Три мушкетери - Сторінка 89

Що в цьому дивного?

— Тож, їдучи до Англії, ви не мали ніякої іншої мети?

— Ні.

— Значить, тільки задля мене ви не побоялися перепливти Ла-Манш?

— Тільки задля вас.

— Хай йому чорт! Яка ніжність, люба моя сестро!

— А хіба я не найближча ваша родичка? — спитала міледі з найзворушливішою наївністю в голосі.

— І навіть моя єдина спадкоємиця, чи не так? — і собі спитав лорд Вінтер, глянувши міледі просто в очі.

Хоч як добре вміла міледі володіти собою, вона мимоволі здригнулася. А що, кажучи ці слова, лорд Вінтер поклав руку на невістчине плече, то він відчув її дрож.

Удар справді був влучний та глибокий. В міледі промайнула думка, що її виказала Кетті, що саме Кетті розповіла баронові про те корисливе й недоброзичливе ставлення до нього, яке міледі так необачно виявила в присутності служниці. Вона згадала також свій безтямний і необережний випад проти Д'Артаньяна після того, як він подарував життя лордові Вінтеру.

— Я не збагну, — мовила вона, аби виграти час і змусити супротивника розкрити карти, — що ви хочете сказати? І чи немає в ваших словах якогось потайного змісту?

— Боронь Боже! — відповів лорд Вінтер з удаваною добродушністю. — У вас виникає бажання побачити мене, і ви приїздите до Англії. Я довідуюсь про це ваше бажання, або, точніше, здогадуюсь про нього, і з наміром позбавити вас усіх прикрощів нічного прибуття та всіх незручностей висадки, відряджаю одного з моїх офіцерів зустріти вас. Я віддаю в його розпорядження карету, і він привозить вас сюди, до цього замку. Я тут володар, я щодня приїжджаю сюди. І я наказав приготувати тут для вас кімнату, щоб ми могли вдовольнити наше обопільне бажання бачити одне одного. Хіба в цьому є щось більш дивовижне, ніж те, про що ви самі сказали мені?

— Ні, я здивована лише з того, що вас попереджено про мій приїзд.

— Та це ж найпростіша річ, люба моя сестро! Ви самі все добре бачили. Перед тим, як стати на рейд, капітан вашого корабля послав за дозволом на вхід до порту невеличку шлюпку з судновим журналом і списком команди та пасажирів. Я — начальник порту, мені принесли цей список, — я прочитав у ньому ваше ім'я. Серце підказало мені те, що зараз ствердили ви. Я зрозумів, задля чого ви наражали себе на небезпеку такого нелегкого в наш час плавання, й вислав вам назустріч свій катер. Решту ви знаєте.

Міледі збагнула — лорд Вінтер каже неправду, — і це ще більше насторожило її.

— Мій брате, — озвалася вона знову, — чи не мілорда Бекінгема бачила я сьогодні ввечері на березі, коли ми входили до порту?

— Саме його. А-а, тепер я зрозумів! — відповів лорд Вінтер. — Побачивши його, ви перелякалися. Ви прибули з країни, де всі мають цікавитися його намірами, і я знаю: його приготування до війни з Францією дуже турбують вашого друга кардинала.

— Мого друга кардинала! — вигукнула міледі, переконуючись, що і в цьому питанні лорд Вінтер добре поінформований.

— А хіба він не ваш друг? — байдуже спитав барон. — Тоді пробачте! Мені здавалося, що це так. Але ми повернемося до мілорда герцога трохи згодом, а тим часом не ухиляймося від того вкрай цікавого напрямку, якого набула наша розмова. Отже, ви кажете, що приїхали побачитись зі мною?

— Так.

— Чудово! Я вам відповів: усе влаштовано згідно з вашими бажаннями, і ми будемо бачитися щодня.

— То я навіки маю залишитися тут? — з ледь уловимим відтінком страху спитала міледі.

— Може, вам тут не зовсім зручно, сестро? Скажіть, чого вам не вистачає, і я звелю принести вам усе необхідне.

— Я не маю ні служниць, ні лакеїв…

— Ви їх матимете, добродійко; скажіть лише, які порядки були у вашому домі при першому чоловікові, і, хоч я тільки ваш дівер, усе зроблю на той самий штиб.

— При першому чоловікові! — вигукнула міледі, розгублено глянувши на лорда Вінтера.

— Авжеж, при вашому чоловікові — французові; я кажу не про мого брата. А втім, коли ви про це встигли забути, то, оскільки ваш чоловік іще живий, я напишу до нього листа, і він повідомить мене про всі подробиці.

Холодний піт зросив міледі чоло.

— Ви жартуєте! — мовила вона глухим голосом.

— Ніби я схожий на жартівника? — спитав барон, підвівшися й відступивши на крок.

— Точніше, ви ображаєте мене, — вела далі міледі, впиваючись пальцями в бильця крісла й теж намагаючись підвестися.

— Я вас ображаю! — зневажливо всміхнувся лорд Вінтер. — Невже, добродійко, ви й справді гадаєте, що це можливо?

— Добродію, — сказала міледі, — ви або п'яні, або збожеволіли; йдіть геть і накажіть прислати до мене жінку для послуг.

— Жінки надто балакучі, сестро! Чи не міг би я замінити вам покоївку? В такий спосіб усі наші сімейні таємниці залишаться при нас.

— Зухвалець! — вигукнула міледі й, мовби підкинута пружиною, підскочила до барона, який стояв, схрестивши руки на грудях, та все ж був насторожі, щоб у разі потреби вихопити шпагу.

— Еге! — мовив він. — Я знаю — вам не первина вбивати людей. Але попереджаю: я боронитимусь, навіть хоч би й проти вас.

— О, ваша правда! — сказала міледі. — Такий боягуз, як ви, може підняти руку й на жінку.

— Либонь, і так. Але мені легко буде виправдатись: я — не перший чоловік, який підняв на вас руку.

І, наче суддя, що звинувачує злочинця, барон неквапним жестом показав на ліве плече міледі, мало не торкнувшися його пальцем.

Міледі глухо зойкнула й метнулася в дальній куток кімнати, мов пантера, яка стискається в клубок, щоб краще приготуватися до стрибка.

— О! Гарчіть скільки завгодно! — вигукнув лорд Вінтер. — Але не намагайтесь укусити, бо попереджаю, що це для вас кепсько скінчиться. Тут немає прокурорів, які наперед визначають права спадковості, немає й мандрівного рицаря, що викликав би мене на герць заради чарівної дами, яку я тримаю під замком. Зате в мене є судді, і, коли це буде потрібно, вони справедливо покарають безсоромну жінку, котра при живому чоловікові не побоялася вийти заміж за мого старшого брата, лорда Вінтера. Можете мені повірити: ці судді віддадуть вас катові, який зробить вам одне плече схожим на друге.

Очі міледі метали блискавки. І хоч лорд Вінтер був мужчиною й стояв зі шпагою перед беззбройною жінкою, він відчув, що в душі його заворушився страх. Та все-таки він говорив далі, не в силі стримати своєї люті:

— Авжеж, я розумію, що, діставши спадщину після мого брата, ви хотіли б успадкувати й моє майно. Але затямте: навіть якби ви вбили мене або підіслали до мене убивць, я заздалегідь ужив необхідних заходів; жоден пенні[214] з того, чим я володію, не перейде до ваших рук. Невже вам іще мало багатства? Ви маєте майже мільйонний статок! Невже не наспів час зупинитися на вашому фатальному шляху, коли ви чинили зло з однієї тільки невситимої жаги чинити його? О, клянусь, якби пам'ять брата не була для мене священною, я згноїв би вас в якій-небудь державній в'язниці або відправив би в Тайберн[215] на втіху матросам! Я мовчатиму, але й ви мусите змиритися зі своїм ув'язненням. Через п'ятнадцять-двадцять діб я вирушаю з військом до Ла-Рошелі. Напередодні від'їзду я посаджу вас на корабель, який відпливе в мене на очах, і він одвезе вас до однієї з наших південних колоній. Я приставлю до вас наглядача, і можете бути певні, що при першій вашій спробі вернутися до Англії або на материк він застрелить вас.

