Три мушкетери - Сторінка 79

Ви добре запам'ятали все, що я вам сказав, чи не так?

— Судіть самі, ваше високопреосвященство: бал у дружини конетабля; ніч у Луврі; вечір в Ам'єні; арешт Монтегю; лист пані де Шеврез.

— Все правильно, — сказав кардинал. — У вас чудова пам'ять, міледі.

— А що, як герцог, незважаючи на всі ці докази, не поступиться й далі загрожуватиме Франції? — відповіла та, якій кардинал сказав цей комплімент.

— Герцог закоханий, як божевільний, або, точніше, як дурень, — з глибокою гіркотою мовив Рішельє. — Подібно до паладинів[199] минулих часів, він затіяв цю війну тільки для того, щоб заслужити прихильний погляд своєї дами. Коли він знатиме, що війна коштуватиме честі, а можливо, й свободи володарці його помислів, як він сам про це каже, то ручуся: він дуже серйозно замислиться, перш ніж наважитись на продовження війни.

— І все-таки — якщо він стоятиме на своєму? — спитала міледі з упертістю, яка свідчила, що вона хоче до кінця з'ясувати мету покладеної на неї місії.

— Якщо він стоятиме на своєму?.. — повторив кардинал. — Це малоймовірно.

— Це можливо, — відповіла міледі.

— Якщо він стоятиме на своєму… — кардинал замовк. За хвилину він повів далі: — Ну, якщо він стоятиме на своєму, мені лишиться сподіватися на одну з тих подій, які змінюють обличчя держави.

— Якби ваше високопреосвященство ласкаво погодились навести кілька таких прикладів з історії, — сказала міледі, — я, можливо, й розділила б вашу впевненість.

— Гаразд, слухайте! — мовив Рішельє. — Наприклад, у тисяча шістсот десятому році, коли славної пам'яті король Генріх Четвертий, керуючись майже такими мотивами, які нині спонукають до дії герцога, збирався водночас напасти на Фландрію та Італію, щоб із двох боків водночас ударити по Австрії, — хіба не сталася тоді подія, яка врятувала Австрію? І хіба королю Франції не може пощастити так само, як імператорові?

— Ваше високопреосвященство має на увазі удар кинджалом на Залізній вулиці?

— Атож, — сказав кардинал.

— А чи не вважає ваше високопреосвященство, що страта Равальяка стала грізною пересторогою для всіх, кому хоч на мить спаде на думку наслідувати його приклад?

— За всіх часів і в усіх державах, особливо якщо ці держави роздирали релігійні чвари, ніколи не бракувало фанатиків, котрі нічого так не прагнуть, як стати мучениками. Я оце пригадав, що пуритани страшенно злі на герцога Бекінгема і що їхні проповідники називають його антихристом.

— То й що ж? — спитала міледі.

— А те, — вів далі кардинал байдужим голосом, — що тепер досить було б лише зустріти, наприклад, жінку — молоду, вродливу і спритну, яка прагнула б помститися за себе герцогові. Таку жінку не так важко й знайти: герцог має неабиякий успіх у жінок, і якщо він своїми клятвами у вірності навіки збудив у їхніх серцях кохання до себе, то так само заронив у них і зерна ненависті своїми безнастанними зрадами.

— Звичайно, — сказала міледі холодно, — таку жінку можна знайти.

— Ну що ж! Така жінка, вклавши в руки якого-небудь фанатика кинджал Жана Клемана або Равальяка, врятувала б Францію.

— Так, але вона стала б співучасницею вбивці.

— А хіба хтось дізнався про імена співучасників Равальяка або Жана Клемана?

— Ні, бо, певно, ці люди стояли надто високо, щоб їх наважилися шукати там, де вони були. Не для кожного спалять палату суду, ваша світлосте.

— То ви гадаєте, що пожежа палати суду не була випадковістю? — спитав Рішельє таким тоном, наче це запитання не мало для нього ніякого значення.

