Тоніо Креґер - Сторінка 9

Він дивився, як туди, слідом за паками і ящиками, спустили міцні залізні клітки з білим ведмедем і королівським тигром, що їх, мабуть, везли з Гамбурґа в якийсь данський звіринець, слухав, як вантажники перегукувалися якоюсь мішаниною данської мови і нижньонімецької говірки, і це трохи розважило його. А поки пароплав плив до моря між низькими берегами річки, він устиг зовсім забути допит поліцая Петерсена, і його душу знов заполонило все те, що в ній жило раніше: солодкі, сумні, покаянні сни, прогулянка по місту, горіх у садку. А тепер, коли перед ним відкрилося море, він побачив далекий берег, на якому ще дитиною підслухував літні мрії моря, побачив яскраве блимання маяка і світло кургауза, де він жив з батьками… Балтійське море! Тоніо підставляв обличчя рвучкому солоному вітрові, що вільно, нестримно налітав з морської далечі: від-нього гуло у вухах, ледь паморочилось у голові, а душу повивала глуха, блаженна млість, у якій тонуло все зло, всі муки і помилки, мрії і зусилля. І в шумі, плескоті, гуркоті і клекоті навколо йому вчувався шелест і порипування старого горіха, вищання садової хвіртки… Сутінки дедалі густішали.

— А зірки ж які, Господи! Ви тільки гляньте, які зірки! — раптом, наче з діжки, почувся низький протяглий голос.

Тоніо Креґер упізнав його. Той голос належав рудому, просто вдягненому юнакові з червоними повіками, що здавався таким змерзлим і мокрим, ніби щойно виліз із води. За вечерею в кают-компанії він був сусідом Тоніо і боязко, нерішуче накладав собі дивовижні порції омлета з омарами. Тепер він стояв поруч з ним і, схилившись на поруччя й підпираючи двома пальцями підборіддя, дивився на небо. Він, без сумніву, перебував у тому незвичайному, врочисто-споглядальному настрої, коли зникають перепони між людьми, серце відкривається навіть чужому, а з уст злітають слова, які іншим разом соромливо завмерли б на них…

— Ви тільки гляньте, добродію, на ці зірки! Все небо всіяли і сяють собі, хоч би що, їй-Богу! Знаєте, отак як подивишся та подумаєш, що багато їх разів у сто більші за нашу землю, то аж моторошно стає. Ми, люди, придумали телеграф і телефон і ще повно різних новинок, — що є, то є, нічого не скажеш. А як поглянеш на зірки, то зразу переконуєшся, що ми, властиво, тільки хробаки, жалюгідні хробаки, та й годі. Правду я кажу чи ні, добродію? Так, хробаки, — відповів він сам собі, покірно й зажурено дивлячись на небо.

"О, цьому література не засіла в печінки", — подумав Тоніо Креґер. І зразу згадав статтю одного славнозвісного французького письменника про космологічний і психологічний світогляд, яку він недавно прочитав; то була просто вишукана балаканина.

Він щось сказав юнакові у відповідь на його зауваження, що йшло з глибини душі, і вони розговорилися, стоячи біля поруччя і вдивляючись у тривожно-мінливу, рухому пітьму. Його супутник виявився молодим купцем із Гамбурґа, що вирішив використати свою відпустку на морську подорож.

— Я подумав собі: добре було б покататися на пароплаві до Копенгагена, — сказав він, — і ось я вже стою тут і милуюся цією красою. Тільки дарма вони годували нас омлетом з омарами, бо ніч, бачите, буде бурхлива, сам капітан казав, а в негоду з такою важкою їжею в шлунку можна всього сподіватися…

Тоніо Креґер слухав цю немудру балаканину довірливого юнака, і в серці його тліло тепле почуття.

— Так, — озвався він, — тут, на півночі, їжа взагалі надто важка. Від неї стаєш лінивим і сумним.

— Сумним? — перепитав юнак і спантеличено глянув на нього. — Ви, мабуть, не тутешні, добродію? — спитав раптом він.

— Так, я приїхав здалека, — відповів Тоніо Креґер і непевно махнув рукою, наче обороняючись від когось.

— Але ви правду кажете! — вигукнув юнак. — Таки стаєш сумним, їй-Богу, правда! Я сам майже завжди сумний, а особливо в такі вечори, як цей, коли небо всіяне зірками. — І він знову підпер двома пальцями підборіддя.

"Він напевне пише вірші, — подумав Тоніо Креґер. — Щирі, купецькі вірші, що йдуть від самого серця…"

Насувалася ніч, вітер так розгулявся, що не давав уже розмовляти. Вони вирішили трохи поспати й попрощалися.

Тоніо Креґер простягся на вузенькому ліжку, але заснути не міг. Рвучкий вітер і терпкий запах моря дивно схвилювали його, і серце билося тривожно, сповнене боязкої надії на якусь чарівну пригоду. До того ж його нудило, коли пароплав спадав із стрімкої водяної гори і гвинт судомно працював у порожнечі. Він знов одягся і вийшов на палубу.

Хмари швидко пропливали повз місяць. Море танцювало. Хвилі вже не котилися одна за одною, круглі й однакові; в блідому, мінливому світлі місяця. Море, скільки око сягало, було подерте, понівечене, порите; воно то лизало борти пароплава велетенськими, гострими язиками, схожими на омахи полум'я, то раптом здіймало над пінявими безоднями химерні замки; здавалося, ніби чиїсь могутні руки, захопившись божевільною грою, розбризкують на всі боки воду й піну. Пароплавові доводилось тяжко: бовтаючись, перевалюючись з боку на бік, стогнучи, пробирався він крізь той шал, і з його нутра інколи чути було ревіння тигра й білого ведмедя, що страждали від морської хвороби. По палубі, широко розставляючи ноги, насилу втримуючи рівновагу, ходив туди й назад чоловік у брезентовому плащі з каптуром і з прив'язаним до пояса ліхтарем. А трохи далі, перехилившись через борт, стояв молодий купець із Гамбурґа; йому було погано.

