Тоніо Креґер - Сторінка 4

Та минуло ще трохи часу, і воно непомітно, без спалахів і тріску, погасло.

Але Тоніо Креґер ще довго стояв перед погаслим олтарем, здивований і розчарований тим, що вірності на землі не буває. Потім знизав плечима й пішов своєю дорогою.

—

Він ішов дорогою, якою йому судилося йти, йшов трохи недбалою і нерівною ходою, насвистуючи, схиливши набік голову, вдивляючись у далечінь, і коли він часом і збивався на манівці, то тільки тому, що для багатьох узагалі не буває рівної дороги. Коли його питали, ким же, врешті, він хоче стати, він відповідав по-всякому, бо любив говорити (і навіть записав уже цю думку), що в ньому закладені можливості для тисячі різних форм існування, відчуваючи в глибині душі, що, власне, їх у нього зовсім немає…

Нитки, що прив'язували його до рідного міста, непомітно порвалися ще до того, як він його покинув. Старовинний рід Креґерів помалу вироджувався, занепадав, і люди мали підставу добачати підтвердження цьому також у натурі й поведінці самого Тоніо Креґера. Померла його бабуся по батькові, голова роду, а невдовзі за нею пішов на той світ і батько, високий, задумливий, ошатний добродій з польовою квіткою в петельці. Великий креґерівський будинок, разом з його довгою, багатою історією, пустили в продаж, фірма перестала існувати. А мати Тоніо, його вродлива, палка мати, яка так чудово грала на роялі та на мандоліні і якій до всього на світі було байдуже, після закінчення річного терміну знову вийшла заміж, цього разу за музиканта, за віртуоза з італійським прізвищем, і подалася за ним у блакитну далечінь. Тоніо Креґер вважав, що це не дуже гарний вчинок; але хіба це його справа — забороняти їй? Він писав вірші і навіть не міг відповісти на запитання, ким же все-таки він думає стати в житті…

І він покинув рідне місто з кривими вуличками, де над гостроверхими дахами свистів вологий вітер, покинув водограй і старий горіх у садку, друзів своєї юності, море, яке так любив, і в нього навіть не защеміло серце. Бо він тепер став дорослий і розумний, збагнув, що з ним відбувається, і почав глузливо дивитися на банальне, простацьке середовище, в якому він так довго жив. Він цілком віддався силі, яку вважав найвищою на землі, силі, якій він був покликаний служити і яка обіцяла йому велич і шану, силі духу і слова, що, усміхаючись, панує над темним, німим життям. Він віддався їй з молодечою пристрастю, і в нагороду вона обдарувала його тим, чим могла обдарувати, а натомість безжально взяла в нього все, що завжди за це брала.

Вона вигострила його погляд і навчила складати ціну великим словам, що розпирають людям груди, відкрила йому душі людей і його власну душу, зробила його ясновидцем і показала йому сутність світу, все те приховане, що стоїть за словами і вчинками. І він побачив тільки смішне і вбоге, смішне і вбоге.

І тоді разом з мукою і пихою пізнання прийшла самотність, бо в колі простодушних і веселих, але темних на розум, його не любили: їх бентежив знак на його чолі; зате він дедалі більше знаходив насолоди в слові і в формі. Він любив казати (і це також устиг уже записати), що знання душі людської неминуче зробило б нас меланхоліками, якби радість вислову не підтримувала в нас бадьорості духу…

Він жив у великих містах і на півдні, бо сподівався, що під гарячим сонцем пишніше визріє його мистецтво; а може, це материна кров вабила його в ті краї. А що його серце було мертве без любові, то він шукав тілесних утіх, опускався в глибини хтивості і невимовно страждав від своєї пекучої провини. А може, то спадок батька, високого, задумливого, ошатного чоловіка з польовою квіткою в петельці, озивався в його серці, змушував його так страждати в тих глибинах хтивості і часом будив у ньому невиразний, тужний спогад про радощі духу: колись вони були йому такі приступні, а тепер ніякі насолоди не могли їх замінити.

Його пойняли відраза і ненависть до чуттєвості, він тужив за чистотою і мирним, порядним життям, а поки що вдихав повітря мистецтва, тепле, солодке, духмяне повітря вічної весни, в якому все ворушиться, грає і проростає в таємному розкошуванні творення. Все це призводило тільки до того, що він, безоглядно кидаючись від одної кричущої крайності до другої, від крижаних вершин духу до ненатлого полум'я чуттєвості, жив виснажливим життям, непоміркованим, розпусним, безладним життям, яке в нього самого викликало огиду. "Який хибний шлях! — часом думав він. — І як могло статися, що я з головою поринув у цей ексцентричний світ пригод? Я ж не циган із зеленого шатра, я син…"

Але в міру того як підупадало його здоров'я, вдосконалювалась його письменницька майстерність; вона ставала вибагливою, вишуканою, тонкою, філігранною, вразливою на всяку банальність і надзвичайно чутливою у питаннях такту й смаку. На його перший друкований виступ схвально і радісно відгукнулися ті, хто цінував мистецтво, бо це був добре оброблений твір, сповнений гумору і знання людських страждань. І скоро його ім'я, яке колись так гнівно вимовляли вчителі, те саме, яким він підписував свої перші вірші, звернені до горіха, до водограю і до моря, ім'я, в якому об'єдналися південь і північ, міщанське ім'я з легеньким відтінком екзотики, стало синонімом довершеності, тому що болісна глибина досвіду в нього йшла в парі з рідкісною терплячістю, із шанолюбною працьовитістю, яка, змагаючись із вибагливою прискіпливістю смаку, допомагала йому, хай і в тяжких муках, творити чудові речі.

