Тисяча журавлів - Сторінка 11

Візьму його з собою, коли будемо згадувати про Оота-сан.

— Але ж ви ненавиділи її! — сказав Кікудзі.

— Ненавиділа? Просто ми різні люди. Чи ж можна ненавидіти небіжчицю?.. Якщо й було між нами непорозуміння, то лише через несхожість вдачі. Та, зрештою, я бачила її наскрізь…

— Ви всіх бачите наскрізь…

— Хай не заносяться.

В кімнату зайшла Фуміко й сіла біля порога.

Тікако обернулася до неї; ліве плече її піднялося.

— Фуміко-сан, можна взяти "сіно" вашої матері?

— Будь ласка, — відповіла Фуміко.

Кікудзі вийняв глечик із стінної шафи.

Тікако заткнула віяло за пояс і, взявши "сіно" під пахву, подалася у чайний павільйон.

Кікудзі підійшов до Фуміко.

— Знаєте, я вранці аж злякався, коли почув, що ви переселилися. І ви самі впоралися з таким клопотом?

— Сама. Щоправда, мені пощастило: будинок купив наш знайомий, який наймав будиночок в Оісо. Він хотів помінятися, але я воліла продати будинок. Жити самій, навіть у маленькому будиночку, незатишно. Наймати кімнату — набагато простіше, особливо коли ти працюєш. Я тим часом живу в подруги.

— На роботу влаштувались?

— Ще ні. Коли дійшло до діла, то виявилось, що я нічого як слід не вмію… — Фуміко всміхнулася. — Я збиралася зайти до вас лише тоді, як знайду роботу. А то ж сумно приходити в гості, коли повисла між небом і землею, і не маєш ні кутка, ні роботи.

Кікудзі хотів сказати, що саме тоді й треба ходити в гості. Він уявив собі Фуміко саму в чужій кімнаті, але не засмучену.

— Я теж збирався продати свій дім, але ніяк не наважуся. А тим часом ринва прогнила, татамі протерлися…

— Навіщо продавати? Ви ж, мабуть, скоро одружитесь, приведете сюди дружину… — просто сказала Фуміко.

Кікудзі глянув на неї.

— Вигадки старої Курімото? Думаєте, я спроможний зараз оженитися?

— А що вам заважає? Мама?.. Дайте їй спокій, вона своє відстраждала. Вважайте, що все те — далеке минуле…

IV

Тікако швидко прибрала чайний павільйон — їй це не первина.

— То як, вдало підібрано посуд до цього глечика?

Вона зверталася до Кікудзі, але він не знайшов, що відповісти. Фуміко теж мовчала. Обоє дивилися на "сіно".

Ще недавно цей глечик з квітами стояв перед останками пані Оота, а от сьогодні йому вернули колишню роль — служити посудом на чайній церемонії.

Хто тільки не торкався його! Колись пані Оота, а ось зараз над ним чаклує Тікако. Після смерті пані Оота він перейшов до Фуміко, а та подарувала його Кікудзі.

Незвичайна доля в цього глечика… Зрештою, з чайним посудом таке буває часто.

Минуло триста, а то й чотириста років, як виготовили цей глечик. Хто користувався ним перед панею Оота, чиї долі залишали на ньому невидимий слід?

— Поряд з жаровнею і чайником це "сіно" — справжній красень. — Кікудзі повернувся до Фуміко. — Своєю міцністю він навряд чи поступиться залізу.

Біла полива "сіно" з глибини випромінювала лагідне сяйво.

Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що хоче з нею зустрітися, коли подивиться на цей глечик.

Можливо, й тіло її матері випромінювало внутрішнє світло.

У павільйоні було душно, й Кікудзі розсунув сьодзі. У вікні за спиною Фуміко зеленів клен. Густа тінь його листя нашаровувалась на її волоссі.

Голова й шия Фуміко чітко вимальовувалися на тлі вікна, а її білі руки, що виступали з коротких рукавів кімоно, чи не вперше в житті одягнутого, відсвічували зеленкуватим. Хоч вона й не була повною, її плечі й руки здавалися округлими.

