Тридцятирічна жінка - Сторінка 3

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Маневри не закінчились.

— Ні, дитино, всі війська уже пройшли.

— Я думаю, ви помиляєтеся, тату. Пан д'Еглемон помчав туди з наказом, щоб вони рушали.

— Мені погано, дочко, і я не хочу тут залишатися.

Жюлі важко було не повірити батькові, коли вона глянула на його обличчя; старий був глибоко пригнічений своїми тривогами.

— У вас щось болить? — спитала Жюлі байдужим голосом — так вона була заклопотана своїми думками.

— Кожен зайвий прожитий день — для мене ласка господня, — відповів старий.

— Ну от, ви знову нагоните на мене смуток своїми розмовами про смерть. Мені було так весело. Та проженіть ви геть свої кляті чорні думки!

— О, розпещене дитя! — вигукнув батько, зітхаючи. — Навіть найдобріші серця бувають іноді жорстокими. Отже, дарма ми присвячуємо вам своє життя, думаємо тільки про вас, дбаємо про ваш добробут, жертвуємо своїми вподобаннями заради ваших примх, обожнюємо вас, ладні вам віддати навіть свою кров? Гай-гай! Усе це ви безтурботно приймаєте. Треба бути всемогутнім, як Господь Бог, щоб заслужити вашу усмішку і вашу поблажливу любов. А потім з'являється чужий! Коханий чоловік викрадає у нас ваше серце.

Жюлі здивовано поглянула на батька. Він ішов повільно, іноді дивлячись на неї згаслими очима.

— Ви навіть ховаєтеся від нас, — провадив він, — а може, й від самих себе.

— Що ви хочете сказати, тату?

— Мені здається, Жюлі, ти від мене криєшся. Ти закохалася, — жваво додав він, побачивши, як зашарілася дочка. — А я ж сподівався, що ти збережеш вірність старому батькові до самої його смерті, що ти житимеш зі мною, задоволена і щаслива, що я милуватимуся тобою, тією Жюлі, якою ти була зовсім недавно. Не знаючи, яка доля тебе чекає, я ще міг вірити у твоє щасливе майбутнє, але не судилося мені забрати з собою в могилу надію на твоє щастя, бо ти любиш у д'Еглемоні не кузена, а полковника. Сьогодні я переконався в цьому.

— А чому б мені його не любити, тату? — вигукнула Жюлі з виразом найжвавішої цікавості.

— О дочко, ти не зрозумієш мене! — відповів батько, зітхаючи.

— Все одно скажіть! — мовила вона тоном вередливої дівчинки.

— Ну, гаразд, моя дитино, вислухай мене. Молоді дівчата часто створюють у своїй уяві шляхетні, чудові образи, вони мріють про ідеальних людей і плекають химерні думки про чоловіків, про почуття, про світ. Потім вони наївно наділяють свого обранця тими високими чеснотами, про які мріяли, і довіряються йому; вони люблять у ньому витвір своєї уяви, а згодом, коли вже пізно відвести від себе лихо, оманливе створіння, яке вони піднесли на п'єдестал своїх мрій, їхній перший кумир перетворюється на бридкого привида. Жюлі, я волів би, щоб ти закохалася в якого-небудь старого діда, ніж у полковника д'Еглемона. О, якби ти могла передбачити, що з тобою станеться через десять років, ти віддала б належне моєму життєвому досвіду. Я знаю Віктора: він веселий, але не дотепний, веселий на казармений лад, він марнотрат і нездара. Це один із тих чоловіків, яких небо створило для того, щоб вони чотири рази на день приймали і перетравлювали їжу, спали, кохали першу-ліпшу дівку і воювали. Він не розуміє життя. За велінням серця — а серце в нього добре — він здатний віддати свого гаманця біднякові, приятелю. Але він безтурботний, і нема у нього тієї делікатності почуття, яка перетворює нас на рабів жіночого щастя. Але він неук, егоїст… Існує багато "але"…