— Особисто я, ваша світлосте, взагалі нічого не гадаю, — відповіла міледі, — я наводжу факти — тільки й того. Я лише кажу, що коли б носила ім'я мадемуазель де Монпансьє[200] або королеви Марії Медичі, то стереглася б куди менше, ніж тепер, називаючись леді Кларік.

— Ваша правда, — погодився Рішельє. — То чого б ви хотіли?

— Я хотіла б мати наказ, який наперед схвалював би все, що я вважатиму за потрібне зробити на благо Франції.

— Але спершу треба знайти жінку, про яку я казав і яка мріяла б про помсту герцогові.

— Її знайдено, — сказала міледі.

— Потім треба знайти фанатика, який правитиме за знаряддя Божественного правосуддя.

— Він знайдеться.

— Ну що ж! — мовив кардинал. — Тоді й настане час віддати наказ, про який ви оце згадали.

— Ваше високопреосвященство має слушність, — відповіла міледі, — і я глибоко помилялась, вбачаючи в дорученні, яким ви мене удостоюєте, щось інше, ніж те, що я маю зробити насправді: тобто переказати герцогові від імені вашого високопреосвященства, що ви знаєте все про те перевдягання, яке дозволило йому зустрітися з королевою на маскараді в дружини конетабля; що у вас є докази побачення в Дуврі королеви з якимось італійським астрологом, хоч це був не хто інший, як герцог Бекінгем; що ви наказали написати невеличкий і вельми дотепний роман про відомі пригоди в Ам'єні з планом саду, де ці пригоди розігрувались, і з портретами виконавців, які брали в них участь; що Монтегю в Бастилії і що тортури можуть змусити його сказати те, що він пам'ятає, і навіть те, що він міг забути; нарешті, що вам до рук потрапив лист од пані де Шеврез, який був знайдений на квартирі його світлості й цілком викриває не тільки ту особу, котра його написала, а й іншу — ту, від імені якої цього листа було написано.

Коли ж усе-таки герцог не відступиться від своїх намірів, то, оскільки моя місія обмежується тільки цими дорученнями, мені лишиться єдине — благати Бога, щоб він сотворив чудо, яке врятувало б Францію. Правильно я вас зрозуміла, ваше високопреосвященство? Мені більше нічого не треба робити?

— Ви зрозуміли мене правильно, — сухо відказав кардинал.

— А тепер, — вела далі міледі, мовби не помічаючи, що герцог Рішельє заговорив іншим тоном, — тепер, коли я маю вказівки вашого високопреосвященства щодо ваших ворогів, чи не дозволить ваша світлість сказати два слова про моїх?

— Ви маєте ворогів? — спитав Рішельє.

— Так, ваша світлосте, я маю ворогів, проти яких ви повинні всіма засобами підтримати мене, бо я здобула їх, виконуючи доручення вашого високопреосвященства.

— Хто ж вони?

— По-перше, ця нікчемна інтриганка Бонасьє.

— Вона в Мантській в'язниці.

— Тобто вона була там, — відповіла міледі, — але тепер королева, діставши від короля наказ, перевела її до монастиря.

— До монастиря? — перепитав Рішельє.

— Так, до монастиря.

— До якого?

— Не знаю, це зберігається в таємниці.

— Я дізнаюсь про цю таємницю!

— І ваше високопреосвященство скаже, в якому монастирі перебуває ця жінка?

— Чом би й ні!

— Чудово. Але я маю ще одного ворога, куди небезпечнішого, ніж ця жалюгідна пані Бонасьє.

— Хто він?

— Її обранець.

— Як його звуть?

— О, ваше високопреосвященство добре його знає! — гнівно вигукнула міледі. — Це наш із вами злий геній: той самий, завдяки якому мушкетери короля перемогли в сутичці гвардійців вашого високопреосвященства; той самий, який тричі вдарив шпагою де Варда, вашого емісара, і зіпсував усю справу з діамантовими підвісками; це той, нарешті, хто, дізнавшись, що я викрала пані Бонасьє, поклявся вбити мене.

