Трава нічого не ховає - Сторінка 27

Я й знав, що ніхто з них на моє запитання не відповість.

— Сержанте Ев'єне! — гримнув я. — На добраніч!

— На добраніч, — відповів він.

Я повернувся, зайшов до кімнати і так хряснув дверима, що аж будинок здригнувся.

Ключа я сховав у кишеню піжами. В мене було таке почуття, наче я поставив новий норвезький рекорд з бігу на двісті метрів.

Але я не був стомлений. Мені кортіло потрощити всі меблі в цій жалюгідній кімнаті й викинути уламки у вікно. Я знав, що можу таке зробити.

Треба було взяти себе в руки.

Я сів на край ліжка й закурив. Сірника я кинув на підлогу.

Хто мене замкнув і навіщо? [371]

Відповідь вразила мене, мов блискавка. Хтось один, єдиний з усіх, ні на мить не повірив, що в мене болить горло. І той хтось наперед витяг із моїх дверей ключа й або взяв його з собою, або просто встромив із зовнішнього боку дверей, перше ніж усі вони поїхали з Крістіаном.

Бо той хтось зрозумів мою хитрість, збагнув, що я хочу зробити. Збагнув, що я вирішив перевернути догори дном горище полковника Лунде. Той хтось розраховував — і розраховував правильно, — що я, маючи перед собою півночі, таки переверну його.

Так воно й було, не інакше.

Бо людині, в якої вистачило хитрощів і ницості вдарити важкою викруткою по лобі панну Лунде, добратися до гілляки й сховати там її торбу на шитво і вистрілити в спину моєму братові Крістіану, людині, яка знала, що мене запрошено сюди на роль пса-охоронця, тій людині вистачило й глузду відгадати мій намір.

Одна й та сама людина. Вбивця.

Я взяв один сигнальний ліхтар і подався на горище. Я тупав, як слон, мені було чхати, що хтось чув мою ходу.

Я перейшов горище, засвітив ліхтар і спрямував світло на скриню, що стояла ледь боком.

Залізна скринька була там, де я її поставив. Я відчинив її. Вона була порожня.

Недокурок першої сигарети я розчавив ногою на підлозі своєї кімнати. Я відчував особливе задоволення від того, що можу випалити бодай маленьку пляму на підлозі цього проклятого будинку, заселеного примарами.

Мені треба було поміркувати. Я сів і закурив нову сигарету.

І вдруге за якихось десять хвилин мене, мов блискавка приголомшила раптова думка

Думка про те, що якийсь Ікс знає, хто перешукав ціле горище і знайшов залізну скриньку. Знає, що я бачив сховане в ній, що я, можливо, знайшов не одну річ, а більше решту забрав.

У мене мороз пішов по спині. Я відчув, що чуб у мене став сторч.

Я скинув халат. Вікна я не відчинив. Двері замкнув на ключ. Тоді ліг спати. [372]

Уперше в житті я ліг спати з зачиненим вікном і замкненими дверима.

Бо аж тепер я зрозумів, що наді мною нависла страшна небезпека.

Я не знав, що мені робити. Я згадав того солдата, що колись сказав: "Краще бути п'ять хвилин боягузом, ніж довіку мертвим".

До самого досвітку я не склепив ока. Може, часом починав дрімати, але відразу прокидався від найменшого звуку.

Кажуть, що в матерів і шкіперів особливий сон. Матері можуть спати як убиті під час найбільшої громовиці, але відразу прокидаються, тільки-но заплаче їхня дитина. Шкіпер здатен спати в найлютішу бурю, а досить зсунутися з місця якійсь скриньці як у нього сон мов рукою знімає.

Цілу ніч мені здавалося, що плачуть діти і зсуваються скриньки з вантажем. Бідолашні матері і шкіпери.

Голячись уранці, я побачив, що обличчя в мене сіро-зелене. Що ж, я був хворий, отже, нічого дивного, що мав кепський вигляд.

