Тисяча журавлів - Сторінка 4

Просто вони потяглися одне до одного, не відчуваючи ніякого внутрішнього опору. А про якісь моральні міркування нічого й казати.

Вони піднялися на пагорб навпроти храму Енгакудзі, зайшли в готель і разом повечеряли. Певно, тому, що пані Оота не вгаваючи розповідала про батька, Кікудзі не мав особливого бажання її слухати. Але вона цього не помічала, віддавшись приємним спогадам. Пані Оота так тепло розповідала про батька, що Кікудзі пройнявся до неї ніжністю, відчув, як його охоплює пристрасть.

А ще Кікудзі здалося, що батько був з нею щасливий.

О, ця теплота… Якщо й сталося щось огидне, то почалося воно з цієї теплоти. Кікудзі пропустив мить, коли ще міг звільнитися від пані Оота, й віддався приємному душевному розслабленню.

І все ж у глибині його серця залишався неприємний осад. Мабуть, щоб позбутися його, Кікудзі й бризнув отрутою — заговорив про Тікако й доньку Інамури.

Отрута була надто сильна, і в Кікудзі почала прокидатися відраза до самого себе. Та зараз було не до каяття: воно могло тільки посилити огиду до себе й вилитися в потік жорстоких слів проти пані Оота.

— Давайте забудемо про все, — проказала пані Оота. — Нічого не було, нічого не сталося.

— Ви тільки згадали про батька…

— Ой! — вона злякано підвела голову. Від плачу її повіки почервоніли. Навіть білки помутніли. В розширених зіницях Кікудзі помітив легку тінь недавньої знемоги. — Я навіть заперечити не можу… Нещасна я жінка!..

— Неправда! Ви все забули! — Кікудзі грубо розіпнув кімоно на її грудях. — Інша річ, якби у вас була родима пляма… Таке не забувається…

Навіть Кікудзі приголомшили власні слова.

— Ні-ні! Не треба!.. Я вже не молода…

Ошкіривши зуби, Кікудзі припав до її грудей.

Знову, як і раніше, наринула тепла хвиля.

А потім Кікудзі спокійно заснув.

Уві сні він почув пташине щебетання. Йому здалося, ніби вперше в житті його розбудили пташині голоси.

Вранішній туман зросив зелені дерева й, ніби проникнувши під череп, промив мозок Кікудзі. В голові не зосталося жодної думки.

Пані Оота лежала спиною до Кікудзі. "Дивно, коли це вона відвернулася?" — подумав він, і зіпершись на лікоть, глянув на обличчя жінки, огорнуте ранковою сутінню.

V

Минуло з півмісяця після чайної церемонії в Тікако. Одного дня до Кікудзі завітала донька пані Оота.

Провівши її у вітальню, Кікудзі заметушився — відкрив буфет і сам розіклав на тарілці тістечка. Йому не давала спокою думка: Фуміко прийшла сама чи з матір’ю? Може, пані Оота не наважилась зайти всередину і жде надворі?..

Коли Кікудзі з’явився на порозі вітальні, дівчина встала з крісла. Йому впало в очі, що її голова опущена, а вуста з випуклою нижньою губою міцно стиснуті.

— Пробачте, що змусив вас чекати.

Кікудзі пройшов за спиною дівчини й розчинив скляні двері в сад.

Проходячи мимо неї, він уловив ледь відчутний запах білих півоній у глечику. Дівчина зіщулилась, нахиливши вперед круглі плечі.

— Прошу, — сказав Кікудзі й першим опустився в крісло.

Дивна річ, він цілком заспокоївся. Певно, тому, що в образі Фуміко побачив її матір.

— Мені незручно, я прийшла так несподівано… — промовила вона, не підводячи голови.

— Та що ви!.. Я радий, що ви знайшли дорогу.

— Так…

Кікудзі раптом пригадав: адже під час повітряної тривоги вона проводжала батька до самих воріт! Про це йому розповіла пані Оота після чайної церемонії біля храму Енгакудзі.

