою безсмертність. Якоїсь миті віриш у неї так сильно, наче вона може стати реальністю. Тоді ми викрикуємо одне одному слова, щоб відчути її ще глибше, підсунути ще ближче, примітивні, звичайні, вульгарні слова, щоб просвердлити одне одного ще інтенсивніше, щоб подолати навіть ту міліметрову дистанцію, яка нас розділяє, слова, що їх кажуть водії вантажівок чи м'ясники на бійні, слова, мов удари батога, тільки задля того, щоб стати ще ближчими, кохати ще дужче.

Наташа випростала ногу і подивилася на неї. А потім відкинулася на подушку.

— Любий, при повному марафеті кохатися важко.

Я розсміявся.

— Хто знає це краще за нас, романтиків! Ох, ці облудні слова, здатні розвіятися, мов пух, від щонайлегшого вітерцю! Але не з тобою. З тобою не треба брехати.

— Але ти дуже красиво брешеш, — сонно промовила Наташа. — Ти не втечеш? Принаймні сьогодні вночі?

— Хіба що разом із тобою.

— Добре.

За кілька хвилин вона заснула. Їй це дуже легко вдавалося. Я вкрив її. Потім довго лежав без сну, прислухався до її дихання і думав про все на світі.

21

Бетті Штайн повернулася з лікарні.

— Ніхто не каже мені правди, —: нарікала вона. — Ні друзі, ні вороги.

— Бетті, у вас немає ворогів.

— Ви — просто золотко. Але чому ніхто не каже мені правди? Я її витримаю. Набагато жахливіше не знати, що зі мною насправді.

Я глянув на Ґрефенгайма, який сидів позаду неї.

— Бетті, вам сказали правду. Чому ви щосили стараєтеся думати, що правда — це тільки найгірше? Чому ви дивитеся на світ аж так драматично?

Вона всміхнулася, як дитина:

— Я можу налаштуватися інакше. Якщо зі мною справді все добре, я спокійно піду своєю стежиною далі, я себе знаю. Але якщо я знатиму, що йдеться про життя чи смерть, я боротимуся. Я боротимуся, мов божевільна, за час, який в мене залишився. І, можливо, мені вдасться навіть продовжити той час. А інакше — я його просто безповоротно втрачу. Хіба ви не розумієте? Ви ж повинні мене розуміти!

— Я вас розумію. Але якщо доктор Ґрефенгайм каже, що все добре, ви маєте йому вірити. Нащо йому вам брехати?

— Бо так роблять усі. Жоден лікар не каже правди.

— Навіть тоді, коли він — ваш давній друг?

— Тоді тим більше.

Вона повернулася три дні тому і мучила себе і своїх друзів цими запитаннями. Великі виразні очі на доброму старечому обличчі, в якому збереглися риси наївної молоденької дівчинки, неспокійно блукали від одного гостя до іншого. Деколи комусь вдавалося її ненадовго заспокоїти, і тоді вона аж світилася дитячою вдячністю, але вже через кілька годин на неї знову напосідали сумніви і вона й далі починала всіх мордувати.

Бетті сиділа у старому вольтерівському кріслі, яке купила у братів Льові, бо воно нагадувало їй про Європу, оточивши себе гравюрами з зображеннями Берліна. Вона перевісила їх із коридору до спальні, а дві маленькі, в рамках із підставками, завжди носила за собою з кімнати в кімнату. Новини про бомбардування Берліна, що з'являлися тепер на шпальтах газет мало не щодня, бентежили її ненадовго, на кілька годин, але переживала вона їх так бурхливо, що в лікарні Ґрефенгайм змушений був ховати від неї газети. Але це не допомагало. Наступного дня він заставав її, заплакану, біля радіо. Бетті постійно впадала в крайнощі, а тому ніяк не могла вийти зі стану шоку. Її туга за Берліном була досить суперечлива, бо контрастувала з ненавистю до нацистських убивць, які винищили половину її родини. Крім того, Бетті не могла тужити відкрито і приховувала свій сум, наче щось непристойне, від усіх емігрантів. Їй уже не один раз дорікали через ностальгію за Курфюрстендаммом і порівнювали з сентиментальною Сарою, яка готова цілувати ноги власних убивць. Але тепер нерви всіх емігрантів були натягнуті, мов струни, кожного переповнювали суперечливі почуття надії, огиди та страху, всі перебували у внутрішньому конфлікті зі собою, бо кожна бомба, що падала на їхню покинуту батьківщину, плюндрувала їхні колишні надбання, а тому бомбардування одночасно і вітали, і проклинали — у їхніх душах надія і страх зіткнулися у нерівному двобої і кожен мав сам для себе вирішити, що обрати, але найпростіше було тим, у кого ненависть була така всеохопна, що приглушила решту голосів душі — співчуття до невинних, природного милосердя та людяність. Але попри всі страждання багато емігрантів просто не могли проклясти весь народ. Їх не влаштовувала думка, що німці самі накликали на себе біду — жахливими злочинами чи принаймні байдужістю до них, непохитною вірою в німецьку добросовісність і жахливою впертістю — тобто всім тим, що пліч-о-пліч іде з давньою німецькою травмою, мовляв, наказ і право — рівнозначні, і наказ звільняє від будь-якої відповідальності. Звісно ж, це була одна з наймиліших рис єврейського народу — вміння розуміти ближнього свого; риса, яка неодноразово викликала в мене лють і розпач. Там, де доречна була ненависть і де вона справді панувала, через деякий час знову зароджувалося розуміння. А вслід за розумінням — несміливі спроби виправдати. З пик убивць іще стікала кров невинних, а до них уже поспішали свідки захисту. То була нація захисників, а не обвинувачів. Нація мучеників, а не месників. І маккавеїв серед них майже не залишилося.

