Тіні в раю - Сторінка 63

Кілька секунд я думав, що в мене галюцинації, що уява так жартує з моїм тілом, але потім побачив емальований баняк на плиті.

— Прокляття, гуляш! — Я зірвався на ноги.

Наташа напіврозплющила очі.

— Викинь його через вікно.

— Боронь Боже! Думаю, нам іще вдасться його врятувати!

Я вимкнув електроплиту і помішав гуляш. Тоді обережно почав висипати його з баняка, аж поки на дні не залишилися самі лише пригорілі рештки. Я залишив їх там, а баняк поставив на підвіконня.

— Через хвилину запах вивітриться, — сказав я. — А з гуляшем нічого не сталося.

— З гуляшем нічого не сталося, — повторила Наташа, навіть не ворухнувшись. — І що ти хочеш, проклятий обивателю, тепер робити з цим урятованим гуляшем? Може, я ще й встати маю?

— Нічого. А тобі я тільки хотів запропонувати цигарку та чарку горілки. Але ти можеш і відмовитися.

— Ні, від такого я не відмовлюся, — відповіла Наташа недовго думаючи. — Звідки в тебе ці абажури? Привіз із Голлівуда?

— Вони тут і були.

— Це абажури якоїсь жінки. Мексиканські.

— Можливо. Жінку звали Ліза Теруель. Вона виїхала звідси.

— Жінка б не виїхала звідси, не забравши з собою таких прекрасних абажурів, — сонно зауважила Наташа.

— Деколи покидають і набагато більше.

— Так. Коли когось переслідує поліція. — Вона сіла в ліжку. — Не знаю чому, але я раптом шалено зголодніла.

— Я так і думав. Я теж голодний.

— Як дивно. До речі, мені не подобається, коли ти щось знаєш наперед.

Я наклав гуляш на тарілки.

— Знаєш, Роберте, — сказала Наташа, — коли ти сказав мені, що йдеш до тої сім'ї з гуляшами, я тобі не повірила. Але ти справді там був.

— Я стараюся якнайменше брехати. Так набагато зручніше.

— Так воно і є. Наприклад, я не збираюся тобі брехати, що я тебе не обманювала.

— Обманювати! Що за дивовижне слово!

— Чому?

— Воно передбачає два фальшиві факти. Дивно, що воно так довго протрималося в цьому світі. Це слово, наче предмет між двох дзеркал.

— Справді?

— Атож. Нічого не відбувається, просто предмет викривлюють одразу два дзеркала. І хто має право вживати слово "обманювати"? Якщо ти спиш із іншим, обманюєш саму себе, а не мене.

Наташа перестала жувати.

— Усе так просто?

— Так. Якщо це справді був обман, ти не могла обманути мене. Один обман автоматично виключає інший. Неможливо двома ключами одночасно відімкнути один замок.

Вона кинула в мене огірок із кропом. Я його впіймав.

— Кріп у цій країні велика рідкість, — зауважив я. — Ним не можна розкидатися.

— Але й не варто намагатися відмикати ним замків!

— Думаю, ми поводимося, як дурні. Правда?

— Не знаю. Невже на все мусить бути назва, ти, німцю без громадянства?

Я засміявся.

— У мене жахливе відчуття, Наташо, начебто я тебе кохаю. А ми так старалися цього уникнути!

— Невже? — Вона раптом дивно глянула на мене. — Це нічого не міняє, Роберте. Я тебе обманювала,

— Це нічого не міняє, Наташо, — відповів я. — Боюся, я все одно тебе кохаю. І що одне має до іншого? Це як вітер і вода, вони підштовхують одне одного, але кожен залишається собою.

— Не розумію.

— Я теж. Невже все треба завжди розуміти, ти, жінко з громадянством кількох країн?

Але я не повірив їй. Навіть якщо це була правда, в той момент мені було байдуже. Вона знову була тут, зі мною, а решта — для людей із забезпеченим майбутнім.

30

Єгипетську кішку я продав одному голландцю. Отримавши чек, я відразу ж запросив Кана до ресторану "Воазан".