Тікако теж милувалася глечиком.

— "Сіно" оживає лише тоді, коли служить для чайної церемонії. Просто гріх ставити в ньому букет європейських квітів.

— А от мама ставила квіти, — сказала Фуміко.

— Аж не віриться, що перед нами "сіно" вашої матері! Гадаю, вона сама була б цьому рада.

Невже Тікако глузує?

Фуміко спокійно відповіла:

— У матері він був як ваза для квітів… Що ж до мене, то я полишу займатися чайною церемонією.

— Не кажіть!.. — Тікако оглянулася. — Мені здається, я відразу заспокоююсь, щойно переступаю цей поріг. А я ж відвідала не один такий павільйон. — Вона звернула погляд на Кікудзі. — Кікудзі-сан, наступного року минають п’яті роковини з дня смерті вашого батька. Влаштуйте цього дня чайну церемонію.

— Треба подумати… От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!

— Що ви кажете! Серед посуду вашого батька немає жодної підробки.

— Справді? Все одно було б кумедно! Чайна церемонія з підробками… — Кікудзі звернувся до Фуміко: — Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією. Зрештою, я й раніше не цікавився нею…

— Ви хочете сказати, що вам обридло, коли стара Курімото приходить провітрювати чайний павільйон?

Тікако заходилась перемішувати чай.

— Таки правда ваша!

— Бувши вами я б не поспішала. Спочатку заведіть нових друзів, а вже тоді поривайте з давніми.

Показуючи очима, що все готово, Тікако поставила перед Кікудзі чашку.

— Фуміко-сан наслухається ваших жартів і подумає, що "сіно" — пам’ятка про матір — потрапила в погані руки. Коли я дивлюсь на цей глечик, мені здається, ніби на ньому відбилося обличчя вашої матері.

Кікудзі поставив чашку на тацю і глянув на "сіно".

Що вона там побачила?.. На чорній лакованій покришці видно скоріше її власне обличчя.

Фуміко сиділа в задумі.

Кікудзі не розумів, чи то стримує вона своє обурення, чи то намагається не помічати Тікако?

Дивна річ — Фуміко не виявляла ніякого невдоволення і сиділа поряд з Тікако.

Згадка Тікако про шлюб Кікудзі теж ніби її не зачепила.

Тікако, що здавна ненавиділа пані Оота і її доньку, й тепер намагалась образити Фуміко, та дівчина не сердилась.

Мабуть, вона поринула в таку безпросвітну тугу, що образи пролітали повз її вуха… А може, приголомшена материною смертю, вона піднеслася над мирською суєтою?.. Або ж, успадкувавши від матері чисту душу, не вміє опиратися ні собі, ні комусь іншому.

Але ж і він, Кікудзі, не дуже намагався захистити Фуміко від дошкульних випадів Тікако…

Спіймавши себе на цій гадці, Кікудзі подумав, що й він — дивна людина.

Та найстрашнішим було те, що Тікако сидить і спокійно сьорбає чай.

Тікако вийняла годинника з-за обі.

— Цей годинничок не годиться для короткозорих… Кікудзі-сан, ви б не віддали мені кишеньковий годинник вашого батька?

— В нього не було такого годинника! — одрубав Кікудзі.

— А я вам кажу, що був! Він завжди носив його при собі. Навіть коли навідувався до вас, Фуміко-сан. Правда?

Тікако напустила на себе байдужість.

Фуміко похнюпилась.

— Здається, зараз десять на третю. Стрілки розпливаються… — Тікако заговорила різко й діловито. — Інамура-сан організувала для мене групу. Сьогодні о третій перший урок. Перед тим я зайшла сюди одержати вашу відповідь, Кікудзі-сан.

— Будь ласка, передайте Інамура-сан, що я рішуче відмовляюсь, — сказав Кікудзі.

— Так-так… Отже, рішуче відмовляєтесь… — Тікако намагалась перевести його відповідь на жарт. — А я сподівалася проводити тут свої заняття.

