Торт у небі - Сторінка 3

— Невже й пса теж туди посадять?"

Але збройним силам було не до овець — їм вистачало й свого клопоту. Вони повернулися спиною до Трулло і не зводили очей з горба, на який спустився незнаний предмет, накривши вершину, неначе величезний капелюх. Вівці, бекаючи, йшли вперед, тісно скупчившись, бік до боку, морда до морди. Якщо котра відбігала від гурту, щоб скубнути трави на узбіччі, то пес одразу ж заганяв її назад до отари. Дзорро, який весі день нудився, дрімаючи на балконі, гавкнув був, щоб привітати колегу, але той, поглинутий роботою, навіть не відповів.

— Бери свої пісочні лопатки, — раптом сказав Паоло дуже рішуче, — ті, що ти брала з собою торік на море. А я візьму електричного ліхтарика.

— І що ти хочеш робити? — боязко спитала Ріта.

— Хочу виграти парі! Але якщо ти боїшся, то не йди.

— Звісно, піду! — заперечила Ріта.

— Тож слухай. Ти пам'ятаєш хитромудрого Одіссея?

— Як це я можу не пам'ятати свого батька?

— Дурна, я кажу про іншого Одіссея, про справжнього. Я ж кільканадцять разів розповідав тобі про його пригоди. Як він вийшов із печери велетня Поліфема, пам'ятаєш?

— Сховавшись під животом у вівці… Ой! Ти думаєш, що й ми змогли б так само?.. Але ж я не вміщуся там, під животом у вівці!

— І не треба. Гайда.

— А мамі залишимо цидулку?

Синьйора Чечілія в момент тривоги була у хворої, якій робила укол, і перш ніж спуститися в підвал, встигла зателефонувати дітям, щоб вони сховалися у сусідки. Залишити їй цидулку означало признатися, що вони її не послухалися.

— Ми повернемося додому раніше за неї,— запевнив сестру Паоло.

Хоча Ріту це не зовсім переконало, проте вона не стала заперечувати і пішла за братом. Адже він був старший. Дівчинка глянула на Дзорро, що подзявкував собі на овець, узяла свої лопатки і вийшла слідом за Паоло на сходи.

Ні в під'їзді, ні на вулиці не було нікого. Ніхто їх не затримав, не прогнав додому.

Паоло пропустив отару і прилаштувався позаду. Ріта йшла за братом. Пес був підозріливо загарчав, але в цю хвилину від отари відбилось ягня і псові довелося завертати його назад. Чабани йшли, не обертаючись. Вони спокійно простували до горба і, певно, не помічали, що цього вечора все було трохи не так, як завжди. їх не здивувало, що ціла пожежна команда зайняла знайому стежку, а на вершині Монте Кукко було щось таке, що змусило весь світ затамувати подих.

— Куди ви йдете? — гримнув вартовий, зачувши позаду тупіт отари.

— Добрий вечір, синьйоре лейтенант. Що ви від нас хочете? Ми чабани і йдемо туди, куди йдуть наші вівці.

— Повертайтеся назад! Швидко!

Інші вартові також обернулися і зайшлися добродушним реготом. І це було їхньою помилкою, як пізніше пояснив Паоло Ріті. Адже вівці не розуміють жартів. Вони знали тільки, що за двадцять метрів од них є горб, а на ньому — затишна кошара, що чекає їх на ніч. Вони, може, й послухалися б своїх пастухів, але один із них був трохи пришелепуватий хлопчина, а другий — глухуватий: перш ніж регулювальники встигли роз'яснити їм що й до чого, налякані і вперті вівці, штовхаючись, бекаючи, прорвали кільце облоги і в хмарі куряви побігли вперед.

— Хутко! — пошепки наказав Паоло Ріті. — Роби, як я.

Скориставшись метушнею, він порачкував у середину отари. Про все інше подбали вівці. Оточивши дітей з усіх боків, вони підштовхували їх угору по стежці. Дівчинка спершу трохи злякалась, але швидко оговталася з новим способом подорожування: вівці її штовхали, і вона залюбки відповідала їм стусанами у теплі, м'які боки.

