Три мушкетери - Сторінка 94

Що ж до цієї книжки, — вона показала на молитовник пальцем, не торкаючись його, ніби боялася себе осквернити, — то ви можете віднести її й читати по ній молитви самі, бо ви, безперечно, подвійний спільник лорда Вінтера — і в переслідуваннях, і в єресі.

Фелтон нічого не відповів, узяв молитовник з тою самою огидою, якої вже раз не міг приховати, й, замислений, вийшов з кімнати.

Близько п'ятої години пополудні завітав лорд Вінтер. За весь день міледі мала доволі часу, щоб обміркувати свою поведінку на майбутнє. Тож вона зустріла свого дівера як жінка, шо вже цілком опанувала себе.

— Здається, — почав барон, сідаючи в крісло навпроти міледі й простягаючи ноги перед каміном, — здається, ми вдалися до невеличкого віровідступництва!

— Що ви хочете сказати, добродію?

— Я хочу сказати, що відтоді, як ми з вами бачилися востаннє, ви змінили віру. Чи не одружилися ви часом з третім чоловіком — протестантом, наприклад?

— Кажіть ясніше, мілорде, — зверхньо мовила полонянка. — Бо попереджаю вас: хоч я й чую ваші слова, та зовсім не розумію їх.

— Отже, ви взагалі не визнаєте ніякої віри; це мені навіть більше подобається, — глузливо відповів лорд Вінтер.

— Але це більше узгоджується з вашими правилами, — холодно зауважила міледі.

— О! Мушу признатися — мені це зовсім байдуже.

— О! Якби ви й не призналися в своїй байдужості до питань віри, мілорде, ваша розбещеність і ваше беззаконня викрили б вас.

— Отакої! І ви ще кажете про розбещеність, пані Мессаліно[225], леді Макбет[226]! Або я гаразд не зрозумів вас, або, тисяча чортів, ви надто безсоромні!

— Ви кажете так, бо знаєте, що нас слухають, — так само холодно мовила міледі, — отже, хочете підбурити проти мене ваших тюремників та катів.

— Моїх тюремників! Моїх катів! Он воно як, добродійко! Ви впадаєте в патетичний тон, і на зміну вчорашній комедії пропонуєте нам сцени з трагедії.

А втім, за тиждень ви будете там, де вам належить бути, і я виконаю щодо вас свій намір.

— Ганебний намір! Безбожний намір! — мовила міледі з екзальтацією жертви, що кидає виклик своєму судді.

— Слово честі, — сказав лорд Вінтер, підвівшися, — мені здається, що ви божеволієте. Ну, годі, годі, заспокойтесь, пані пуританко, або я накажу кинути вас до карцеру. Тисяча чортів! Невже моє іспанське вино так запаморочило вам голову? Але будьте певні — це сп'яніння цілком безпечне і не матиме згубних наслідків.

Лорд Вінтер вийшов, сиплячи прокльонами; за тих часів це було звичним навіть серед людей вищого світу.

Фелтон стояв за дверима і чув усю розмову від слова до слова. Міледі й цього разу не помилилась.

— Іди, йди! — прошепотіла вона вслід діверові. — Згубні для тебе наслідки незабаром будуть, але ти, дурню, помітиш їх тільки тоді, коли вже не зможеш уникнути.

В кімнаті запала тиша.

Минуло дві години.

Коли солдати принесли вечерю, міледі голосно читала молитви, ті самі молитви, яких навчив її старий слуга її другого чоловіка, найревніший пуританин. Вона була наче в екстазі й не звертала уваги на те, що діялось навколо неї.

Фелтон зробив знак, щоб їй не заважали, і, коли все було розставлено, вийшов разом із солдатами.

Міледі знала, що за нею стежать, тож прочитала молитви до кінця, і їй здалося, що вартовий біля дверей перестав ходити й прислухається.

В цей вечір їй більше нічого й не треба було. Вона підвелася, сіла до столу, трохи попоїла й випила самої тільки води.

За годину солдати прийшли винести стіл, але цього разу Фелтона з ними не було. Отже, він боявся надто часто бачити її.

Міледі одвернулась до стіни, приховуючи усмішку, таку радісну, що вона могла б її виказати.

Полонянка почекала з півгодини. Коли в старому замку запанувала тиша й стало чути тільки безугавний гомін прибою — цей безмежний подих океану, — вона своїм чистим, милозвучним голосом заспівала перший вірш улюбленого псалму пуритан:

Ти нас, о Боже, покидаєш,

Щоб взнати нашу силу й міць,

А потім сам же осяваєш

Небесним щастям нас усіх, хто вмів терпіть.

Ці вірші були дуже недосконалі; але ж відомо — пуритани ніколи не могли похвалитися зразками поетичної майстерності.

Співаючи, міледі прислухалась; вартовий біля дверей зупинився й став непорушно, наче скам'янів. З цього міледі легко було зробити висновок, яке враження справляє її голос.

Вона знову заспівала, зворушливо й натхненно, їй навіть самій здавалося, що чарівні звуки, які лунають під склепіннями замку, заворожують серця її тюремників. Але вартовий, безперечно, ревний католик, не піддався чарам і гукнув з-за дверей.

