Трапери Арканзасу - Сторінка 17

Медичної допомоги потребує один з ваших друзів, мій полонений. Ідіть за мною.

— Але...— почав був лікар.

— Ніяких "але",— різко урвав його капітан.— Ідіть та ворушіться жвавіше, коли не хочете, щоб я розчерепив вам голову.

Опиратися було марно і доводилося скоритись. Але, судячи з того, що непомітно для Уактено по губах лікаря перебігла лукава посмішка, він зробив це навіть охоче.

Зійшовши до річки, Уактено спустив на воду пліт, пропустив вперед Дюр'є, тоді сів сам і відштовхнувся від берега. Коли пліт виплив на середину течії, чиясь рука обережно розсунула кущі і з них визирнула брита голова з чорним жмутком волоссю й встромленими в нього перами.

Це був Орлина Голова. Кілька хвилин він уважно стежив за плотом, ні на мить не відводячи від нього очей і нічим не зраджуючи своєї присутності. Аж ось пліт опинився на тому боці й досить швидко поплив бистриною вздовж високого скелястого берега.

— Хуг! — вихопився раптом з грудей вождя здивований гортанний вигук, і він усім тілом подався трохи вперед, шукаючи чогось очима. Пліт, на якому щойно сиділи лікар і Уактено, наче якимись чарами несподівано зник невідомо куди.

. . . . . . . . . .

Відчуваючи себе в цілковитій безпеці й певний того, що справу його виграно остаточно, Уактено вранці наступного дня відіслав більшу частину своєї зграї в прерії поповнити їстівні запаси і приготувати свіжих коней. Коли очолювані Франком пірати пішли, він знаком наказав лікареві йти за ним і, спустившись у підземну галерею, привів його до генерала. Побачивши знайому фігуру вченого товстуна, старий воїн радісно посміхнувся. Крім того, що він взагалі був радий бачити свого давнього друга, він сподівався, що лікар розповість йому про долю його племінниці, а це було єдине, що йому зараз хотілося знати.

Перше ніж залишити їх самих, Уактено витяг пістолет і, покрутивши ним перед лікаревим носом, значливо сказав:

— Хоч ви й напівбожевільний, майте на увазі, що при першій же вашій спробі організувати втечу, я виціджу вам мозок.

Дюр'є вислухав це попередження трохи стривожено, але коли пірат повернувся й вийшов, весело підморгнув генералові й негрові і, притишивши голос, сказав:

— Ми тут самі?

— Мабуть, самі,— не зовсім впевнено відповів генерал.— А втім, це легко перевірити.

Лікар обійшов приміщення полонених, уважно оглянув усі закутки і тоді тільки повернувся до свого друга.

— Ну, от тепер поговоримо,— серйозно сказав він.

— Де моя племінниця? — тривожно спитав генерал.

— Заспокойтесь, вона під обороною Щирого Серця, і їй ніщо не загрожує.

Генерал зітхнув з полегкістю.

— Тепер, коли я спокійний за неї, мені не страшні ні цей полон, ні навіть смерть,— сказав він.

— Ні, ні, генерале,— палко заперечив Дюр'є,— ви якнайшвидше повинні вирватися з лабет цих бандитів. Мені ніколи пояснювати вам, чому саме, але тікати треба сьогодні ж.

— Та я тільки й мрію про це,— відповів генерал,— тільки ж, крім самого бажання і мрій, треба ще мати й якусь можливість.

— Це так,— безтурботно погодився лікар.— Щиро кажучи, я й сам ще не знаю, як вибратись звідси. Але будьте певні, що я знайду спосіб.

Лікар завжди був такий заглиблений у свої наукові заняття і до такої міри розсіяний і непрактичний, що полонені ніяк на нього не покладались і не ставились до його слів серйозно. І все-таки його оптимізм трохи їх розворушив. Близько години вони обмірковували найрізноманітніші, подекуди справді божевільні плани втечі і, звичайно, не могли спинитися на жодному з них. Аж ось пролунали кроки, і в глибині гроту з'явився капітан.

— Ну, що у вас, докторе? — спитав він.— Як почувають себе хворі?

— Кажучи правду, не дуже добре,— з легкою гримасою відповів Дюр'є.

— Дарма,— байдуже сказав Уактено.— Генерал незабаром буде на свободі і тоді лікуватиметься скільки схоче. Ходімо, докторе! Ви мали досить часу, щоб наговоритися з вашим другом, а серед моїх людей є кілька легкопоранених, і я хочу, щоб ви їх оглянули.

Лікар мовчки пішов слідом за ним.

Погрожуючи Дюр'є, Уактено робив це напівсерйозно, про всяк випадок. В дійсності ж ні йому, ні будь-кому з його зграї навіть на думку не спадало, що цей чудакуватий ескулап може бути для них небезпечний. Бандити підсміювались над його кумедною зовнішністю, дивацькими звичками та розсіяністю і спокійно дозволяли йому вільно пересуватися по їхньому лігву. Зваживши все це, лікар, у якого в голові зрештою склався цілком реальний і добре продуманий план визволення генерала, вирішив ще більше приспати їх пильність і залюбки строїв з себе дурника. Він удавав, що не розуміє їхніх досить прикрих жартів, весело реготав, коли сміялися вони, мугикав собі під ніс пісеньки, а при столі довго й з великим апетитом уминав разом з ними вечерю.

День минув без пригод.

Генерал і Юпітер нетерпляче чекали ночі. Добрий настрій і впевненість лікаря передалися і їм, і вони знову почали мріяти про те, що раніше здавалося неможливим.

Опівночі, коли полонені почали вже втрачати надію, лікар, нарешті, з'явився. Він ішов, освітлюючи собі дорогу смолоскипом, і радісно посміхався.

— Генерале, збирайтесь! — весело гукнув він, високо підносячи смолоскип угору.— Зараз ми вийдемо звідси на волю.

— Яким чином? — недовірливо спитав генерал.— А бандити?

— Сплять, хай їм чорт! І тепер ми господарі печери, кажу вам.

— Але ж вони можуть прокинутись,— все ще вагаючись, сказав генерал.

— Не турбуйтесь, генерале, звичайно, коли-небудь вони прокинуться, але це буде не дуже скоро. Принаймні не раніше, як через п'ять-шість годин.

— Я вас не розумію.

— А тимчасом це дуже просто,— з тріумфуючим виглядом заявив лікар.— Я підсипав їм у напої опіуму, і після вечері вони попадали, наче мертві. Вони там хроплять, як ковальські міхи.

— Докторе, ви ж надзвичайна людина! — бадьоро схоплюючись з місця, скрикнув генерал.— І я, щиро кажучи, досі вас просто недооцінював.

— Ви недооцінювали мою ботаніку, генерале,— посміхнувся Дюр'є.— А, як бачите, вона придалася, ще й дуже. Та не будемо марнувати час.

— Справді, затримуватися тут не слід,— погодився генерал.— Але де капітан?

— На жаль, не знаю. Він пішов по обіді і більше не повертався. А втім, я догадуюсь, куди він подався, і мені здається, ми його незабаром побачимо.

— Ну, ходімо, друзі! — сказав генерал.— Скоріше!

Ідучи до виходу, генерал і Юпітер, незважаючи на запевнення лікаря, тривожно оглядалися навкруги, але бандити справді міцно спали в окремій печері, що правила їм за їдальню і спальню.

Коли втікачі відв'язували пліт, щоб переправитись через річку, при блідому світлі місяця вони побачили великий другий пліт, на якому сиділо чоловік з п'ятнадцять. Пліт повільно плив їм назустріч.

Відступ, здавалося, був відрізаний, а про опір годі було й думати.

— Що робити? — в розпачі скрикнув генерал.

— Ах, як нам не щастить! — жалісно простогнав лікар.— Невже все загинуло?