Міледі слухала уважно, і її широко розплющені очі горіли вогнем.

— А тим часом, — вів далі лорд Вінтер, — ви житимете в цьому замку. Його стіни міцні, двері важкі, грати на вікнах надійні. До того ж, ваше вікно прорубано високо над самим морем. Матроси мого екіпажу беззастережно віддані мені й несуть варту перед цією кімнатою, вони охороняють усі проходи, що ведуть на подвір'я. Та коли б ви й пробралися туди, вам однаково треба було б проминути ще троє заґратованих залізних воріт. Віддано найсуворіший наказ: один лише крок, один рух, одне слово, яке свідчило б про спробу втекти, — і в вас стрілятимуть. Якщо вас уб'ють, англійське правосуддя, сподіваюсь, буде мені вдячне — адже я позбавив його неприємних клопотів. А-а, ваше обличчя вже знову спокійне й самовпевнене! "П'ятнадцять-двадцять діб, — думаєте ви, — Дурниці! Я винахідлива: за цей час я щось та вигадаю. Я пекельно хитра: я знайду якусь жертву. Через п'ятнадцять діб, — кажете ви собі, — мене тут не буде". Ну, то спробуйте-бо!

Збагнувши, що лорд Вінтер вгадав її думки, міледі вп'ялася нігтями в долоні, аби придушити в собі найменший порух душі, який міг би відбитися на її обличчі. Хай воно виражає тільки тужливу скорботу…

Лорд Вінтер вів далі:

— Офіцера, який буде тут за начальника на час моєї відсутності, ви вже бачили, отже, знаєте його. Ви переконалися, що він уміє виконувати накази, бо, знаючи вас, я певен, що по дорозі сюди ви, безперечно, намагалися викликати його на розмову. І що ви скажете про нього? Чи могла б мармурова статуя бути мовчазніша й холодніша за нього? Ви вже не раз випробовували ваші чари на багатьох людях і, на лихо, завжди успішно; випробуйте їх на цьому офіцерові. Коли, тисяча чортів, ви й тут доможетеся свого, я ладен буду ручитися, що ви — сам демон.

Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучко відчинив їх.

— Покличте пана Фелтона, — наказав він і, обертаючись до міледі, додав: — Зараз я познайомлю його з вами.

В кімнаті запала німа тиша. За хвилину з-за дверей долинули повільні й розмірені звуки кроків, що наближалися. Незабаром у півмороці коридора з'явилася людська постать. Молодий офіцер, з яким ми вже познайомилися, зупинився на порозі, чекаючи на розпорядження барона.

— Заходьте, мій любий Джоне, — сказав лорд Вінтер. — Заходьте й замкніть двері.

Офіцер увійшов до кімнати.

— Прошу, — вів далі барон, — подивіться на цю жінку: вона молода, вона гарна, вона володіє всіма земними чарами. І що ж? Це страховисько, якому ледве минуло двадцять п'ять років, вчинило стільки злочинів, скільки ви не налічите й за цілий рік в архівах наших судів. Голос цієї жінки заворожує, краса принаджує жертву. Вона пробуватиме звабити вас, а може, навіть і вбити. Я витяг вас із злиднів, Фелтоне, я дав вам чин лейтенанта, одного разу я навіть урятував вам життя — ви знаєте, за яких обставин це було. Я не тільки ваш заступник, а й друг, не тільки благодійник, а й батько. Ця жінка приїхала до Англії, щоб улаштувати замах на моє життя.