Три сестри - Сторінка 2

Я говорив вам!

Маша. Іван Романич, у вас просто сорому немає!

Чебутикін. Любі мої, хороші мої, ви у мене єдині, ви для мене найдорожче, що тільки є на світі. Мені скоро шістдесят, я старий, самотній, нікчемний старий ... Нічого в мені немає хорошого, крім цієї любові до вас, і якби не ви, то я б давно вже не жив на світі ... (Ірині.) Мила, дитинко моя, я знав вас від дня вашого народження ... носив на руках ... я любив небіжчицю маму ...

Ірина. Але навіщо такі дорогі подарунки!

Чебутикін (крізь сльози, сердито). Дорогі подарунки ... Ну вас зовсім! (Денщик.) Неси самовар туди ... (Дражнить.) Дорогі подарунки ...

Денщик забирає самовар в залу.

Анфіса (проходячи через вітальню). Милі, полковник незнайомий! Вже пальто зняв, діточки, сюди йде. Арінушка, а ти будеш ласкава, вежлівенько ... (Йдучи.) І снідати вже давно пора ... господи ...

Тузенбах. Вершинін, має бути.

Входить Вершинін.

Підполковник Вершинін!

Вершинін (Маші і Ірині). Маю честь представитися: Вершинін. Дуже, дуже радий, що нарешті я у вас. Які ви стали! Ай! ай!

Ірина. Сідайте будь ласка. Нам дуже приємно.

Вершинін (весело). Як я радий, як я радий! Але ж вас три сестри. Я пам'ятаю — три дівчинки. Осіб вже не пам'ятаю, але що у вашого батька, полковника Прозорова, були три маленькі дівчинки, я добре пам'ятаю і бачив на власні очі. Як йде час! Ой, ой, як йде час!

Тузенбах. Олександр Гнатович з Москви.

Ірина. З Москви? Ви з Москви?

Вершинін. Так, звідти. Ваш покійний батько був там батарейним командиром, а я в тій же бригаді офіцером. (Маші.) Ось ваше обличчя трошки пам'ятаю, здається.

Маша. А я вас ні!

Ірина. Оля! Оля! (Кричить у залу.) Оля, йди ж!

Ольга входить з зали до вітальні.

Підполковник Вершинін, виявляється, з Москви.

Вершинін. Ви, отже, Ольга Сергіївна, старша ... А ви Марія ... А ви Ірина — молодша ...

Ольга. Ви з Москви?

Вершинін. Так. Навчався в Москві і почав службу в Москві, довго служив там, нарешті отримав тут батарею — перейшов сюди, як бачите. Я вас не пам'ятаю, власне, пам'ятаю тільки, що вас було три сестри. Ваш батько зберігся у мене в пам'яті, ось закрию очі і бачу як живого. Я у вас бував в Москві ...

Ольга. Мені здавалося, я всіх пам'ятаю, і раптом ...

Вершинін. Мене звуть Олександром Ігнатійовичем ...

Ірина. Олександр Гнатович, ви з Москви ... Ось несподіванка!

Ольга. Адже ми туди переїжджаємо.

Ірина. Думаємо, до осені вже будемо там. Наше рідне місто, ми народилися там ... На Старій Басманний вулиці ...

Обидві сміються від радості.

Маша. Несподівано земляка побачили. (Жваво.) Тепер згадала! Пам'ятаєш, Оля, у нас говорили: "закоханий майор". Ви були тоді поручиком і в кого-то були закохані, і вас все дражнили чомусь майором ...

Вершинін (сміється). Ось, ось ... Закоханий майор, це так ...

Маша. У вас були тоді тільки вуса ... О, як ви постаріли! (Крізь сльози.) Як ви постаріли!

Вершинін. Так, коли мене звали закоханим майором, я був ще молодий, був закоханий. Тепер не те.

Ольга. Але у вас ще жодного сивого волосся. Ви постаріли, але ще не старі.

Вершинін. Однак уже сорок третій рік. Ви давно з Москви?

Ірина. Одинадцять років. Ну, що ти, Маша, плачеш, дивачка ... (Крізь сльози.) І я заплачу ...