— А-а, — мовив кардинал, — я знаю, про кого ви кажете.

— Я кажу про цього негідника Д'Артаньяна.

— Він сміливий юнак, — зауважив Рішельє.

— Саме тому, що він сміливий юнак, його й слід боятися.

— Добре було б, — сказав герцог, — мати бодай якийсь доказ його таємних стосунків з Бекінгемом.

— Доказ! — вигукнула міледі. — Та я дістану вам десяток таких доказів.

— Чудово! Подайте мені ці докази, і я звелю кинути його до Бастилії.

— Гаразд, ваша світлосте! А потім?

— Для тих, хто потрапляє до Бастилії, немає ніякого "потім", — глухим голосом відповів кардинал. — Ет, хай йому чорт! — вів далі Рішельє. — Коли б я так само легко міг позбутися свого ворога, як позбавити вас ваших, і коли б мені треба було боротися проти тих людей, щодо яких ви просите в мене безкарності!..

— Ваша світлосте, ну ж бо, поміняймося! — вигукнула міледі. — Життя за життя, людина за людину! Віддайте мені цього, а я віддам вам того, іншого.

— Не знаю, що ви хочете сказати, — відповів кардинал, — і не хочу цього знати. Але я не проти, аби зробити вам приємне, і не бачу жодної причини, чому б не виконати вашого прохання щодо такої нікчемної особи, тим паче, кажете ви, цей Д'Артаньян — розпусник, дуелянт і зрадник.

— Він безчесний, ваша світлосте, безчесний!

— Дайте мені папір, перо й чорнило, — сказав кардинал.

— Прошу, ваша світлосте.

Запала тиша. Мабуть, кардинал обмірковував, що писати, або писав.

Атос, який не пропустив жодного слова з розмови, взяв своїх друзів під руки й одвів у протилежний куток кімнати.

— Стривай! — сказав Портос — Чого тобі треба й чому ти не даєш нам дослухати розмову до кінця?

— Тихше! — прошепотів Атос — 3 їхньої розмови ми дізналися про все, що нам треба було знати. А втім, я не заважатиму вам дослухати до кінця; але мені треба йти.

— Йти? — повторив Портос — А коли кардинал спитає про тебе, що ми йому відповімо?

— Не чекайте, коли він спитає про мене, а самі скажіть, що я поїхав дозором, бо після розмови з корчмарем у мене виникла підозра, що дорога не зовсім безпечна. Я скажу це й зброєносцеві кардинала. А решта — то вже моя справа, хай воно вас не обходить.

— Будьте обережні, Атосе! — мовив Араміс.

— Не турбуйтеся, — відповів Атос — Ви ж знаєте, що я вмію володіти собою.

Портос і Араміс знову посідали біля димаря. Що ж до Атоса, то він не ховаючись вийшов, одв'язав свого коня, прив'язаного разом з конями друзів до засувів віконниць, мовив кілька слів зброєносцеві про необхідність оглянути шлях, ретельно перевірив свій пістолет, оглянув шпагу і, як солдат, що доброхіть зголосився на небезпечне завдання, поскакав по дорозі до табору.

XV. Подружня сцена

Як і передбачав Атос, кардинал майже одразу спустився вниз. Він одчинив двері кімнати, де на нього чекали мушкетери, і побачив, що Портос та Араміс азартно грають у кості. Кинувши метким оком по кімнаті, Рішельє побачив, що одного з його охоронців немає.

— Куди подівся пан Атос? — спитав він.

— Ваша світлосте, — відповів Портос, — він поїхав дозором уперед, бо, за словами нашого корчмаря, дорога може бути небезпечною.

— А ви що робили, пане Портосе?

— Я виграв у Араміса п'ять пістолів.

— І тепер ви можете поїхати разом зі мною назад?

— Ми всі до ваших послуг, ваша світлосте.

— Отже, на коней, панове! Час уже пізній.

Зброєносець чекав біля дверей, тримаючи кардиналового коня на поводу.