Завзято рачкуючи вгору по стежці, Ріта зовсім подряпала собі руки об камінці та колючки, позбивала колінця, кілька сльозинок скотилось по щонах, але вона не відчувала болю.

— Сюди! — почула вона голос Паоло. Вище за кошарою були руїни якогось кам'яного муру, і Паоло причаївся там, ніби в у траншеї. Від муру залишилось мало — якихось три-чотири камені, але й це був добрий сховок.

— Тепер знизу нас не побачать! — шепнув Паоло. — Лізьмо вгору оцим каналом.

Каналом він назвав щілину, яку вимили дощові води на схилі горба.

— Ти справді хочеш піти туди? — ледь чутно спитала Ріта, дивлячись угору.

Метрів за двадцять над їхніми головами чорнів край таємничого предмета.

Зараз, коли він був отак близько, Ріта навіть подумки не зважувалася назвати його тортом: ураз він знову став загадковим предметом.

— Як боїшся, то почекай на мене тут, — запропонував Паоло. Він був упевнений і рішучий, як Колумб, коли вперше ступав на новий континент.

Ріта зборола свій страх:

— Ні, я піду з тобою.

Прудко й мовчки видершись нагору, діти опинилися за декілька кроків од предмета. Зблизька він скидався на грізну, неприступну фортецю.

— Я піду перший, — заявив Паоло. — Коли дам знак, біжи до мене. І не бійся, якщо почуєш крики.

— А коли в мене почнуть стріляти?

— Та ні-бо, ніхто в тебе не стрілятиме!

— Зачекай хвильку. Візьми ось лопатку: якщо це торт, зроби в ньому дірку, і ми там сховаємося.

Паоло неохоче взяв лопатку. Йому здавалося, що, чинячи так, він зрікається своїх переконань. До того ж, він розумів, що йти назустріч космічним прибульцям з пісочною лопаткою в руках було трохи смішно.

"У них, — подумав він, — напевно є і гіперболоїд, і дезінтегратор, і грім із блискавкою!"

Проте він взяв лопатку. І добре зробив, бо на вершині Монте Кукко на нього не чекали ні марсіяни, ні венеряни, готові знищити його, як мурашку. Не було там і самого космічного корабля, хоча б такого, якого міг уявити собі Паоло, неабиякий знавець науково-фантастичних фільмів.

Не треба було й принюхуватися, щоб почути запах: і не один, а сто, сотні різних п'янких запахів. Паоло увігнав лопатку в стіну і миттю викопав цілу нішу, досить простору, щоб у ній вмістилися і він, і сестра.

На Ріту, яка весь час із острахом ждала криків, раптом десь ізгори обвалилися шматки марципана та пісочного тіста, посипався цілий каскад родзинок і пролився струмок лікеру. Не гаючи часу, вона стала куштувати все, що потрапляло їй до рук. І так розполуднувалась, що Паоло довелося тричі гукнути її, перш ніж вона почула.

— Йду, йду! — ледь чутно відповіла дівчинка, бо розмовляти їй заважав повен рот солодощів. Мить — і Ріта теж у духмяній ніші, поруч брата. Паоло поспішив закласти вхід брилою з цукату, залишивши тільки невеличке віконце для повітря та світла.

— Тепер ти переконався? — спитала Ріта у перерві між двома шматками шоколаду.

— Гаразд, ти виграла. Це торт. Я віддаватиму тобі все, що програв.

— Звісно, віддаватимеш. Коли б'ються об заклад, то дотримують слова.

— Дав слово, то й дотримаю. А зараз не заважай мені працювати. Сядь отут збоку. А я почну копати тунель. Хочу обстежити весь торт. Я ж прийшов сюди не для того, щоб напихатися солодощами.

— Ач який ти! У нас під ногами чи не півметра шоколаду, ми сидимо у печері з пісочного тіста… Таж наша схованка надійніша, ніж у Піноккіо, коли той опинився у череві акули, а тобі ще треба щось обстежувати!