Я ніяк не міг зробити вибору: чи мені бути боягузом, чи стати довіку мертвим?

Принаймні я можу поснідати з родиною Лунде, а тоді вже на чомусь зупинюся.

Вони теж були наче з хреста зняті.

Та воно й не дивно. Вони не звикли так проводити вечір, як учора.

А взагалі вони поводились так, як завжди. Тільки не могли стриматись, щоб не поділитися своїми вчорашніми враженнями. Я не міг зосередитись на їхніх розповідях. Ніхто з них жодним словом не згадав про те, що я вибіг У коридор і кричав і що котресь із них замкнуло мене в кімнаті.

А може, вони у змові і діють разом?

Але ж проти кого?

Певна річ, вони діють разом, щоб зберегти честь родини Лунде. А однаково, мабуть, смертельно нажахані, адже серед них є одна жертва і один убивця. Проте відданість [373] родині бере гору над усіма страхами. Родина Лунде, жоден її член — не боягузи.

І раптом я подумав: а чим я гірший за цих Лунде? Якщо вони витримують, знаючи, що серед них є вбивця, то і я витримаю. А крім того, коли я тепер здамся, то ніколи не довідаюся, що ж усе-таки сталось.

І я вирішив залишитись. Я сподівався, що мені не доведеться стати мертвим довіку. Я взяв на себе завдання і повинен виконати його. Але мені не соромно признатися, що я боявся. Дуже боявся.

Ми з Вікторією пішли готуватися до екзамену.

Полковник Лунде подався до міста. Цікаво, чи щось колись могло б перешкодити йому з'явитися на службу з військовою точністю? Хіба вбивство. Та й то якби вбили його самого.

Люсі пішла погуляти, а панна Лунде зникла в кухні. Ми з Вікторією лишилися самі.

Але я сів так, щоб весь час можна було накидати оком на двері й щоб за плечима в мене не було вікна.

— Ти сьогодні неуважний, Мартіне. Я стрепенувся.

— Неуважний?.. Я... просто думав про те, як ви вчора розважилися...

— Ми ж тобі розповідали під час сніданку.

— Ви говорили всі разом, і я нічого не втямив, — відповів я.

— Так, це правда.

Вікторія глянула у вікно, і в її ясних, мов зірки, очах з'явився замріяний вираз. Отже, Крістіан не марнував часу. Я чекав, бо знав, що зараз буде.

— Твій брат... він... просто чудовий. Ти не уявляєш собі, як він танцює.

— Не уявляю. Але знаю, що він каже.

Не дуже шляхетний хід і до того ж дурний. Але слова вже вихопилися з моїх уст.

— Ти вважаєш, що він каже те саме всім дівчатам? Я весь зосередився для наступного ходу.

— Ні. Я просто трохи ревную. Вікторія всміхнулася.

— Ти справді ревнуєш, Мартіне?

— Так.

Вона скоса зиркнула на мене з-під навислої гривки.

— Приємно чути. [374]

Знайшла що сказати, подумав я. Але про себе відзначив, що її слова прозвучали щиро. Я справді ревнував. Вікторію відкрив я, а не Крістіан.

— А інші як поводилися?

— Крістіан танцював з нами всіма. Люсі, звичайно, була на сьомому небі. Як ти думаєш, він і їй казав те саме?..

— Не маю уявлення.

— Він танцював навіть із тіткою Мартою. Вона гарно танцює. Я не сподівалася, що вона вміє танцювати. Але, мабуть, усе залежить від того, з ким танцюєш.

Видно, мій брат Крістіан обрав собі роль Святого.

— Ні, — відповів я. — Це завжди залежить від партнерки. Якщо жінка танцює добре, її може вести хто завгодно. А з Карлом Юргеном тобі сподобалось танцювати?

— Він теж гарний. Трохи сухуватий і... ну, ти й сам знаєш... Тобто... він не каже таких слів, як Крістіан.