Він хотів нагадати про це, але стримався, тільки глянув на дівчину.

Йому стало тепло, як від гарячої води — на нього наринули хвилі пані Оота. Кікудзі згадав, як покірно вона віддавалась йому, як на нього находило заспокоєння.

Можливо, те заспокоєння було причиною того, що зараз Кікудзі не відчував остраху перед Фуміко. Однак глянути їй в очі він не наважився.

— Я… — Дівчина запнулася й підвела голову. — Я прийшла вас просити… за матір…

Кікудзі затамував віддих.

— Прошу вас, пробачте їй!

— Пробачити?.. За що?.. — Приголомшений Кікудзі збагнув, що в пані Оота немає таємниць від доньки. — Якщо й пробачати комусь, то тільки мені.

— І за батька пробачте…

— Якщо вже зайшлося про це, то за батька треба було б просити пробачення… Але ж моєї матері нема на світі… Тож і ні в кого…

— Я часто думаю: невже моя мати винна в передчасній смерті вашого батька… та й матері?.. Я про це їй недавно сказала.

— І даремно! Хоч би ви пожаліли її.

— Було б краще, якби раніше вмерла моя мати…

Здавалося, Фуміко не знає, куди подітися від сорому.

Та раптом до Кікудзі дійшло, що це ж вона говорить про нього! Якою ганьбою, яким приниженням обернувся для неї той випадок!

— Прошу вас, пробачте їй! — розпачливо благала дівчина.

— Йдеться зовсім не про те, — з притиском сказав Кікудзі. — В усякому разі, я вдячний вашій матері.

— Це мати в усьому винна! Вона страшна жінка! Облиште її!.. Хай вона вас не турбує… — Фуміко майже захлиналася, голос її тремтів. — Забудьте її, благаю!

Кікудзі зрозумів, який зміст вона вкладала в слово "пробачити". Мовляв, не тільки пробачити, а й покинути, забути…

— І ще… Не дзвоніть їй по телефону…

Щоки у Фуміко пашіли. Долаючи сором, вона підняла голову й глянула на Кікудзі. На очах її блищали сльози. В тих широких чорних очах зовсім не було гніву — саме благання.

— Я вас розумію. Пробачте! — сказав Кікудзі.

— Я вас благаю!.. — Рум’янець залив не тільки її щоки, а й довгу шию й добирався вже до білої облямівки коміра, що підкреслювала красу тієї шиї. — Мама обіцяла вам прийти, але не прийшла. Це я її не пустила. Вона будь-що хотіла вийти з дому, та я обняла її і затримала…

Вона заспокоїлась і вже говорила рівним голосом.

Кікудзі дзвонив удові Оота на третій день після тієї ночі. Відчувалося, що вона страшенно зраділа. Вони домовилися зустрітись у кафе, та вона не прийшла.

Відтоді він з нею не бачився.

— Пізніше я її жаліла, але тієї хвилини була сама не своя, тільки хотіла будь-що затримати її. Вона мене просить: Фумі-тян, хоч передай, що я не прийду… Я підійшла до телефону, зняла трубку, а слова не вимовлю. Мати дивиться на телефон, а сльози кап-кап… Певно, їй здалося, що ви, Мітані-сан, взяли трубку. Отака моя мати…

Запала мовчанка. Потім Кікудзі сказав:

— А чому тоді, після чайної церемонії, ви залишили матір? Ви ж знали, що вона чекає мене.

— Бо я хотіла, щоб ви переконалися, що мати не така вже й погана…

Фуміко понурила очі. Невеличкий, гарної форми ніс, повні губи. Ніжний овал обличчя, як у матері.

— Я давно знав, що в пані Оота є донька. Іноді навіть уявляв собі, як ми з нею розмовляємо про мого батька…

Фуміко кивнула.

— Я теж інколи про це думала.