— їж собі на здоров'ячко, тільки не давись! А я копатиму.

— Ні,— сказала Ріта, — я тобі допоможу. Я зможу і їсти, й працювати.

Під ударами двох лопаток торт слухняно розкривався, мов джунглі під сокирою першовідкривача. Брат і сестра легко здолали кілька шарів крему, вершків та мигдального тіста. Вони рили рівчаки у солодкому кремі, брели по коліна в смородиновому сиропі, освітлювали кишеньковим ліхтариком печери, вимиті всередині торта потоками лікеру.

Час від часу вони надибували зацукровані вишні,наче то були кілометрові стовпчики. Паоло, який ішов уперед із запалом дослідника, просто обминав їх, Ріта ж напихала ними рота. Однією рукою вона допомагала братові розширювати тунель, а другою обмацувала стіни з морозива крем-брюле. То вона підносила до рота якогось фаршированого горіха, уважно розглядала дивні камені під ногами: це був здебільшого підсмажений мигдаль чи зацукровані горіхи.

— Та працюй же, працюй! — підганяв її Паоло. — Ні, не там, рий у цьому напрямі, треба йти за радіусом, тоді й дістанемося центра.

— Шкода. Я відчуваю, що праворуч тягне прохолодою… Тут, певно, є морозиво, у цьому торті…

— Жаль, що ми не взяли з собою компаса, щоб орієнтуватися.

— А навіщо? Тут-бо скрізь торт: на півночі і на півдні, на сході і на заході. Ой, скільки тут лікеру! Слухай, а ми не сп'яніємо? Ой-ой! Дощ пішов! Дай покуштувати… Це не вода, а марсала, вино! Рятуйте, тону! Але ні, це мені тільки здалося! Ми йдемо по бісквітах! Тільки краще б під ногами було мигдальне тісто, воно надійніше.

Паоло ні на мить не переставав рити. Не розтуляючи рота, він подумки складав список матеріалів, які траплялися на дорозі: малинове варення, турецький виноград, крем, фісташкове морозиво…

Раптом він завмер і тривожно стиснув руку Ріти.

— Погаси ліхтарика! — наказав він пошепки.

— Правда. І без нього стало видно… А чому?

— Цить. Поглянь сюди.

У стіні від удару лопатки з'явився отвір, звідки йшов промінь світла. Ріта зазирнула туди. Там була печера, а в ній сидів якийсь чоловік. При світлі торшера, вправленого в зацукрований апельсин, він гарячково щось писав на кількох аркушах, що лежали у нього на колінах.

— Та це ж Джепетто! — прошепотіла Ріта.

— Так, а ти — Фея з блакитним волоссям…[11] He мели дурниць. Дай мені поміркувати.

Десь зо дві хвилини Паоло й Ріта по черзі зиркали в отвір.

— Ти щось надумав?

— Ще ні.

— Скажи мені хоча б, що ти хочеш надумати, то й я думатиму про те саме. А просто так чекати дуже нудно.

— Гаразд, назвемо його хоча б синьйором Джепетто, так, щоб якось його назвати, — відповів Паоло. — Але хто він? І що він тут робить, усередині торта? Як сюди потрапив?

— Не знаю. Може бути, так само, як і ми. А втім, бач, він щось пише! Це, мабуть, письменник. Або журналіст.

— От добре, тепер тобі є про що думати. Тільки цить, а то він нас помітить.

Ріта заспокоїлась і стала лизати стіну з морозива. Але зненацька тишу порушив голосний собачий гавкіт. Це було так несподівано, наче вибухнула бомба.

— Дзорро! — вигукнула Ріта. — Він знайшов наші сліди і прибіг за нами!

— І все пропало! — сказав Паоло. На жаль, хлопчик теж заговорив надто голосно: з несподіванки забув про обережність. Дзорро, радісно гавкаючи, кинувся до дітей. Паоло знову глянув у отвір і затремтів: загадковий синьйор Джепетто стурбовано схопився і став прислухатися.

— Тихо, Дзорро! — пошепки наказав Паоло.