— У вас так багато грошей? — запитав він.

— Ні, просто наслідую античні традиції, — відповів я. — У старовину на підлогу проливали трохи вина, перш ніж його пити, таким чином приносили жертву богам. Саме тому я йду в хороший ресторан. І щоб продовжити тему вина, ми вип'ємо пляшку "Шеваль Блан". Таке вино ще є у "Воазан". Як вам таке? Згодні

— Чи я погоджуюся? Звісно! А останню краплю виллємо на тарілку, щоб не прогнівити богів.

"Воазан" був переповнений. У воєнний час у ресторанах часто яблуку ніде впасти. Кожен спішить взяти щось від життя, навіть якщо над ним і не нависло загрози. Тоді гроші витрачати легше, ніж коли попереду простеляється мирне забезпечене майбутнє.

Кан похитав головою.

— Россе, сьогодні з мене поганий співрозмовник. Кармен написала мені. Нарешті! Вона вважає, що нам краще розстатися. По-дружньому. Бо ми і так не можемо порозумітися. Я не повинен їй більше писати. У неї хтось є?

Я спантеличено глянув на нього. Здавалося, він дуже важко переживає цю новину.

— Я нічого такого не зауважив, — сказав я. — Вона живе досить скромно, у Вествуді, у своєї господині, серед курей та псів. Я бачив її кілька разів. Вона була задоволена, бо їй нічого не доводиться робити. Не думаю, що в неї хтось є.

— А що б ви робили на моєму місці? Поїхали б туди? Привезли б її назад? І чи вона б погодилася повернутися?

— Не думаю.

— Я теж. І що мені робити?

— Чекати. І більше їй не писати. Можливо, вона сама повернеться.

— Ви в це вірите?

— Ні, — визнав я. — А вас це так бентежить?

Кілька секунд він мовчав.

— Мене це взагалі не мало б бентежити. Зрештою, ніколи й не хвилювало. То був звичайний легкий флірт, а потім усе раптово змінилося. І знаєте чому?

— Бо вона вирішила поїхати. Чому ж іще?

Він меланхолійно всміхнувся:

— Як усе просто, правда? Але як важко це збагнути, коли воно стається!

Я подумав про Наташу. Чи ж не те само ледь не сталося і в мене з Наташею? А, може, все-таки сталося? Я відкинув цю думку і міркував, що мені порадити Канові. Усе це взагалі не пасувало до нього. Ні Кармен, ні ця ситуація, ні його меланхолія. Це було смішно, не клеїлося одне до одного, а тому було небезпечно. Якби таке сталося з якимось поетом із бурхливою фантазією, можна було б посміятися та зрозуміти його. З Каном це було незрозуміло. Здавалося, він шукав прихистку у цьому контрасті трагічної краси та флегматичної душі, для нього це була своєрідна інтелектуальна забавка. А те, що він раптом сприйняв усе всерйоз, було небезпечним знаком його власної загибелі.

Він підняв склянку.

— Як мало ми можемо сказати про жінок, коли щасливі, правда? І як багато, коли нещасні?

— Це правда. Думаєте, ви були б щасливі з Кармен?

— Вважаєте, ми не підходимо одне одному? Це правда. Але з людьми, які одне одному пасують, розстатися легко. Це наче баняк із покришкою: вони і пасують ідеально, і роз'єднати їх легко. Але якщо вони не пасують і щоб їх з'єднати, потрібен молоток, то й відділяючи їх одне від одного, легко щось зламати.

— Це тільки слова, — сказав я. — У них нема й зерна правди. Всі приказки можна вивернути навспак.

Кан ледве стримався.

— Усі ситуації — теж. Забудьмо Кармен. Мабуть, я трохи втомився. Війна закінчується, Роберте.

— Ви тому втомлені?

— Ні. Але що буде потім? Ви вже знаєте, що робитимете потім?

— Хто може таке знати! Поки-що навіть важко уявити, що війна закінчиться. Так само, як і неможливо уявити, що робити потім.

