Торт у небі - Сторінка 9

Твори так і лишилися недописані, теореми нерозв'язані, уроки з історії та географії невивчені.

— У Трулло! У Трулло!

Люди оберталися, їм було цікаво: куди це мчать цілі юрби дітей? Поліцейські спантеличено чухали собі потилицю. Матері виглядали з кожного вікна, з сотень, тисяч вікон і кликали своїх дітей, вигукуючи тисячі різних імен:

— Тоніно! П'єтро! Маріє! Оретто! Даріо! Альбертіно!

Та де там! Вони могли б перерахувати підряд усі ймення, що тільки є на світі, й нікотре з дітей навіть не озирнулося б, не те щоб озвалось.

Діти використовували все, що могло скоротити їм дорогу до Трулло. На одному самокаті, наприклад, вмостилися п'ятеро хлопчаків. Одні їхали на триколісних велосипедах, інші рвалися вперед на педальних автомобілях, а ще інші безшумно ковзали на роликових ковзанах.

— У Трулло! У Трулло!

Багато дівчаток бігли, стрибаючи через мотузочок, тому, що їм здавалося, ніби так бігти швидше, а ще й тому, що без своєї скакалки вони не пішли б ні в Трулло, ні в яке інше місце на світі.

— Що сталося? Почалась революція? — спитав один крамар, вийшовши на поріг своєї крамниці. — Чи не зачинити магазин про всяк випадок?

Семеро хлопчиків із Кампо-де-Фйорі позичили в одного ганчірника ручний візочок, щоб зручніше подорожувати: двоє по черзі тягли візочок, поки п'ятеро сиділи в ньому і кричали всім, хто хотів їх слухати:

— У Трулло! У Трулло!

Були навіть сміливці, що спустилися по Тібру човнами, від моста Мільвіо до Мальяно, пропливши майже через весь Рим, а звідти луками гайнули до Монте Кукко, на вершині якого лежав торт, освітлений призахідним сонцем, — здаля він скидався на суничний пудинг.

Чарівний телефонний дзвінок, як ви здогадалися вже, дійшов і до Трулло. Тож нема ніякого дива в тому, що перші до підніжжя Монте Кукко надбігли місцеві хлопчики й дівчатка.

Даремно поліцейські, пожежники, піхотинці та кавалеристи, солдати й офіцери силкувалися стримати їх.

— Ми хочемо торта! — кричали дітлахи.

Тим часом Ріта і Лукреція вивели з лікарні своїх товаришів. Тим, хто не міг ходити і лишався в палаті, вони пообіцяли вернутися з добрячим шматком торта.

Звісна річ, не обійшлося і без сліз.

— Принесіть і мені! — благав один хлопчик із ногою в гіпсі.

— А я побіжу туди й на одній нозі! — закричав інший.

— Молодець! — сказала йому Лукреція. — Так ти зламаєш собі ще й другу ногу. Не хвилюйся, ми не забудемо про тебе.

І Лукреція побігла — поли її червоного халатика розвівалися і це робило дівчинку схожою на великого метелика. Поруч неї мчав білявий хлопчик із рукою на перев'язі й горлав що є сили:

— Як добре, що в мене переламана рука, а не нога! Яке щастя!

Один зеленяр, побачивши, як біжить кудись гурт хлопчиків і дівчаток у піжамах, халатиках, а то й просто в нічних сорочках, вигукнув:

— Даремно стараєтеся, карнавал давно минув! А ти куди? Вернись негайно, шибенику!

Останні його слова стосувалися сина, який не гаяв часу на думки про карнавал, а, дізнавшись, у чому справа, чкурнув слідком за дітьми з лікарні.

— Ой, пробі! — скрикнув професор Дзета, визираючи разом із Паоло з торта.

Тисяча, дві тисячі, певно, три тисячі дітей, прорвавши заслон і змішавши бойові порядки обложників, видиралися на горб. Зусібіч лунали веселі вигуки:

— Вперед!

— В атаку!

— Наші йдуть!

— Я загинув! — прошепотів професор Дзета, падаючи у знемозі на мигдальне печиво. — Тепер я вже не знищу торт!

— А я б'юся об заклад, — сказав Паоло, — що торт буде знищено!