Маша. Я нічого. А на який ви вулиці жили?

Вершинін. На Старій Басманний.

Ольга. І ми там теж ...

Вершинін. У свій час я жив на Німецькій вулиці. З Німецькій вулиці я ходив до Червоної казарми. Там по шляху похмурий міст, під мостом вода шумить. Самотньому стає сумно на душі.

Пауза.

А тут якась широка, яка багата річка! Чудова річка!

Ольга. Так, але тільки холодно. Тут холодно і комарі ...

Вершинін. Що ви! Тут такий здоровий, хороший, слов'янський клімат. Ліс, річка ... і тут теж берези. Милі, скромні берези, я люблю їх більше всіх дерев. Добре тут жити. Тільки дивно, вокзал залізниці в двадцяти верстах ... І ніхто не знає, чому це так.

Солоний. А я знаю, чому це так.

Всі дивляться на нього.

Тому що якби вокзал був близько, то не був би далеко, а якщо він далеко, то, значить, не близько.

Незручне мовчання.

Тузенбах. Жартівник, Василь Васильович.

Ольга. Тепер і я згадала вас. Пам'ятаю.

Вершинін. Я вашу матінку знав.

Чебутикін. Гарна була, царство їй небесне.

Ірина. Мама в Москві похована.

Ольга. У Ново-Дівочому ...

Маша. Уявіть, я вже починаю забувати її обличчя. Так і про нас не будуть пам'ятати. Забудуть.

Вершинін. Так. Забудуть. Така вже доля наша, нічого не поробиш. Те, що здається нам серйозним, значним, дуже важливим, — прийде час, — буде забуто або буде здаватися неважливим.

Пауза.

І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що, власне, буде вважатися високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперника або, покладемо, Колумба не здавалася на початку непотрібним, смішним, а який-небудь порожній дурниця, написаний диваком, що не здавався істиною? І може статися, що наша теперішня життя, з якою ми так миримося, буде з часом здаватися дивною, незручною, нерозумною, недостатньо чистою, можливо, навіть грішній ...

Тузенбах. Хто знає? А можливо, наше життя назвуть високою і згадають про неї з повагою. Тепер немає тортур, немає страт, навал, але разом з тим скільки страждань!

Солоний (тонким голосом). Ціп, ціп, ціп ... Барона кашею не годуй, а тільки дай йому пофілософствувати.

Тузенбах. Василь Васильович, прошу вас залишити мене в спокої ... (Сідає на інше місце.) Це нудно нарешті.

Солоний (тонким голосом). Ціп, ціп, ціп ...

Тузенбах (Вершинину). Страждання, які спостерігаються тепер, — їх так багато! — кажуть все-таки про відомого моральному підйомі, якого вже досягло суспільство ...

Вершинін. Так Так звичайно.

Чебутикін. Ви тільки що сказали, барон, наше життя назвуть високою; але люди все ж низенькі ... (Встає.) Дивіться, який я низенький. Це для моєї втіхи треба говорити, що життя моя висока, зрозуміла річ.

За сценою гра на скрипці.

Маша. Це Андрій грає, наш брат.

Ірина. Він у нас вчений. Повинно бути, буде професором. Папа був військовим, а його син обрав собі вчену кар'єру.

Маша. За бажанням тата.

Ольга. Ми сьогодні його задразнілі. Він, здається, закоханий трошки.

Ірина. В одну тутешню панночку. Сьогодні вона буде у нас, цілком ймовірно.

Маша. Ах, як вона одягається! Не те щоб негарно, не модно, а просто шкода. Якась дивна, яскрава, жовтувата спідниця з такою собі пошленькіе бахромою і червона кофтинка. І щоки такі вимиті, вимиті! Андрій не закоханий — я не допускаю, все-таки у нього смак є, а просто він так, дражнить нас, дуріє. Я вчора чула, вона виходить за Протопопова, голови тутешньої управи. І прекрасно ... (У бічні двері.) Андрій, мабуть сюди! Милий, на хвилинку!

Входить Андрій.

Ольга. Це мій брат, Андрій Сергійович.

Вершинін. Вершинін.

