Три мушкетери - Сторінка 24

— О, добродію! Ви присягалися честю військового й дворянина; я сподівалась, що вам можна довіряти.

— А ви, пані, — знічено відказав Д'Артаньян, — ви мені обіцяли…

— Ось моя рука, добродійко, — сказав іноземець, — і ходімо далі. Але оглушений, розгублений, вражений усім тим, шо сталося, Д'Артаньян, схрестивши руки на грудях, так і стояв перед мушкетером та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д'Артаньяна.

Д'Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу.

В ту ж мить незнайомець вихопив свою.

— В ім'я неба, мілорде! — вигукнула пані Бонасьє, кидаючись між бійцями й голими руками хапаючи їхні шпаги.

— Мілорд? — і собі вигукнув Д'Артаньян, у якого сяйнув несподіваний здогад. — Мілорд? Пробачте, добродію, невже ви…

— Мілорд герцог Бекінгем, — ледве чутно мовила пані Бонасьє. — Тож тепер ви можете занапастити нас усіх…

— Мілорде й ви, пані, пробачте мені, благаю вас! Але я кохаю її, мілорде, і тому ревнував; ви знаєте, мілорде, що таке кохання! Пробачте мені і скажіть, чи можу я покласти життя за вашу світлість.

— Ви чесний юнак, — відказав Бекінгем, простягаючи Д'Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. — Ви пропонуєте мені свої послуги — я їх приймаю; ідіть слідом за нами, кроків за двадцять, аж до Лувру; коли помітите, що хтось стежить за нами, вбийте його.

Д'Артаньян узяв шпагу в руку, пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов за ними, ладен точно виконати наказ благородного й вишуканого міністра Карла І.

Та, на щастя, нашому юному героєві не довелося доводити герцогу свою відданість, і молода жінка разом з показним мушкетером, так ніким і не помічені, пройшли до Лувру через хвіртку з боку вулиці Ешель.

Що ж до Д'Артаньяна, то він одразу повернувся в шинок "Соснова Шишка", де на нього вже чекали Портос і Араміс.

Вирішивши не пояснювати, що з ним сталося, молодий гасконець сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитися їхня допомога.

А тепер, продовжуючи нашу розповідь, дамо трьом друзям змогу розійтися по домівках і подамося по заплутаних переходах Лувру слідом за герцогом Бекінгемом та його супутницею.

XII. Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем

Пані Бонасьє і герцог без усяких перешкод увійшли в Лувр; усі знали, що пані Бонасьє — кастелянша королеви; на герцогові була форма мушкетера пана де Тревіля, котрі, як ми вже казали, того дня ввечері стояли в Луврі на варті.

Крім того, Жермен, воротар, був усім серцем відданий її величності, і якби щось і трапилося, пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Дувру свого коханця. Вона ладна була взяти на себе цей гріх: її репутація, правда, загинула б, але що важить у вищому світі репутація якоїсь там галантерейниці?

Вступивши на подвір'я, герцог і молода жінка пройшли кроків з двадцять п'ять уздовж муру. Потім пані Бонасьє штовхнула маленькі двері службового входу; вони завжди були відчинені вдень, але здебільшого замикалися на ніч; двері прочинилися; обоє ввійшли й одразу ж поринули в темряву, проте, оскільки ця частина Лувру була призначена для двірських людей, пані Бонасьє знала тут усі ходи й виходи. Вона замкнула за собою двері, взяла герцога за руку, навпомацки ступила вперед, торкнулася поручнів і, відшукавши ногою першу сходинку, почала підійматись; у такий спосіб герцог невдовзі опинився на третьому поверсі. Аж тоді молода жінка повернула праворуч, пройшла довгим коридором, спустилася поверхом нижче, зробила ще кілька кроків, одімкнула ключем двері, завела герцога до кімнати, освітленої тільки нічником, і сказала:

— Зачекайте тут, мілорде герцогу, зараз до вас прийдуть.

Вона вийшла в ті самі двері й знову замкнула їх на ключ, так що герцог і справді став в'язнем.

Слід проте сказати, що, опинившися наче під арештом, герцог Бекінгем і на мить не відчув страху; однією з найвизначніших рис його вдачі був нестримний потяг до пригод і любов до всього романтичного. Хоробрий, мужній, заповзятливий, він не вперше у своєму житті йшов на ризик за подібних обставин; його вже встигли попередити, що гадане послання Анни Австрійської, через яке він приїхав до Парижа, було пасткою; і все-таки, замість вернутися до себе в Англію, герцог вирішив скористатися з нагоди й передав королеві, що не поїде, поки не побачить її. Королева спершу рішуче відмовилась, але згодом занепокоїлася, чи доведений до нестями герцог не скоїть якогось безумства. Вона вже вирішила прийняти його й просити негайно виїхати з країни, коли того самого вечора довідалась про викрадення пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й привести його до Дувру. Перші два дні ніхто не міг відповісти, шо сталося з кастеляншею, і королева навіть почала вагатись. Але досить було пані Бонасьє вирватися на волю та зв'язатися з Ля Портом — і все знову ввійшло в колію; молода жінка довела до кінця небезпечний задум, який, коли б її не арештували, вона здійснила б на три дні раніше.

Отож, лишившися на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мушкетерське вбрання личило йому надзвичайно.