— Замовкніть-бо, добродійко! Ваша пісня навіває тугу, як "De profundis"[227], і якщо, крім сумнівної втіхи стояти тут на варті, нам доведеться слухати ще й отакі співи, то годі буде й витримати.

— Мовчати! — суворо промовив хтось, і міледі впізнала голос Фелтона. — Не втручайтеся не в свою справу, зухвальцю! Хіба вам наказано забороняти цій жінці співати? Ні. Вам звеліли стерегти її й стріляти, якщо вона пробуватиме втекти. Стережіть її; якщо вона тікатиме — стріляйте. Але не відступайте від даного вам наказу.

Вираз невимовної радості, миттєвий, як спалах блискавки, осяяв обличчя міледі. Ніби не чувши цієї розмови, полонянка заспівала знову, намагаючись, щоб її голос бринів з усією повнотою звуку, з усією чарівністю й принадністю, якими тільки наділив її демон:

Для сліз гірких, для туги й скрути,

Для підземель і кайданів

Є молодість і є спокута

Від Бога, котрий знає все, що я стерпів.

Цей голос, на диво чистий і глибокий, надавав незграбним віршам такої магічної сили й такої виразності, яку найревніші пуритани рідко коли чули в співах своїх братів по вірі, дарма що ті намагались якнайвигадливіше прикрашати псалми. Фелтонові здалося, що він чує пісню ангела, який утішав трьох біблійних отроків у печі вогняній[228].

Міледі співала далі:

Та час визволення наспіє

Для нас, о Боже всеблагий;

А якщо зрадять нас надії,

Лишаться муки смерті та вінець святий.

Цей вірш, в який грізна чарівниця вклала всю свою душу, до краю схвилював молодого офіцера. Фелтон різким рухом одчинив двері й став перед міледі. Він був блідий, як завжди, але очі його палали.

— Навіщо ви так співаєте, та ще й таким голосом? — спитав він.

— Пробачте, добродію, — лагідно відповіла міледі, — я зовсім забула, що мої пісні недоречні в цьому домі. Можливо, я образила ваші релігійні почуття, та присягаюся вам — це ненавмисно. Пробачте мою провину, може, й велику, але справді мимовільну.

Міледі була така прекрасна в цю мить, а релігійний екстаз, в якому вона, здавалось, перебувала, надавав такого неземного виразу її обличчю, що засліпленому її вродою Фелтонові уявилося, ніби він бачить перед собою ангела, спів якого оце чув.

— Так, так, — сказав він, — ви бентежите, ви збуджуєте серця людей, які живуть у цьому замку.

Бідолашний безумець не помічав недоладності своїх слів. Міледі намагалась прочитати те, що діється в його серці.

— Я не співатиму більше, — втупивши очі долу, мовила вона з усією лагідністю, якої тільки могла надати своєму голосу, і з тією покірливістю, яку тільки могла удати своїм виглядом.

— Ні, ні, добродійко, — відповів Фелтон. — Співайте, але не так голосно, особливо вночі.

І з цими словами молодий офіцер, відчуваючи, що більше не в силі бути суворим з полонянкою, кинувся геть з кімнати.

— Ви добре зробили, пане лейтенанте, — сказав солдат. — Її спів перевертає душу. А втім, до цього швидко звикаєш — голос у неї і справді чарівний!

XXIV. Третій день ув'язнення

Фелтон усе-таки прийшов. Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала.

А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. Міледі добре знала: чи не найбільша її звабність таїться у голосі. Як тонко, як майстерно вміла вона орудувати своїм голосом, надаючи йому найрозмаїтіших відтінків — аж до ангельського співу!

І все-таки, попри всі свої чари, міледі побоювалась, що зазнає поразки. Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом — бо подих можна було витлумачити як зітхання. Інакше кажучи, вона ретельно вивчала все, як досвідчений актор, котрому щойно дали нову й незвичну для нього роль.

Як поводитися з лордом Вінтером, міледі вирішила ще напередодні. Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме.

Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов.

Близько полудня нагодився лорд Вінтер.

Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. Вона саме дивилась у вікно і вдала, що не чує, як відчиняються двері.

— Он як! — усміхнувся лорд Вінтер. — Розігравши спочатку комедію, а потім трагедію, ми захопились тепер меланхолією.

Полонянка не відповіла.

— Так, так, розумію, — вів далі лорд Вінтер. — Ви були б не проти опинитися на волі на цьому березі; вам хотілося б сісти на добрий корабель, який поніс би вас по смарагдових хвилях цього моря; ви радо влаштували б мені — на суходолі чи в океані — одну з тих спритних засідок, до яких ви такі охочі. Потерпіть! Потерпіть ще трохи! За чотири дні берег стане для вас приступним, а море відкритим, і навіть більш відкритим, ніж ви того бажаєте, бо за чотири дні Англія нарешті позбудеться вас.

Міледі благально склала руки й, підвівши свої чарівні очі до неба, мовила з ангельською лагідністю:

— Боже, Боже! Пробач йому, як я йому пробачаю.

— Авжеж, молись, клята! — вигукнув барон. — Твоя молитва тим більш великодушна, що, присягаюся, ти перебуваєш в руках людини, яка тобі ніколи не пробачить!

І він вийшов з кімнати.

У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелтона, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила.