Трапери Арканзасу - Сторінка 9

Нині він перебуває десь тут, у прерії, і ми могли б...

Почувши ці необережні слова, Но-Евзебіо мимоволі здригнувся.

— Сеньйоро,— впадаючи їй у мову, поквапно заговорив він,— вождь вирішив мудро й справедливо, і нам не слід...

— Замовкни! — грізно наказав йому Орлина Голова.— Нехай брат мій дасть можливість говорити моїй білочолій матері, вона звертається до вождя!

Кров кинулась в обличчя Но-Евзебіо, і він похнюпився й змовк, а Орлина Голова повернувся до доньї Хесусіти і сказав лагідно і вкрадливо:

— О, то син моєї матері великий воїн? Це добре.

Серце бідолашної жінки сповнилося радісною гордістю, і вона ствердила охоче й довірливо:

— Так, син мій один з найвідважніших траперів Заходу.

— Он як! — ще лагідніше й вкрадливіше сказав Орлина Голова.— Отже, в преріях Заходу ім'я цього уславленого воїна має бути шановане і знане?

Бідолашна жінка прочитала на обличчі свого відданого слуги вираз неприхованого жаху і зрозуміла, нарешті, що допустилася непоправної помилки.

— Навіщо вождеві знати ім'я мого сина,— розгублено прошепотіла вона.— В преріях дуже багато траперів і вождь команчів не може знати їх усіх. Нехай він дозволить мені іти спочивати...

— Не раніше, ніж мати моя назве ім'я свого сина — великого воїна,— з погрозою в голосі промовив команч.

Виходу не було, і Но-Евзебіо, звертаючись до великодушності ворога, вирішив сказати йому правду:

— Орлина Голова — великий і мудрий вождь і, я певний, що він не зловживатиме тим, що йому до рук випадково потрапила мати його ворога... Син цієї жінки — Щире Серце.

— Щире Серце? — зловісно скрикнув Орлина Голова.— Твоя правда, брат мій, я доведу, що індійці вміють платити добром за зло. Бачите оці рани на моїй руці? Хто їх мені зробив? Щире Серце! Ми вороги, і мати його в моїй владі. Я міг би зараз же прив'язати її до стовпа тортур, замордувати і вбити... Це моє право...

Приголомшені полонені схилили голови.

— Але поки що я цього не зроблю,— хижо посміхаючись, продовжував Орлина Голова.. — Я дам вам відстрочку. З настанням вечора нехай брат мій вирушає шукати Щире Серце і приводить його сюди. Якщо післязавтра до схід сонця він не буде в моїх руках, мати його загине. Мої воїни спалять її живцем біля кривавого стовпа і з кісток її навирізують собі мисливських свистків. Можеш іти — я сказав.

Но-Евзебіо кинувся вождеві до ніг, але мстивий індієць відштовхнув його й пішов геть.

— О сеньйоро! — розпачливо скрикнув старий,— ви загинули!

— Негайно виїжджай звідси, як він тобі звелів.— Схвильовано, але твердим голосом наказала йому донья Хесусіта.— Тільки, бога ради, не приводь сюди мого сина. Для мене життя важить небагато і я помру без жалю. Тільки б він був живий і здоровий!

Старий слуга похитав головою.

— До схід сонця я його знайду,— мовив він рішучим тоном,— і він зуміє вирвати вас з лабет цих дикунів.

— Благаю тебе, замовкни,— злякано прошепотіла донья Хесусіта.— Цей жорстокий команч за нами стежить і може тебе почути.

Справді, Орлина Голова стояв поблизу, прихилившись до дерева й, здавалося, тішився палкою суперечкою своїх полонених. Коли ж Но-Евзебіо, скочивши на коня, подався до лісу, він задоволено посміхнувся, знизав плечима й пішов обходити табір.