— Що ти хочеш сказати?

— Розплющте очі, професоре! Як ви гадаєте, що зроблять діти з вашим тортом? Вони біжать сюди зовсім не для того, щоб виміряти його окружність, а чи вирахувати площу основи. Мине якась година, і тут нагорі ви не купите навіть шоколадної скоринки за мільярд лір.

Професорове лице засяяло, мов електрична лампочка.

— Ай правда! Вони з'їдять його! Від нього не залишиться й крихти! Ура! Вперед, діти! Мерщій сюди, тут вистачить на всіх! Смачненького усій компанії! Який же я був дурень, що не додумався до цього раніше!

— Ет, — сказав Паоло, — іноді вчені теж роблять дурниці.

Перші ряди нападників були вже за кілька кроків од торта, і їм, звісна річ, не потрібні були професорові припрошування: в їхніх очах світився твердий намір негайно знищити ворога і не лишити від нього жодної крихти. За якусь мить атака почалась одразу з усіх боків. Чималий гурт дітлахів увірвався прямо в тунель, який вирили Паоло з Рітою. Інші, обачніші, заходилися наминати зовнішню частину торта.

А Діомедів гучномовець гримів:

— Увага, діти! Не беріть дарунків од марсіян! Вони дадуть вам отруєних солодощів — не їжте їх!

Але хто з дітей став би слухати зараз Діомеда?

— Залиште й нам трохи! — кричали щойно прибулі, ті, хто ще тільки видряпувався на горб.

Незабаром торт став дірчастий, наче сир. Тунелі й переходи схрещувалися на кожному кроці. Професор Дзета, сяючи, метушився по тортові, допомагав найслабшим одламувати шоколад від підлоги та розбирати стіни з мигдального печива. Він показував дітям, де є найліпше морозиво, підіймав на руках найменшеньких, що не могли доп'ястися до стелі із збитих вершків.

— Ви марсіянин? — питали його діти.

— Так, саме так! Я марсіянин. їжте й пийте, ви гості Марса!

— Хай живе Марс! — вигукували діти, коли у них звільнявся рот від солодощів.

Хай завжди буде торт!

— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.

— Я — Діомед! Слухаю вас. Прийом.

— Синьйоре генерал, тут коїться щось неймовірне, як на тому світі! Прийом.

— Що ви знаєте про той світ! Чи ви вже там були? Може бути, подорожували з Данте, коли той спускався в пекло? Доповідайте про те, що бачите. Прийом.

— Синьйоре генерал, я не вірю своїм очам!

— А ви постарайтеся!

— Одно слово, синьйоре генерал, дітлахи поїдають загадковий предмет шматок за шматком! Я вже не чую навіть їхніх криків: у них по саме нікуди напхані роти.

— Ви хочете сказати, що космічний ворог роздає дітям солодощі?

— Синьйоре генерал, ворога ніде нема! Бачу самих дітей, а космічний предмет усе зменшується: вони його просто знищують!

— Щось неймовірне!

— Я ж вам казав те саме, синьйоре генерал! Вищенаведена розмова відбувалася близько шостої години тою самого незабутнього вечора між пілотом, який на вертольоті облітав торт на Монте Кукко, і командуванням операції "П. К." (Прибулець із космосу), що, як ви вже знаєте, розташувалося у кабінеті директора школи. Безсилий стримати навалу тисяч дітей. Діомед наказав Дедалові піднятися в повітря, щоб хоч спостерігати за тим, що діється.

Генерали, полковники, начальники пожежних команд і поліцейські, слухаючи пілотове донесення, намагалися не дивитися один на одного, щоб ніхто не прочитав у їхніх очах, що вони не знають, як бути.

Тієї миті в кімнату влетів засапаний поліцейський Мелетті, на прізвисько Хитромудрий Одіссей. Він щось забелькотів до присутніх, але ніхто його не зрозумів.

— Та що ви там лепечете? — гримнув генерал. Синьйор Мелетті поклав руку на серце, щоб воно не так калатало, і врешті-решт здобувся аж на двоє слів.

— Моя дружина… — сказав він, обмахуючися беретом.

— Що? Спалила вам печеню? Не пришила ґудзика до сорочки? Яке мені діло до вашої дружини тепер у таку хвилину!