— Ви хочете зостатися тут?

— Не хочу зараз говорити про це.

— От бачите! А я весь час про таке думаю. Багато емігрантів тоді по-справжньому протверезіють. Останньою опорою для них була несправедливість, яку їм заподіяли. І раптом ця опора зникне. Можна повертатися. Але навіщо? Куди? До кого? Нам нема куди повертатися.

— Багато хто залишиться.

Він заперечливо помахав рукою.

— Я кажу про надломлених людей, а не про спекулянтів.

— А я кажу про всіх, — сказав я. — Зокрема і спекулянтів.

Кан усміхнувся.

— Будьмо, Роберте. Я мелю нині суцільні дурниці. Добре, що ви тут. Радіоприймачі — хороші оратори, але погані слухачі. От ви можете собі уявити, щодо кінця своїх днів я житиму, як агент із продажу радіоприймачів?

— А чом би й ні?,— відповів я. — Але чому ви маєте бути агентом? Якщо можете стати власником фірми?

Він глянув на мене.

— Вважаєте, це можливо?

— Взагалі-то, я не впевнений.

— Отож бо й воно, Роберте.

Він засміявся.

— Ми вже допили "Шеваль Блан", — сказав я. — А пожертвувати останні краплі богам забули. Можливо, тому на нас і напала меланхолія. А як щодо порції морозива? Ви ж так його любите!

Він похитав головою.

— Усе це блеф, Роберте. Ілюзія легкого життя. Самоомана. Я більше не хочу розігрувати втіху перед самим собою. Гурман. Аферист. А насправді, я просто перетворююся на старого єврея.

— У тридцять п'ять років?

— Євреї завжди старі. Вони навіть народжуються старими. На кожному висить камінь двотисячолітнього переслідування — з того моменту, як із їхніх вуст виривається перший крик.

— Давайте візьмемо пляшку горілки і вип'ємо, міркуючи про життя.

— Євреї навіть пити не вміють. Я краще піду додому, в мою кімнатку над магазином, а завтра посміюся над самим собою. На добраніч, Роберте.

Я був серйозно за нього стривожений:

— Я проведу вас.

Після теплого ресторану ми опинилися в обіймах тріскучого морозу. Аптеки з закусками та кіоски з гамбургерами втупилися у вітряну ніч немилосердним, холодним неоновим світлом.

— За певних ситуацій просто смішно поводитися по-героїчному і залишатися на самоті, — сказав я. — Ваша холодна нора…

— Там аж занадто тепло, — перебив мене Кан. — Як і всюди в Нью-Йорку.

— Занадто тепло і водночас холодно, як від цього проклятого неонового світла — від нього віє лише безнадією, надто, коли ти сам бродиш вулицями містами, цокаючи зубами від холоду. Чому б вам не піти зі мною у плюшеву нору готелю "Ройбен"? Серед гомосексуалістів, сутенерів, самогубців та сновид почуваєшся затишніше, ніж будь-де. Будьте розсудливий і ходімте зі мною!

— Завтра, — сказав Кан. — Сьогодні в мене побачення.

— Дурниці.

— Та ні, я кажу правду, — сказав він. — 3 Ліззі Коллер. Тепер ви мені вірите?

"Одна з двійняток", — подумав я. А чом б і ні? Дивно, але мені здалося, що вона пасує Канові ще менше, ніж Кармен. Ліззі була вродлива, господарська, потребувала любові й ласки, наче приблудна кішка, навіть не була така дурна, як Кармен, але раптом, цієї морозяної ночі, я збагнув, чому Кан міг бути тільки з Кармен. То було поєднання, яке своєю абсолютною безглуздістю знищувало безсенсовність цього позбавленого коренів існування.

Кан дивився на вулицю, там червоніли лампи заднього світла автомобілів, наче розкидані вуглинки, вони марно намагалися зігріти холодну темряву ночі. Ця примарна війна з невидимими пораненими та невидимими вбитими, з німими бомбами та безмовними цвинтарями по той бік планети закінчується.