Сутеніло. Надходила ніч. Вартові стояли на своїх місцях, і, здавалося, навкруги все було спокійно. Певний своєї безпеки, Орлина Голова повернувся до намету і спокійно заснув. Він і не підозрював, що саме в цей час на галявину, що містилася на відстані п'яти-шести миль від його бівуаку, на тій самій галявині, де напередодні його загін спинявся на короткочасний привал, з'явилося двоє людей, супроводжуваних великими мисливськими собаками.

Щире Серце і Веселу Вдачу,— а це були саме вони,— хитрощі індійців не ввели в оману. Спритні і вправні мисливці, вони легко відрізняли справжні сліди від фальшивих і несхибно йшли за команчами назирком, як то кажуть, наступаючи їм на п'яти. В цьому великою мірою їм допомагали ще й сліди собаки Трима, знайденого Веселою Вдачею в руїнах форту.

Щовечора трапери спинялися на тому місці, де перед цим Орлина Голова влаштовував свій бівуак. Цієї ночі, оглянувши галявину, вони переконались, що нарешті наздогнали індійців і що вони мають бути від них не далі одного кількагодинного переходу. З обережності друзі вирішили до ранку не просуватись вперед і, покладаючись на чуйність своїх відданих хортів, зручно вмостились на траві і міцно позасинали.

Коли вони прокинулись, сонце стояло вже високо в небі.

Насамперед треба було обміркувати план нападу на команчів, і трапери почали радитись.

— Якщо Орлина Голова встиг з'єднатися з основним своїм загоном,— стиха, немовби думаючи вголос, сказав Щире Серце,— то нам нема чого поспішати. З п'ятьма сотнями індійців ми удвох нічого не вдіємо.

— Це правда,— погодився з ним Весела Вдача.— І все-таки, перебуваючи так близько від них і знаючи, що вони тримають у полоні вашу матусю, ми не можемо бути бездіяльними.

— О, я дуже хотів би діяти негайно,— зціпивши зуби, промовив Щире Серце,— але доведеться зробити інакше. Ось що, Весела Вдачо, рушайте до Чорного Лося й попросіть його зібрати якомога більше наших людей. Тим часом я піду до команчів, спробую з ними домовитись і запропоную за матір викуп.

Весела Вдача з сумнівом похитав головою.

— Вони не погодяться, Щире Серце. Орлина Голова вас ненавидить і...

— Ну що ж,— розуміючи свого друга з півслова, перебив його Щире Серце.— Тоді доведеться вдатись до зброї.

Раптом собаки, що спокійно лежали біля ніг мисливців, нашорошили вуха, стиха заскавчали й схопилися з місць.

— Це, мабуть, хтось свій,— заспокоїв його Щире Серце, про всяк випадок стискаючи в руках рушницю.— Вони поводяться так, наче впізнали друга.

— Може, це Чорний Лось або ще хтось із наших? — обережно визираючи з трави й вдивляючись вдалину, висловив припущення Весела Вдача.

Незабаром почувся тупіт коня й показався вершник, який щодуху мчав просто на наших друзів. Собаки з радісним гавкотом кинулися йому назустріч.

— Та це ж Но-Евзебіо! — стривожено сказав Щире Серце.— Чому він сам? Невже з мамою скоїлося якесь лихо?

Друзі посідали на коней і помчали назустріч Но-Евзебіо. Незабаром вершники з'їхалися.

— Нещастя! — простогнав старий, спиняючи коня й знеможено схиляючись до луки.

— Що з вами, Но-Евзебіо? — скрикнув Щире Серце.— Кажіть же!

— Ваша мати, доне Рафаель, у полоні в Орлиної Голови.

— Знаю. Ми йдемо по ваших слідах з берегів Канадської річки.

— Та це ще не все,— насилу вимовляючи слова, продовжував Но-Евзебіо.— Якщо сьогодні ж ви не віддастесь до рук Орлиної Голови, команчі живцем спалять її на кострі.

Крик болю й гніву прохопився з грудей Щирого Серця і він поточився в сідлі.

— Ще не все втрачено,— підтримуючи друга, сказав Весела Вдача.

Пригнічений Но-Евзебіо низько схилив голову.