— Господи, — сказав він глухим, тремтячим голосом, помітивши Тоніо Креґера, — що за бунт стихій, добродію! — Але зразу ж урвав мову і знов перехилився через борт.

Тоніо Креґер, тримаючись за натягнуту линву, дивився на те нестримне, веселе шаленство. В душі його здіймалася радість, досить могутня, як йому здавалося, щоб пересилити і бурю, і хвилі. В ньому забриніла пісня морю, натхнена любов'ю:

Шалений друже юних літ!

Я знову шлю тобі привіт…

Але далі він не пішов. Вірш урвався, не набув остаточної форми, не склався в щось ціле. Серце Тоніо Креґера жило…

Він довго стояв так, тоді ліг на лавку біля рубки й задивився на небо, на мерехтливі зірки. Він навіть трохи задрімав. І коли в обличчя йому бризкала холодна піна, він у напівсні сприймав це як пестощі.

Спереду, мов привиди в місячному світлі, з'явилися прямовисні крейдяні скелі. Вони швидко наближалися: то був острів Мен. І знов Тоніо опанувала дрімота. Її переривали солоні бризки, які впивалися в обличчя і від яких дерев'яніла шкіра… Коли він зовсім прокинувся, був уже день, сірий, прохолодний день, і зелене море трохи вщухло. За сніданком він знов побачив молодого купця, і той спаленів, мабуть, із сорому за свою поетичну, безглузду нічну розмову; він усією п'ятірнею задер догори рудуваті вуса, гучно, по-солдатському привітався з Тоніо Креґером, але надалі боязко уникав його.

І Тоніо Креґер прибув у Данію. Він зупинився в Копенгаґені, роздавав чайові кожному, хто хоч якось показував, що хотів би їх одержати, три дні ходив по місту, тримаючи перед собою розгорнений путівник, — словом, поводився так, як заможний чужинець, що хоче збагатити свої знання. Він побував на Новому Королівському майдані з "конем" посередині, шанобливо оглянув, задираючи голову, колони церкви Святих великомучениць, довго стояв перед чудовими, благородними скульптурами Торвальдсена, піднявся на Круглу вежу, подивився на всі замки й провів два цікаві вечори в Тіволі. Та за всім цим він бачив щось інше.

На будинках з різьбленими фронтонами, часом як близнята схожими на старі будинки його рідного міста, він читав імена, знайомі йому з давніх часів; вони, здавалося, нагадували йому про щось ніжне, дороге його серцю і водночас ховали в собі якийсь докір, скаргу, тугу за втраченим. І всюди, де він ходив, повільно-задумливо вдихаючи в себе вологе морське повітря, він бачив очі такі ж блакитні, волосся таке ж біляве, обличчя такого ж типу і з такими ж рисами, як ті, що привиджувались йому в дивних, сумних і покаянних снах тієї ночі в рідному місті. Бувало, що просто на вулиці чийсь погляд, дзвінке слово чи сміх зворушували його до глибини душі…

Він довго не витримав у цьому веселому місті. Його прогнав звідти якийсь неспокій, солодкий і безглуздий, напівспогад, напівсподівання, а також бажання безтурботно полежати десь на морському березі і не вдавати з себе цікавого туриста. І ось він знов опинився на пароплаві і похмурого дня (море було зовсім чорне) поплив уздовж берегів на північ до Гельсінґера. Там він негайно пересів в екіпаж, проїхав ще три чверті години по шосе, що весь час бігло понад берегом моря, і нарешті досяг своєї останньої, справжньої мети — маленького приморського готелю, білого, із зеленими віконницями, що стояв серед селища, забудованого одноповерховими будиночками; його покрита гонтою вежа дивилась на Зунд і на шведський берег. Тут він вийшов, зайняв світлу кімнату, заздалегідь приготовану для нього, виклав на полицю і в шафу свої речі й вирішив тут пожити.

—

Стояв уже вересень, і в Ольсгорі було небагато гостей. За загальним столом у просторій їдальні на першому поверсі, зі сволоками під стелею і з високими вікнами на засклену веранду й на море, порядкувала господиня, стара дівка з сивими косами, безбарвними очима і ніжно-рожевими щоками. Вона без упину щебетала тоненьким голоском і все намагалася так покласти на стіл свої червоні руки, щоб вони мали кращий вигляд. Один із гостей, літній добродій з короткою шиєю, сивою шкіперською борідкою і сизим обличчям, торговець рибою із столиці, умів розмовляти по-німецькому. Він, видно, був схильний до апоплексії і мав завжди закладений ніс, бо дихав важко, уривчасто й час від часу затуляв указівним пальцем, на якому поблискував перстень, одну ніздрю, щоб другою втягти хоч трохи повітря. А втім, це не заважало йому полюбляти чарку: пляшка з горілкою стояла перед його прибором і за сніданком, і за обідом, і за вечерею. Крім нього, тут ще жили три підлітки-американці, чи то з гувернером, чи з домашнім учителем, що мовчки поправляв свої окуляри й цілими днями грав зі своїми вихованцями у футбол. У хлопців були руді чуби, зачесані на проділ, і довгі нерухомі обличчя. "Please, give me the wurst-things there!"[7] — казав один. "That's not wurst, that's schinken!"[8] — відповідав другий, і цим обмежувалась участь молодих американців та їхнього вчителя в розмові за столом; узагалі ж вони сиділи мовчки й пили тільки переварену воду.

Тоніо Креґер і не бажав собі кращого товариства за столом.