— Зачекайте трохи, я віддишуся… Моя дружина збожеволіла!

— То подзвоніть до психіатричної лікарні й дайте нам спокій!

— Синьйоре генерал, я вам кажу, — вона збожеволіла! Геть із глузду з'їхала! Бігає по дворах, збирає тисячі жінок… Вони хочуть іти на горб, щоб забрати своїх дітей… А ще…

— Ах, це ще не все?!

— Зараз я вам скажу найстрашніше, синьйоре генерал! Я чув, як вона дзвонила своїй сестрі в Трастевере, і своїй двоюрідній сестрі, що живе в Монте Маріо, і своїй тітці, що мешкає…

— Слухайте, Мелетті, чи не хочете ви переказати нам увесь телефонний довідник? Ближче до справи!

— Отже, вона роздзвонила майже по всьому Риму, що діти біжать на Монте Кукко. Тепер про це знає все місто! І звідусіль біжать до горба мами! Вони прибувають цілими батальйонами, синьйоре генерал! Полками і навіть дивізіями!

— Де ж ви були раніше? Чому не повідомили нас про це негайно?

— Синьйоре генерал, вона упорала все за дві хвилини! Моя дружина коли береться за щось, то стає просто суспільною небезпекою…

— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.

— Я — Діомед! Що там сталося? Прийом.

— Жінки, синьйоре генерал! Вони прорвали заслони! Беруть приступом горб з усіх боків! З'явилися несподівано, як фурії, що зірвалися з ланцюга. Мчать угору по горбу, мов гірські стрільці, й кличуть своїх дітей. Прийом.

— Цього слід було чекати, — зауважив хтось із присутніх у кімнаті. — Ворог зв'язав нам руки, і ми тепер нічого не можемо вдіяти. Вербуючи дітей, він знав, що робив. Тепер із ланцюга зірвалися матері. Діючи так, він без жодного пострілу поставить нас на коліна. Нам треба було розбомбити загадковий предмет відразу ж, коли він з'явився, — ось що нам треба було зробити!

— Ходімо побачимо, — сухо сказав генерал.

Усі рушили до виходу, наче тільки й чекали сигналу.

— А ви лишайтеся! — наказав генерал поліцейському Мелетті. — Вас арештовано! А то ви ніколи не збагнете, що не можна одружуватися із "суспільною небезпекою"!

— Та як же це? Хіба не я перший вдарив на сполох? До того ж, там нагорі двійко моїх дітей… Я маю право…

— Вас арештовано, та й годі. ¦ І дякуйте небу, що хоч ваша дочка жива й здорова, бо вона в лікарні.

Але Ріта тієї миті була не в лікарні, а на сьомому небі! Щаслива, вона гризла великий, завбільшки з канапу, шмат нуги. Лукреція, білявий хлопчик із рукою на перев'язі та інші її друзі з лікарні тільки вдячно поглядали на неї. Розмовляти їм було ніколи. Але погляди були досить красномовні. Ріта і її друзі трималися всі разом серед неймовірної метушні, дружно і спокійно поїдаючи стіни торта.

Коли хто знаходив якийсь новий сорт морозива чи цілий склад зацукрованих фруктів, то відразу кликав друзів до себе, махаючи рукою, бо ж не на мить ніхто не переставав ласувати.

Аж ось надбігли матері, й почалося таке, що важко описати. Розпатлані, червоні з хвилювання, вони верещали і взагалі поводилися так, ніби мали врятувати своїх дітей від пожежі чи від землетрусу.

— Каралетто! Роберто! Пінуччо! Анджело! Андреа! Лемент, шум, крики, а потім тільки — лясь! лясь! Це лунали перші запотиличники, якими матері нагороджували своїх знайдених синочків та доньок, вимащених від голови до ніг кремом.

Синьйора Чечілія, яка шукала Паоло, зненацька натрапила на Ріту, схопила її в обійми й закричала:

— Донечко моя! Радосте моя! То ти не в лікарні?!

— Я була там, дивись, — відповіла Ріта, показуючи на нічну сорочку, всю в плямах від шоколаду та малинового сиропу.

— Добрий день, синьйоро, — сказала вихована Лукреція.