— Крайнім строком Орлина Голова призначив сьогоднішній світанок,— тяжко зітхнувши, додав він.— Я зробив все, що міг, але ми стрілися надто пізно.

Першої миті Щире Серце, здавалося, був до краю приголомшений цією страшною звісткою. Потім він рвучко випростався в сідлі і до нього повернулась енергія.

— Я надто добре знаю цього клятого команча,— похмуро сказав він.— Смерть моєї матері не наситить його жадоби до помсти. Можливо, чекаючи на мене, він продовжить її тортури. Покажемо ж цьому дикунові, чого варті троє сміливих траперів.

Пришпоривши коня, він галопом кинувся по сліду команчів. Весела Вдача і Но-Евзебіо, не задумуючись, помчали за ним. Здавалося, троє вершників змагаються на перегонах. Усі троє, тримаючись на одній лінії, бліді, зціпивши зуби, долаючи потоки, перестрибуючи через яри й безнастанно нахльостуючи своїх коней, мчали з швидкістю вітру. Щире Серце раз у раз кидав у повітря поклик мексиканських гаучо, і збуджені коні дедалі більше прискорювали біг.

— Швидше, швидше! — глухим голосом повторював мисливець.

X. САМОВІДДАНІСТЬ ДОНЬЇ ХЕСУСІТИ. СТОВП ТОРТУР

Прирікши донью Хесусіту на смерть і тортури, Орлина Голова, проте, не змінив до неї свого ставлення й був з нею чемний і лагідний. Взагалі, індійці, хоч їх дехто й називає "жорстокими дикунами", поводяться з своїми полоненими людяно й справедливо. Тортури і вбивства вони допускають лише в окремих випадках, коли цього вимагають закони помсти й інтереси всього племені.

Страшний вирок доньї Хесусіті був саме таким рідкісним випадком, викликаним нестримною ненавистю Орлиної Голови до Щирого Серця й пристрасним бажанням вождя помститися своєму давньому й непримиренному ворогові.

З'єднавшись з усім племенем на другий день після від'їзду Но-Евзебіо, Орлина Голова негайно скликав раду вождів. Рада зібралася в центрі нового табору, який за короткий час набрав вигляду обжитого селища. Навкруги стояли намети, зроблені з бізонячих шкур, напнутих хрест-навхрест на вбиті палі. Внизу всі намети були обкладені земляними брилами, а вгорі мали чималі отвори, через які проходив дим вогнища.

Жінки сновигали тут і там з оберемками хмизу та м'ясом або поралися з дітьми, а чоловіки, сидячи біля вогнищ, розпалених просто неба, курили й статечно розмовляли.

Здавалося, все йшло своєю чергою, проте відчувалось, що готується щось незвичайне. Незважаючи на ранній час — сонце ще тільки сходило,— всі вожді зібралися у вігвамі ради й посідали навколо священного вогнища. Обличчя їх були поважні, задумливі, і сиділи вони мовчки й непорушно.

Аж ось, тримаючи в руках запалену люльку, в коло ввійшов люльконоша. Поважно вклонившись на всі чотири боки, він прошепотів коротку молитву і, не випускаючи з рук чубука, подав люльку найстарішому з вождів. Це був старезний, геть увесь вкритий шрамами дід, якого команчі мали за дуже мудрого й глибоко поважали. Його ім'я було Есхіс, що означає — сонце.

Есхіс мовчки затягнувся, і люльконоша передав люльку його сусідові. Коли люлька отак обійшла все коло, люльконоша витрусив з неї попіл у вогонь і урочисто сказав:

— Преславні вожді племені команчів! Хай натхне вас великий дух мудрості Натосх на рішення мудре і справедливе!

З цими словами він знову шанобливо вклонився й пішов геть.

Минуло кілька хвилин у мовчанні. Нарешті Есхіс підвівся і, звертаючись до присутніх, поважно промовив:

— Сину мій, Орлина Голова має до ради вождів важливе повідомлення.