Трава нічого не ховає - Сторінка 4

— прошепотіла панна Лунде. — Спіткнулася... будь ласка, принесіть... мої... книжки...

Коли ми вийшли в коридор, то побачили біля дверей високого, дужого, рум'яного чоловіка середнього віку в сірому костюмі. Він був страшенно обурений.

— Мені довелося показувати документ, — сказав він.

— Мені також, — засміявся Карл Юрген.

— Отакої! — здивувався той.

— Це сержант поліції Ев'єн, — мовив Карл Юрген. — Він сидітиме біля цих дверей цілу ніч.

— А це що таке? — вигукнув Крістіан.

— Цілу ніч, Ев'єне. І нікого не пускайте в палату. Нікого, крім доктора Бакке — це й є доктор Бакке — і мене.

Сержант присунув стільця до дверей і сів. Я був певен, що тепер ніхто не зайде до панни Лунде, хіба що через труп сержанта Ев'єна. А дивлячись на нього, важко було повірити, що він може стати трупом.

Аж тепер я справді стривожився. Досі все це здавалося мені нереальним, позбавленим сенсу, цілком безглуздим. Але сержант поліції був очевидною реальністю — і його поява навіяла мені страх. Наче я раптом усвідомив усе, що мені довелось пережити того вечора.

— Ти гадаєш, їй загрожує якась небезпека? — спитав я.

— Я нічого не гадаю, — відповів Карл Юрген. — Я тільки виконую свій обов'язок, а тепер він полягає саме в тому, щоб стерегти її. Мартіне, будь такий ласкавий, заїдь у поліцію і склади свої свідчення. На добраніч, Крістіане, на добраніч, Мартіне. Я поспішаю — їду на цвинтар Вестре.

Крістіан почекав, коли я складав свідчення. Тоді відвіз мене додому на Гавсфіордсгате.

Сніг не переставав. Ми не перемовилися жодним словом, наче не мали більше про що говорити. Нам обом було не до балачок, ми думали про те саме, хоч і не розуміли того, що сталося, не могли дати йому пояснення.

Я піднявся ліфтом, зайшов до свого помешкання й відразу [253] ліг у ліжко. Але не заснув. Я лежав і дивився на сніг, що падав за моїм вікном у темряві січневої ночі.

У вухах у мене бриніли уривки тих фраз, які я сьогодні почув.

"...Він ходить на могилу своєї дружини... я тільки візьму свої книжки... чемно присядь і йди... за мною ніхто не йшов... я спіткнулася і впала..."

Я заплющував очі, але й далі бачив перед себе то Люсі, що м'яла хусточку, то чорну гривку Вікторії, то суворе обличчя полковника Лунде, то квітчасту торбу панни Лунде.

Квітчаста торба.

Аби я був зрозумів, яка вона важлива, ще зразу, а не згодом, коли мені довелося збагнути це, то міг би відвернути наступний замах. Але я тоді ще нічого не розумів. Серед образів, що зринали перед моїми заплющеними очима, не даючи мені спокою, торба з книжками панни Лунде здавалася чимось буденним, однією з речей, які я бачив протягом вечора.

На нічному столику задзвонив телефон.

У мене тьохнуло серце. Я ніяк не міг звикнути до того, що телефон дзвонить і вночі. На щастя, таке буває рідко, але буває. І завжди він дзвонить з якогось незвичайного приводу. Не конче той дзвінок означає небезпеку, але щоразу ніби попередження про небезпеку. Щось таке, що виходить за рамки звичайного.

— Це Карл Юрген. Я тебе збудив, Мартіне?

— Ні, я не можу заснути.

— Слухай мене уважно. Ти казав, що панна Лунде взяла з собою торбу для шитва, коли йшла на засідання Товариства аматорів поезії?

— Так, — відповів я, водночас глянувши на годинник. Було пів на другу, і за вікном у нічній темряві й далі йшов сніг. — Хоч то була не зовсім торба для шитва, я її лише так назвав. Така крамняна торба, що зав'язується двома стрічками. В моєї бабусі...