— Порадьте Інамура-сан купити мій будинок. Я все одно найближчим часом продам його…

Не звертаючи уваги на Кікудзі, Тікако обернулася до Фуміко.

— Фуміко-сан, а ви не збираєтесь додому? Може, підемо разом?

— Гаразд.

— Я зараз швиденько попораю.

— Дозвольте вам допомогти.

— Як хочете…

Не чекаючи на Фуміко, Тікако подалася за сьодзі мити посуд.

Звідти долинув плюскіт води.

— Фуміко-сан, чого вам спішити? Не йдіть з нею, — прошепотів Кікудзі.

Фуміко похитала головою:

— Мені страшно.

— Вам нічого боятись.

— А я все одно боюсь…

— Тоді вийдіть з нею, а на півдорозі придумайте щось і поверніться назад.

Фуміко знову похитала головою і встала, розгладжуючи ззаду складки тонкого літнього плаття.

Кікудзі простяг до неї руку.

Йому здалося, що Фуміко от-от упаде. Фуміко зашарілася.

Коли Тікако запитала її про кишеньковий годинник, вона ледь почервоніла, а тепер сором розцвів на її обличчі гарячим рум’янцем.

Фуміко пішла мити "сіно".

— A-а, принесли мамин глечик, — почувся з-за сьодзі хрипкий голос Тікако.

ПОДВІЙНА ЗІРКА

І

До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: "І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж".

Тієї літньої пори о пів на дев’яту надворі ще було видно. Кікудзі повечеряв і, прилігши на галереї, милувався світлячками в клітці, що їх купила служниця. Непомітно їхнє сяйво пожовкло — сонце опустилося за обрій. Та Кікудзі не вмикав світла.

Взявши на кілька днів відпустку, Кікудзі навідався до свого приятеля, що жив на дачі біля озера Нодзіріко, й тільки сьогодні повернувся додому.

Приятель був жонатий і мав дитину. Кікудзі, незвиклий до малечі, ніяк не міг визначити, скільки ж їй місяців і чи велика вона для свого віку, отож просто для годиться сказав:

— Чималенький!

— Та де там! Народився таким слабеньким, що жаль було дивитися. Тільки останнім часом трохи вилюднів… — відповіла приятелева дружина.

Кікудзі помахав рукою перед очима маляти.

— А чому воно не моргає?

— Бачити то бачить, але моргати йому ще рано. Це прийде пізніше.

Він гадав, що дитині місяців п’ять, а виявилося, що тільки три. Лише тепер Кікудзі зрозумів, чому в матері таке бліде обличчя і рідке волосся. Адже вона недавно оклигала після пологів.

Знайоме подружжя віддавало дитині всю душу, не спускало з неї очей, і Кікудзі почувався самотнім і зайвим. Та тільки він сів у поїзд, як перед очима постав лагідний образ змарнілої, сама шкіра й кістки, жінки з немовлям на руках. Приятель увесь час жив разом з батьками, і лише тепер, після народження маляти, молода жінка була наодинці з чоловіком. Дача на березі озера, напевне, здавалася їй раєм.

І ось тепер, відпочиваючи на галереї, Кікудзі згадував ту жінку з щемливим, майже священним почуттям.

Саме тоді й нагодилася Тікако.

Вона нецеремонно зайшла на галерею і сіла біля Кікудзі.

— Що це з вами?! В такій пітьмі… Ох, ці мені одинаки! Як ляжуть відпочити, то й світла нікому запалити.

Кікудзі підтяг ноги, зігнув їх у колінах, якийсь час так полежав, потім неохоче сів.

— Та лежіть собі! — Тікако простягла руку, ніби хотіла стримати Кікудзі, а вже тоді за всіма приписами етикету привіталася. Розповіла, що була в Кіото, а на зворотному шляху заїхала в Хаконе. В Кіото, в домі майстра чайної церемонії зустріла Оідзумі, торговця чайним начинням.