У свої тридцять п'ять років він був і справді найвродливішим вельможею і найелегантнішим кавалером Франції та Англії.

Фаворит двох королів, мільйонер, що користувався всією повнотою влади в королівстві, яке він з власної примхи то збурював, то заспокоював, Джордж Вільєрс, герцог Бекінгем, жив таким багатим на дивовижні пригоди життям, яке довго вражало наступні покоління.

Впевнений у собі, переконаний у своїй могутності та в тому, що закони, які керують іншими людьми, писані не для нього, він завжди йшов просто до мети, хоч би ця мета й була такою високою та сліпучою, що для когось іншого могло здатися безумством бодай подумати про неї. Саме тому він досить довго шукав зустрічі з неприступною красунею Анною Австрійською і зрештою засліпив-таки її своїм блиском.

Як ми вже казали, Джордж Вільєрс зупинився перед дзеркалом, поправив розкішне біляве волосся, що трохи скуйовдилося під капелюхом, підкрутив вуса і з серцем, сповненим щастя й гордості від того, що наближається хвилина, якої він так довго чекав, усміхнувся до себе усмішкою, крізь яку проглядала пиха і надія.

В ту ж мить сховані за килимом двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка. Бекінгем побачив її в дзеркалі; він не міг стримати радісного вигуку — це була королева!

Анні Австрійській минуло двадцять шість чи двадцять сім років — це був час розквіту її вроди. Її хода і справді була ходою королеви, ба навіть богині; очі, що промінилися смарагдом, можна було назвати взірцем краси — вони були сповнені водночас і ніжності, і величі.

Рот був маленький, ніжно-рожевий; і хоч нижня губа, як і в усіх представників австрійського королівського дому, трохи випиналася вперед, усмішка королеви була чарівна.

Шкіра в неї була ніжна, мов оксамит, руки та плечі зачаровували дивовижною красою. Всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах. Її біляве в дитинстві волосся, що набуло з роками каштанового відтінку, припудрене й гарно зачесане, ще більше відтіняло обличчя, якому найсуворіший критик міг побажати хіба що трохи менше рум'янцю, а найвимогливіший скульптор — ледь витонченішої лінії носа.

Бекінгем занімів, засліплений її красою; ніколи ще — ні на балах, ні під час свят і розваг на каруселях — Анна Австрійська не здавалася йому такою красунею, як тепер, коли, вбрана в скромну шовкову сукню білого кольору, вона з'явилась перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної її іспанської покоївки, котра ще не стала жертвою ревнощів короля та переслідувань Рішельє.

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг і, перш ніж королева встигла йому перешкодити, поцілував край сукні.

— Герцогу, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

— О так, вельможна пані, так, ваша величносте! — вигукнув герцог. — Я знаю, що був божевільним, безрозсудним, коли повірив, ніби сніг може сам собою розтопитись, а мармур — ожити; але що вдієш — коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання. До того ж, моя подорож виявилася зовсім не марною — адже я все-таки побачив вас.

— Гаразд, — відповіла Анна, — але вам добре відомо, чому і як я погодилась на цю зустріч; безжальний до мого лиха, ви вперто не хочете виїхати з міста, де, самі ризикуючи життям, ви й мене змушуєте ризикувати честю; я зустрілася з вами, щоб сказати: нас роз'єднує все — глибочінь моря, ворожнеча королівств, святість шлюбної клятви. Боротися проти всього цього — злочин, мілорде. Отож я зустрілася з вами, щоб сказати: нам не слід більше зустрічатися.

— Говоріть, вельможна пані, говоріть, моя королево! — мовив Бекінгем. — Ніжність вашого голосу скрадає суворість ваших слів. Ви кажете про злочин! Але найбільший злочин — розлучити два серця, які Бог створив одне для одного.

— Мілорде, — вигукнула королева, — ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

— Але ви ніколи не говорили також і про те, що не кохаєте мене, бо й справді, вимовивши такі слова, ви були б надто несправедливі до мене. Скажіть, де знайдете ви таке кохання, яке ні час, ні розлука, ні безнадія не можуть згасити; кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, задумливим поглядом, випадково почутим словом? Минуло три роки, вельможна пані, відколи я побачив вас уперше, і от уже три роки я вас безмежно кохаю. Нагадати, як ви були вдягнені тоді, коли я побачив вас уперше? Хочете, щоб я змалював усі прикраси вашого туалету? Я бачу вас, наче зараз: за іспанським звичаєм, ви сиділи на подушках, на вас була зелена, гаптована золотом і сріблом шовкова сукня, широкі, прикрашені великими діамантами рукава вільно спадали на ваші прекрасні руки, ось на ці чарівні руки; круглий мереживний комір, малесенький капелюшок того ж кольору, що й сукня, на капелюшку — перо чаплі. Повірте, заплющивши очі, я бачу вас такою, якою ви були тоді; розплющивши, бачу такою, якою ви стали тепер, тобто незрівнянно прекраснішою!

— Яке божевілля! — прошепотіла Анна Австрійська, не в силі сердитися на герцога, що так вірно зберіг її образ у своєму серці. — Яке божевілля ятрити марні почуття такими спогадами!

— Чим же я маю жити інакше? Адже мені лишилися самі спогади. Це моє щастя, моє багатство, моя надія.