Втікачі кинулися за виступ скелі і, причаївшись там, затамували подих.

Тим часом пліт наблизився до входу в печеру, і його пасажири обережно, намагаючись не шуміти, почали з нього висаджуватись. І тут генерал і його супутники, вибігши з своєї схованки, з радісними вигуками кинулися до них. Серед прибулих вони впізнали Щире Серце, Чорного Лося і Орлину Голову.

Щире Серце пояснив їм чудо своєї появи: коли лікар разом з Уактено зайшов до печери, Орлина Голова, переконавшись, що він виявив сховище піратів, старанно знищив свої сліди й повернувся до Зеленосірого. Довідавшись від індійця про його відкриття, Щире Серце вирішив напасти на бандитів у їхній печері. Взявши з собою п'ятнадцятеро найвідважніших бійців, усім іншим траперам і індійцям він наказав оточити місцевість навколо лігва бандитів на великій відстані, щоб жоден з піратів не зміг утекти й врятуватись.

Коли минули хвилини першої радості, генерал повідомив своїх визволителів, що в печері залишилося тільки десятеро бандитів і що вони сплять міцним сном завдяки лікарю.

Піратів негайно позв'язували й під надійною охороною залишили поки що в печері, а генерал, Щире Серце, Чорний Лось і Орлина Голова, зібравши всі окремі загони траперів і команчів, вирушили до Зеленосірого.

XVIII. ЗАКОН ПРЕРІЇ

Краєвид біля печери в долині Зеленосірого струмка за останні два дні зовсім змінився. Перед входом до печери на досить великій площі всі дерева було зрубано, а землю очищено від рослинності. На цьому місці стояло близько двохсот наметів, вкритих пофарбованими у різні кольори бізонячими шкурами. Все плем'я команчів стало табором.

Білі трапери і червоношкірі воїни чудово ладнали одні з одними, і в селищі було велике пожвавлення.

Воїни команчів були розмальовані й озброєні так, наче готувалися до бою. Мисливці, вбрані в найкращий одяг, чистили зброю, ніби теж збиралися її застосовував їй. Осторонь, під доглядом кількох воїнів, стояли осідлані коні. Нарешті, навколо табору стояли вартові, запобіжний захід, до якого індійці вдаються дуже рідко.

Все це свідчило про те, що готується щось незвичайне.

Щирого Серця, Орлиної Голови і Чорного Лося в таборі не було. Всіма приготуваннями розпоряджалися Весела Вдача та Есхіс. Час від часу вони про щось радилися і обидва були дуже заклопотані й серйозні.

Річ у тім, що наближався час призначеного Уактено строку.

Чи наважиться ж він прийти? Чи, може, він тільки нахвалявся, що прийде?

Хто добре знав бандита, а таких було чимало, вважали, що він додержить свого слова. Хоч би яким він був негідником, не можна було заперечувати, що він шалено сміливий і має залізну волю. Та й чого, зрештою, йому боятись? Вороги йому не страшні, бо в його руках генерал. Він його заложник і відповідає за нього своїм життям.

Було близько восьмої години ранку. В безхмарному небі сяяло сонце, і сліпуче світло його заливало прерію.

Донья Хесусіта і донья Люс в супроводі Но-Евзебіо вийшли з печери. Побачивши їх, Весела Вдача підійшов і вклонився.

— Син мій ще не повернувся? — тривожно спитала донья Хесусіта.

— Ще ні, сеньйоро. Але не турбуйтесь, незабаром він буде тут.

— Я не можу не турбуватися. Я так боюсь, що з ним що-небудь скоїться!

— Ні, ні, цього не може бути! Я тільки вночі пішов від нього, щоб заспокоїти всіх вас і передати нашим його накази. Коли я залишив його, ніякої небезпеки не передбачалось, і вам, повторюю, нема чого турбуватись.

— Ах! — зітхнула донья Хесусіта.— Ось уже двадцять років я не знаю жодної хвилини спокою.