— Святий існує тільки в двох подобах, — мовив я. — Роджера Мура* й Крістіана Бакке.

* Мур Роджер — англійський актор, здобув славу виконанням ролі Святого в багатосерійному телевізійному фільмі під тією ж назвою.

Вона знов задумливо глянула у вікно.

— А батько як поводився, Вікторіє?

— Батько?.. Ну так... Батько був страшенно задоволений. Він теж танцював з усіма нами. Батько, виявляється, дуже гарний... Я досі цього не помічала.

Отже, вони танцювали. Всі були дуже задоволені, всі говорили одне одному щось приємне, їли смачну їжу, і взагалі свято вийшло дуже вдале.

А проте одне з них весь час думало про мене, думало, що я залишився вдома й перетрушую горище.

Я зиркнув униз, на свою брунатну течку, що стояла там біля самої моєї лівої ноги.

Я не міг лишити знахідку в себе в кімнаті.

Хоч що б зі мною сталося, а моя стара шкільна течка мала бути в безпечному місці.

Але спершу я хотів, щоб якийсь фахівець сказав свою думку про те, що було в тій течці.

Професор англійської літератури при університеті в Осло Крістіан Сміт сидів біля письмового столу у своєму кабінеті в Бліндерні.[375]

Він мав скромний вигляд, чого не можна було сказати про його кабінет.

На підлозі лежав м'який золотаво-сірий килим, велика канапа і двоє крісел були оббиті рудою вовняною тканиною. Стіл і два стільці були з червоного дерева. Ще два стільці в стилі чіпендаль стояли під другою довгою стіною обабіч великої шафи, теж у стилі чіпендаль.

За моїх студентських років професори не мали таких кабінетів.

Але за моїх студентських років професори могли обходитись звичайними, не старовинними меблями.

З вікна, що тяглося на цілу коротку стіну, видно було парк, уже без снігу. На великому письмовому столі, що стояв у лівому кутку біля вікна, панував нелад, а книжкові полиці за спиною в професора здалися мені на диво знайомими. Ну що ж, господар кабінету був філолог.

Професор підвівся мені назустріч. Високий, широкоплечий, у спортивній картатій сорочці, він мав вигляд бігуна по нерівній місцевості. Видно було також, що йому не бракувало почуття гумору.

— Мартін Бакке, — відрекомендувався я. — Доцент Мартін Бакке.

Мені набридло вже відрекомендовуватись. Та оскільки я не міг сам упоратися зі своїм завданням і доводилось звертатися по фахову допомогу, треба було й щоразу починати з цього.

— Будь ласка, сідайте. Здається, я вас уже десь бачив.

— І мені здається, що я вас бачив. Мабуть, колись раніше в читальній залі університетської бібліотеки.

Професор Крістіан Сміт міг бути старший за мене років на десять. На мить я згадав про свою докторську дисертацію, задля якої і взяв собі піврічну відпустку. Та ось уже три місяці роблю зовсім інше. Але я наздожену згаяний час. Дивлячись на його полиці з книжками, я раптом затужив за науковою працею.

Я сів на руду канапу, а професор навпроти мене в руде крісло.

— Мені потрібна ваша допомога, — звернувся я до нього. — Я хотів би вам щось показати.

На мить в очах у нього з'явився знуджений вираз. Видно, він подумав, що я прийшов просити його, щоб він прочитав якусь мою працю.

Я поклав на стіл з червоного дерева свою стару брунатну течку, тоді відчинив її і витяг один томик.

— Гляньте, професоре Сміт.

Він узяв його так, як бібліофіли завжди беруть у руки [376] книжку. Оглянув палітурку зверху і знизу, тоді розгорнув томик і глянув на заголовок.

Я дивився на нього, охоплений почуттям дитячої гордості й радості, що можу приголомшити фахівця. Мабуть, то була трохи нечесна гра. То був мій власний метод шоку.

Він подіяв.

Професор побілів, мов крейда.

— Я...