Він працював не так, як люди, що працюють для прожитку, — він понад усе ставив саму працю, бо як людину зовсім себе не цінував і своє значення вбачав тільки в творчості; в житті він був сірий і непоказний, ніби актор, що змив грим, — ніщо, поки він не вийде на сцену. Тоніо Креґер працював мовчки, замкнуто, непомітно для чужого ока, повний зневаги до тих мізерних людців, для яких талант — тільки мила прикраса, які, байдуже, чи вони бідні, чи багаті, чи вони ходять розкошлані й обідрані, чи хизуються зробленими на замовлення краватками, тільки про те й думають, як би щасливіше, приємніше, артистичніше влаштувати своє життя, не розуміючи того, що добрі твори постають тільки під гнітом важкого життя, що той, хто живе, — не працює, і що треба померти, щоб стати справжнім творцем.

— Я не заважатиму? — спитав Тоніо Креґер з порога майстерні. Він стояв, тримаючи капелюха в руці і навіть трохи схилившись, хоч Лизавета Іванівна була його приятелькою, від якої він не мав таємниць.

— Ну що ви, Тоніо Креґере, нащо такі церемонії! — відповіла вона з властивою для неї уривчастою інтонацією. — І так відомо, що ви добре виховані і знаєте, як треба поводитись у товаристві. — Вона всміхнулася, переклала пензлик у ліву руку, в якій тримала палітру, подала Тоніо праву і, похитавши головою, глянула йому просто у вічі.

— Так, але ж ви працюєте, — мовив він. — Дозвольте подивитися?.. О, та ви багато встигли! — І він почав роздивлятися то кольорові ескізи, прихилені до стільців обабіч мольберта, то велике, покреслене на квадрати полотно, де на поплутаному, схематичному начерку вуглиною з'явилися вже перші кольорові плями.

Це було в Мюнхені, на Шеллінґштрасе, на верхньому поверсі будівлі, що стояла в глибині двору. За широким, наче в будинках на півночі, вікном синіло небо, щебетали пташки і сяяло сонце; молодий, солодкий подих весни, що лився крізь відчинену кватирку, змішувався з духом фіксативу і олійних фарб, яких було повно у великій майстерні. Золотаве надвечірнє світло, не зустрічаючи перешкод, заливало голий простір майстерні, безцеремонно осявало не зовсім рівну підлогу, грубий стіл під вікном, завалений пляшечками, тюбиками й пензлями, неоправлені в рами етюди на стінах без шпалер, стару шовкову ширму недалеко від дверей, яка затуляла вишукано вмебльований куточок, — спальню і водночас вітальню, почату картину на мольберті і художницю та письменника, що дивилися на неї.

Вона була десь такого віку, як і Тоніо, тобто мала трохи більше як тридцять років. На ній був синій заляпаний фарбами фартух, вона сіла на низенький ослінчик і сперлась підборіддям на руку. Її каштанове волосся, скручене в тугий вузол, по боках уже ледь посивіле, лягало на скроні м'якими хвилями, обрамляючи смагляве, незвичайно симпатичне обличчя слов'янського типу, кирпате, з широкими вилицями і маленькими чорними блискучими очима. Примружившись, вона напружено, недовірливо і водночас сердито дивилася на свою працю.

Тоніо стояв біля неї; правою рукою він уперся в бік, а лівою швидко крутив свого каштанового вуса. Його розгонисті брови напружено супились. За звичкою він тихо насвистував. Він був надзвичайно старанно й солідно вбраний, у костюм спокійного сірого кольору і суворого крою. Проте його пооране зморшками чоло, на яке просто й акуратно лягало зачесане на проділ темне волосся, нервово смикалось, а типово південні риси обличчя, що вже встигли загостритися, були ніби вирізьблені різцем, але рот був окреслений ніжно, а підборіддя виліплене так м'яко… За хвилину він провів рукою по чолі, по очах і відвернувся.

— Не треба було мені приходити, — сказав він.

— Чому це, Тоніо Креґере?

— Я щойно встав від роботи, Лизавето, і в голові в мене — як на тому полотні. Блідий контур, забруднений виправленнями начерк і кілька кольорових плям, оце й усе. Приходжу сюди і бачу те саме. Всі ті конфлікти й протиріччя, що мучили мене вдома, я знаходжу й тут, — сказав він і потягнув носом повітря. — Дивно. Якщо тебе опановує якась думка, то вона чигає на тебе всюди, навіть у повітрі ти чуєш її запах. Фіксатив і весняний дух, правда ж? Мистецтво і… так, а що друге? Тільки не кажіть "природа", Лизавето, бо це поняття охоплює все. Ні, треба було мені краще погуляти, хоч хто зна, чи й тоді мені було б легше на серці. П'ять хвилин тому, недалеко від вашого будинку, я зустрів одного свого колеґу, новеліста Адальберта. "Хай їй чорт, цій весні! — заявив він, як завжди, аґресивним тоном. — Вона завжди була і буде найгіршою порою року! Чи вам спадає хоч одна розумна думка, Креґере, чи ви можете спокійно обміркувати бодай найменшу деталь і врахувати її дію, коли вас щось лоскоче в крові найнепристойнішим чином і хвилює сила-силенна недоречних почуттів, що, як добре їх зважиш, виявляються ні до чого не придатною тривіальністю? Щодо мене, то я йду в кав'ярню.