— Знаю, що ти маєш на увазі, — перебив мене Карл Юрген. — У мене теж були бабусі

— Панна Лунде не тримала там ніякого шитва, — сказав я. — В торбі були книжки. Я вже розповідав тобі. І торба лежала біля надгробка. Але я так квапився, що не взяв її...

Запала коротка мовчанка. Потім Карл Юрген сказав:

— Я її там не знайшов.

— Як не знайшов? — здивувався я. — Вона лежала біля надгробка...

— її там не було. На добраніч, Мартіне.

— На добраніч, — відповів я. [254]

Виходить, для когось торба панни Лунде була така важлива, що той невідомий "хтось" подався на цвинтар Вестре й забрав її після того, як я поніс панну Лунде, й до того ж, як десь за півгодини туди прибула кримінальна поліція.

Я складав свої книжки в учительській, коли з'явилася секретарка директора і сказала, що мене кличуть до телефону. Мене завжди дратувало, як хтось дзвонив до кабінету директора, в учительській теж був телефон, і кожен, хто хотів поговорити з учителем, міг подзвонити сюди.

Тим "кожним" виявився полковник Лунде.

— Я хочу поговорити з вами, доценте Бакке. Негайно приїздіть.

"Рота, кроком руш!"

— Не можу. Не маю часу, — відповів я.

Мій роздратований голос цілком відповідав моїм почуттям. Я ж бо не підлеглий йому солдат.

— Це що за... — почав він, але зразу замовк. Видно, теж утямив, що я не підлеглий йому солдат. — Вибачте, але справа дуже важлива. Будь ласка, приїдьте до мене.

— А ви б не могли приїхати сюди, полковнику Лунде?

— Ні... я... хотів би поговорити з вами наодинці. Справа дуже важлива, я вже сказав. Мені... мені страшно.

Менше як за добу я вже почув від другого члена родини Лунде, що йому страшно. А я, йолоп, ніколи не міг лишатися байдужим, коли бачив, що комусь страшно. І, мабуть, не так зі співчуття, як з цікавості. Не вельми шляхетна спонука. І через ту свою цікавість я вічно потрапляв у халепу. Тепер, звичайно, мене також чекало те саме, і, як завжди, я не міг нічого передбачити.

Я згаяв десь півгодини, поки доїхав зі школи в Бріскебю до похмурого будинку полковника Лунде на схилі Голменколена.

У центрі міста на вулицях лежав розквашений сніг. Але від Сместада й далі вгору я їхав твердою, по-зимовому білою дорогою.

Полковник Лунде сам відчинив мені двері. І повів до бібліотеки.

— Сідайте, — сказав він. "Вільно!" Я сів. [255]

Він стояв і дивився на мене. Я сидів і дивився на нього. І вражено помітив, що в сухій, рівній, як тичка, постаті вояка з'явилась непевність. А втім, воно й не дивно.

У бібліотеці тхнуло пилом. Я люблю цей запах. У бібліотеці й має тхнути пилом. Це свідчить, що книжками користуються — що їх беруть з полиць і ставлять назад.

— Уночі тут була поліція. Вона забрала наші черевики, — мовив полковник. — Дружині й дочці довелося давати свідчення. Мені самому також довелося давати свідчення.

Видно було, що він обурений.

— Так заведено, полковнику Лунде, а особливо якщо йдеться про замах на життя.

— Замах на життя?..

Він розгубився. Рота вже не виконувала його наказів з належною чіткістю. А тут іще й рапорт, не передбачений статутом.

— Може, вип'єте чарку портвейну, доценте Бакке?

— Ні, дякую. Я не п'ю зранку.

— Так, але...

Він, видно, ще дужче розгубився і став ще більше схожий на цивільного. Нарешті він сів.

— Доценте Бакке, ви сказали про замах на життя. Я не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось хотів би вбити Марту Лунде.