Пристрасна й сентиментальна душа Бетті Штайн металася серед цього хаосу, не знаходячи ні щастя, ні спокою. Вона виправдовувалася, обвинувачувала і знову виправдовувалася, а потім її зацькував найоманливіший з усіх привидів — страх смерті.

— Россе, як вам тепер живеться? — запитала вона.

— Добре, Бетті. Дуже добре.

— Я така рада! — Я побачив, як від моїх слів у ній знову спалахнула надія. Якщо комусь велося добре, можна було сподіватися, що і їй буде добре. — Я тішуся за вас. Ви сказали "дуже добре"?

— Так, Бетті, дуже добре.

Вона задоволено кивнула, а потім прошепотіла:

— Вони розбомбили Олівер-пляц у Берліні. Ви вже знаєте?

— Вони розбомбили весь Берлін, а не лише Олівер-пляц.

— Я знаю. Але ж Олівер-пляц! Ми там жили. — Вона боязко озирнулася. — Всі зляться, коли я про це кажу. Наш красивий старий Берлін.

— То було досить-таки огидне місто, — заперечив я обережно. — У порівнянні з Парижем чи з Римом. З погляду архітектури.

— Як ви думаєте, я доживу до того часу, коли зможу повернутися?

— Авжеж. Чом би й ні?

— Було б жахливо, якби не дожила, — я ж стільки чекала.

— Там усе буде інакше, ніж ми запам'ятали, — сказав я.

Вона певний час обмірковувала мої слова.

— Щось та й залишиться по-старому. І не всі німці — нацисти.

— Ні, — погодився я, підіймаючись. Таких розмов я довго не витримував. — Про все це ми зможемо подумати значно пізніше, Бетті.

Я пішов до іншої кімнати. Там сидів Танненбаум, тримаючи в руці аркуш, із якого він читав уголос. Грефенгайм і Равік стояли біля нього. Саме зайшов Кан.

— Кривавий список, — оголосив Танненбаум.

— Що це таке?

— Я склав список усіх тих людей у Німеччині, яких потрібно розстріляти, — пояснив Танненбаум і взяв шматок яблучного струдля.

Кан перебіг очима перелік:

— Добре.

— Його можна продовжити, — додав Танненбаум.

— Ще краще, — схвалив Кан.

— А хто його продовжить?

— Кожен може вносити свої пропозиції.

— А хто виконуватиме вирок?

— Комітет. Його треба створити. Це просто.

— Ви готові його очолити?

Танненбаум ковтнув слину. Я до ваших послуг.

— Можемо все спростити, — сказав Кан. — Укладімо пакт. Ви розстріляєте першого з вашого списку, а я — решту. Домовилися?

Танненбаум знову ковтнув слину. Ґрефенгайм і Равік глянули на нього.

— Я про те, — різко продовжував Кан, — що ви застрелите першого з цього списку власними руками. Не через комітет, за яким можна сховатися. То як, домовилися?

Танненбаум промовчав.

— Ваше щастя, що ви мовчите, — зауважив Кан. — Якби сказали "домовилися", я б вам дав ляпаса. Ви навіть гадки не маєте, як я ненавиджу ці кровожерні салонні балачки. Ліпше знімайтеся в кіно. А з таких списків — ніколи нічого не вийде.

Кан пішов у спальню до Бетті.

— Манери, яку нациста, — пробурмотів Танненбаум.

Разом з Ґрефенгаймом я вийшов від Бетті. Зараз лікар жив у нью-йоркській лікарні, де працював асистентом, не мав права самостійно приймати пацієнтів, зате отримував шістдесят доларів зарплати і безкоштовне харчування.

— Зайдете до мене? — запропонував він.

Я пішов. На вулиці було людно, вечір теплий і не такий задушний, як завади.

— Що з Бетті? — запитав я. — Чи ви не можете мені сказати?

— Запитайте у Равіка.

— Він скаже мені запитати у вас.

Ґрефенгайм не наважувався нічого сказати.

— Ви її розрізали, а потім знову зашили, так? — не вгавав я.

Ґрефенгайм далі мовчав.

— А раніше її вже оперували?

— Так, — відповів він.

Я більше не розпитував.

— Бідна Бетті, — сказав я. — Скільки їй ще залишилося?

— Цього ніхто не знає. Деколи хвороба розвивається швидко, а деколи — повільно.

Ми прийшли в лікарню. Ґрефенгайм провів мене до своєї кімнати. Вона була маленька і просто умебльована, але там був великий акваріум з підігрітою водою.

— Єдина екстравагантна річ, — сказав він, — яку я собі дозволив, коли Кан приніс мені гроші. У Берліні в мене вся приймальня була заставлена акваріумами. Я розводив декоративних рибок. —

Він винувато глянув на мене короткозорими очима: — У кожного своє хобі.

— Після війни ви хочете вернутися до Берліна? — запитав я.

— Так. Моя дружина досі там.

— Ви щось про неї чули, відколи тут?

— Ми домовилися нічого одне одному не писати. Бо гестапо перевіряло всю пошту. Сподіваюся, вона втекла з Берліна. Як думаєте, її не кинули за ґрати?

— Ні. Нащо її кидати за ґрати?

— Думаєте, вони ставлять такі запитання?

— Думаю, так. Німці — бюрократи, навіть коли чинять злочини. Вважають, що таким чином ці дії стають правомірними.

— Важко чекати так довго, — сказав Ґрефенгайм, взявши скляну трубочку, щоб очистити акваріум від мулу, не скаламутивши води.