"Якби між Оота-сан і мною нічого не було, я міг би невимушено розмовляти з цією дівчиною про мого батька", — подумав Кікудзі.

Але саме тому, що між ними щось було, він тепер щиро простив пані Оота і не осуджував батька за зв’язок з нею. "А може, це жахливо?"

Мабуть, Фуміко подумала, що засиділась, бо раптом стрепенулась і підвелася з крісла.

Кікудзі пішов її проводжати.

— От було б добре, якби нам випала часина спокійно поговорити про благородну вдачу вашої матері. Та й про мого батька…

Кікудзі відчув, що трохи перестарався. Та він не кривив душею, бо справді так думав.

— Атож… А ви незабаром одружитеся… Це правда?

— Я?..

— Так… Мені казала мати… З Юкіко Інамурою. Ви ж були на оглядинах?

— Не зовсім так…

Одразу за ворітьми дорога спадала вниз. Десь на середині схилу вона починала звиватися, і звідти, якщо обернутися, можна було бачити лише вершини дерев навколо дому Кікудзі.

Слова Фуміко нагадали йому про дівчину з журавлями.

Фуміко спинилась і попрощалася.

Кікудзі обернувся й пішов назад схилом угору.

ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ

І

Тікако подзвонила Кікудзі в контору:

— Ви з роботи йтимете додому?

Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.

— Не знаю…

— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці…

Кікудзі мовчав.

— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати…

— А де ви зараз?

— У вас, у вас дома… Пробачте, забула відразу сказати.

Ця новина приголомшила Кікудзі.

— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти… Побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти…

Після батькової смерті чайний павільйон запустів.

Тільки мати іноді заходила туди й сиділа на самоті. Вогню вона не запалювала, а приносила з собою чайник з окропом. Кікудзі непокоївся, коли мати замикалася в чайному павільйоні. Про що вона там думала? Кікудзі не раз думав піти разом з нею, та все не заходив. При батькові в павільйоні порядкувала Тікако. Мати була там рідкою гостею.

Після материної смерті чайний павільйон стояв замкнутий. Лише кілька разів на рік його провітрювала стара служниця.

— Ви давно його прибирали? Бо скільки я не протирала татамі, вони тхнуть пліснявою… — Голос Тікако став зухвалим. — Поки я прибирала, мені закортіло щось приготувати… Закортіти-то закортіло, але на ваших запасах не розженешся… А все-таки я дещо придумала… Отож прошу, щоб ви відразу прийшли додому.

— Гм… Казна-що!

— Самому, певно, вам буде сумно. Може б, ви привели з собою кількох товаришів з роботи?

— Марна справа! На чайній церемонії тут ніхто не розуміється.

— От і добре, що не розуміються! Вона ж буде скромна, нашвидкуруч. Нехай прийдуть, розважаться…

— Нічого не вийде! — випалив Кікудзі.

— Невже? Шкода! Що ж його робити? Може, покликати когось з батькових приятелів по чайній церемонії?.. Теж не годиться… Тоді, може, доньку Інамури?

— Це ж несерйозно!.. Нічого не треба!

— Чому? Що ж тут поганого? Інамури до вас ставляться прихильно, і ви матимете нагоду зустрітися з дівчиною, поговорити з нею наодинці. Якщо вона прийме ваше запрошення, значить, усе йде, як слід…

— Нічого я не хочу! — Кікудзі перехопило подих. — І взагалі, киньте з цим возитися! Я все одно не прийду додому!..

— Ну, добре, добре… А втім, це не телефонна розмова. Поговоримо пізніше. В усякому разі, вам треба якомога швидше прийти додому.

— Що значить — треба? Я нічого не хочу знати!

— Ну гаразд… Тоді вважайте, що я все роблю на власний розсуд.

Настирливий голос Тікако дратував.

Мимохіть перед очима Кікудзі знову сплила велика родима пляма, що захоплювала половину грудей Тікако.

У голові загуло, як у чайному павільйоні, що його шкребла й мила Тікако.