Марта. Я досі не знав її імені. Але воно їй личило. Марта.

Полковник підійшов до шафи і дістав із неї карафку з портвейном. То була кришталева карафка, і я згадав свого діда. Аж дивно, скільки разів протягом цієї доби я згадував своїх діда й бабу.

— Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, як я,.. Він справді питав у мене дозволу.

— Звичайно, ні, — мовив я.

Полковник налив чарку і трішки надпив із неї. Маленький ковток, який він потім довго смакував.

— Ви, мабуть, здивовані, що я попросив вас прийти, доценте Бакке?

— Ні, — відповів я. — Адже це я знайшов панну Лунде. Але ви сказали, що вам страшно. Щиро казати, за звичайних умов я б не повірив, що вам може бути страшно, але тепер справді бачу, що ви боїтеся.

— Я боюся не того, що ви думаєте, — відповів він. Я зацікавився. Я не знав, що на його погляд, я мав думати.

— Йдеться про мою дочку... — сказав він.

Його слова були такі несподівані, що я мимоволі зробив те, що роблять усі курці: почав шукати сигарети. Вони були в кишені піджака. [256]

— Можна закурити?

— Будь ласка.

Я закурив сигарету. Полковник підсунув мені олов'яну попільничку з трояндами, витисненими по краях.

— Моя дочка була дуже прихильна до своєї тітки... дуже її любила...

— Була? Може, вночі з панною Лунде щось сталося? На мить він згубив нитку розмови, але відразу знайшов її.

— Ні. Я хотів сказати... що моя дочка дуже прихильна до своєї тітки. Вона, як то кажуть, важка дитина. Дочка дуже любила свою матір... і тяжко пережила її смерть... це можна зрозуміти. Вона... вона дуже не хотіла, щоб я брав... свою теперішню дружину...

— Це ж, мабуть, теж можна зрозуміти, пане Лунде?

— Так.

— Чого ж вам страшно?

Він знов надпив із чарки маленький ковток. І глянув на мене. Він явно прикидав, наскільки може покластися на свого новобранця.

— Вікторія поставилася до моєї теперішньої дружини так вороже, що я послав її до школи в Англію. Вона дуже здібна дівчина. Але вона не хотіла вчитися. Зовсім не хотіла. Склала тільки екзамен за реальну школу, але цього замало. Принаймні в наші дні. В мене є до вас прохання, доценте Бакке. Чи не могли б ви оселитися в нас і вчити Вікторію... щоб вона змогла скласти екзамен за гімназію?

За гімназію? Що ж, думка непогана. Вікторії це не завадило б. Навпаки. А проте я дуже добре розумів, що коли навіть полковник Лунде й не брехав мені, то був іще лише на далеких підступах до правди. До справжньої причини, що спонукала його зробити мені цю пропозицію.

— Я не беруся за таку роботу, — відповів я. — А крім того, тримати в домі доцента в ролі гувернера вийде надто дорого.

Я торгувався, як гендляр кіньми. Негарно, я розумів це. Але мені не подобався полковник Лунде. Я, звичайно, співчував йому, як поспівчував би кожному, якби побачив, що він втрачає під ногами ґрунт.

— Я платитиму скільки ви захочете. Я згоден платити великі гроші.

— Скільки? — запитав я.

Мушу визнати, що мені стало трохи соромно.

— П'ятсот крон на місяць, — відповів він. — Плюс харч і житло. Так... Бо дуже важливо, щоб ви жили тут. [257]

П'ятсот крон. Я раптом уперше щиро пожалів полковника Лунде. Він був безмежно далекий від дійсності, цілком належав поколінню, яке вже відходило.

— Я буду з вами відвертий, доценте Бакке...

Я збагнув, що мене зразу підвищено в сержанти.

— Ви колись були причетні до вбивства. Правда? Знов у мені ворухнулося роздратування, як і ввечері, коли

Люсі питала про це саме.