Андрій. Прозоров. (Витирає спітніле обличчя.) Ви до нас батарейним командиром?

Ольга. Можеш уявити, Олександр Игнатьич з Москви.

Андрій. Так? Ну, вітаю, тепер мої сестриці не дадуть вам спокою.

Вершинін. Я вже встиг набриднути вашим сестрам.

Ірина. Подивіться, яку рамочку для портрета подарував мені сьогодні Андрій! (Показує рамочку.) Це він сам зробив.

Вершинін (дивлячись на рамочку і не знаючи, що сказати). Так ... річ ...

Ірина. І ось ту рамочку, що над піаніно, він теж зробив.

Андрій махає рукою і відходить.

Ольга. Він у нас і вчений, і на скрипці грає, і випилює різні штучки — одним словом, майстер на всі руки. Андрій, не йди! У нього манера — завжди йти. Іди сюди!

Маша та Ірина беруть його під руки і зі сміхом ведуть назад.

Маша. Йди йди!

Андрій. Залиште, будь ласка.

Маша. Який смішний! Олександра Гнатовича називали колись закоханим майором, і він анітрохи не сердився.

Вершинін. Анітрохи!

Маша. А я хочу тебе назвати: закоханий скрипаль!

Ірина. Або закоханий професор! ..

Ольга. Він закоханий! Андрюша закоханий!

Ірина (аплодуючи). Браво, браво! Біс! Андрушко закоханий!

Чебутикін (підходить ззаду до Андрія і бере його обома руками за талію). Для любові однієї природа нас на світло справила! (Сміється, бо весь час з газетою.)

Андрій. Ну, досить, досить ... (Витирає обличчя.) Я всю ніч не спав і тепер трошки не в собі, як то кажуть. До чотирьох годин читав, потім ліг, але нічого не вийшло. Думав про те, про се, а тут ранній світанок, сонце так і лізе в спальню. Хочу за літо, поки буду тут, перевести одну книжку з англійської.

Вершинін. А ви читаєте по-англійськи?

Андрій. Так. Батько, царство йому небесне, пригнічував нас вихованням. Це смішно і безглуздо, але в цьому все-таки треба зізнатися, після його смерті я став повніти і ось погладшав в один рік, точно моє тіло звільнилося від гніту. Завдяки батькові я і сестри знаємо французьку, німецьку та англійську мови, а Ірина знає ще по-італійськи. Але чого це коштувало!

Маша. У цьому місті знати три мови непотрібна розкіш. Навіть і не розкіш, а якийсь непотрібний придаток, начебто шостого пальця. Ми знаємо багато зайвого.

Вершинін. Ось тобі й маєш! (Сміється.) Знаєте багато зайвого! Мені здається, немає і не може бути такого нудного і похмурого міста, в якому був би не потрібен розумна, освічена людина. Припустимо, що серед ста тисяч населення цього міста, звичайно, відсталого і грубого, таких, як ви, тільки три. Само собою зрозуміло, вам не перемогти навколишнього вас темної маси; протягом нашого життя мало-помалу ви повинні будете поступитися і загубитися в стотисячної натовпі, вас заглушить життя, але все ж ви не зникнете, не залишитеся без впливу; таких, як ви, після вас з'явиться вже, можливо, шість, потім дванадцять і так далі, поки нарешті такі, як ви, не стануть більшістю. Через двісті, триста років життя на землі буде неймовірно прекрасною, дивовижною. Людині потрібне таке життя, і якщо її немає поки, то він повинен передчувати її, чекати, мріяти, готуватися до неї, він повинен для цього бачити і знати більше, ніж бачили і знали його дід і батько. (Сміється.) А ви скаржитеся, що знаєте багато зайвого.

Маша (знімає капелюх). Я залишаюся снідати.

Ірина (зітхнувши). Право, все це слід було б записати ...

Андрія немає, він непомітно пішов.

Тузенбах. Через багато років, ви говорите, життя на землі буде прекрасною, дивовижною. Це правда. Але, щоб брати участь в ній тепер, хоча здалеку, потрібно готуватися до неї, потрібно працювати ...

Вершинін (встає).