— А проте, тату, потрібен і розум, і талант, щоб стати полковником…

— Моя люба дитино, Віктор усе своє життя проживе в полковниках. — Батько помовчав, а тоді з глибоким почуттям у голосі промовив: — Я ще не зустрічав чоловіка, який видався б мені гідним тебе. — Він знову замовк на хвильку, потім заговорив далі: — Моя бідолашна Жюлі, ти ще надто юна, надто слабохарактерна, надто лагідна, ти не знесеш усіх прикрощів і розчарувань шлюбу. Батьки розпестили д'Еглемона, так само як ми з матір'ю розпестили тебе. Нема жодних підстав сподіватися, що ви зрозумієте одне одного, бо в кожного з вас свої примхи, а примхи — невблаганні тирани. Ти станеш або жертвою, або деспотом. І та, і та можливість нівечить жінці життя. Але ти лагідна й скромна, ти підкоришся перша. І нарешті, — сказав він схвильованим голосом, — ти наділена витонченістю почуттів, яку буде знехтувано, і тоді… — Він затнувся, сльози не дали йому договорити. — Віктор, — провадив він, помовчавши, — поранить невинність твоєї юної душі. Я знаю військових, моя люба Жюлі: я жив серед них. Дуже рідко буває, щоб серце таких людей перемогло звички, породжені або небезпеками, що на них чатують, або випадковостями похідного життя.

— То ви, тату, — відповіла Жюлі напівсерйозно, напівжартома, — схильні зовсім не брати до уваги мої почуття і видати мене заміж заради свого щастя, а не мого?

— Заради мого щастя? — перепитав старий, аж здригнувшись від подиву. — Та чи мені думати про щастя, дочко? Адже зовсім скоро ти вже не почуєш мого дружнього бурчання. Я завжди помічав, що діти пояснюють міркуваннями особистої вигоди всі жертви, які їм приносять батьки. Що ж, виходь за Віктора, Жюлі. Дуже скоро ти гірко розчаруєшся, збагнувши всю його нікчемність, непутящість, егоїзм, грубість; він образить тебе своїм брутальним уявленням про кохання і принесе тобі багато горя. Тоді ти згадаєш, як під цими деревами пророчий голос старого батька марно звертався до твоєї розважливості.

Старий замовк, помітивши, що дочка заперечливо хитає головою. Вони рушили до ґратчастої огорожі, де стояв їхній екіпаж. Поки вони мовчки йшли, дівчина нишком позирала на батька, і з її обличчя поступово сходив набурмосений вираз. Старий ішов, похнюпившись, і глибокий смуток, що відбивався на його чолі, справив на Жюлі сильне враження.

— Обіцяю вам, тату, — сказала вона голосом, у якому прозвучали напрочуд лагідні нотки, — не згадувати про Віктора, поки ви не здолаєте своє упередження проти нього.

Старий здивовано поглянув на дочку. Дві сльозинки скотилися по його зморшкуватих щоках. Він не міг поцілувати Жюлі на очах у натовпу, що тіснився навколо них, і тільки ніжно потис їй руку. Коли він сів у екіпаж, тривожні думи, що борознили його чоло глибокими зморшками, майже розвіялись. Засмучене личко Жюлі не так його турбувало, як та невинна радість, таємну причину якої вона несамохіть виявила під час параду.

У перші дні березня 1814 року, трохи менше ніж через рік після описаного вище параду, по дорозі від Амбуаза до Тура мчала карета. Виїхавши з-під зеленого шатра горіхових дерев, які затінювали поштову станцію Фрільєр, вона взяла такий розгін, що миттю долетіла до мосту, перекинутого через Сізу в тому місці, де ця річка впадає в Луару, і там зупинилася. Виявилося, що порвалась посторонка: за наказом їздця молодий візник надто швидко гнав четверик найбаскіших перепряжних коней станції. Завдяки цій випадковості двоє людей, що їхали в кареті, прокинулись і дістали нагоду помилуватися одним з найгарніших краєвидів, які можна бачити на принадних берегах Луари. Праворуч перед поглядом подорожнього — закрути Сізи, що звивається сріблястою змією по луках, які перша весняна травичка забарвила у смарагдовий колір. Ліворуч — велична, повновода Луара. Віяв прохолодний вранішній вітерець, збриживши неозоре річкове плесо, що мерехтіло сонячними блискітками. То там, то там по гладіні вод протяглися ланцюжки зелених островів, схожих на смарагди в намисті. На протилежному березі до самого обрію розкинулися мальовничі рівнини Турені. Ту неозору далеч замикають тільки Шерські пагорби, вершини яких того ранку вимальовувалися мерехтливою ламаною лінією під прозорою голубінню неба. Коли дивишся в глиб краєвиду крізь ніжну зелень острівних лісів, Тур постає на видноколі, наче Венеція, — виринаючи з лона вод. Високо в небо здіймаються дзвіниці його стародавнього собору — в той час вони зливалися з химерно окресленими білими хмарками. З мосту, на якому зупинився екіпаж, видно пасмо скель, що тягнеться понад Луарою до самого Тура, і здається, що природа поставила їх тут умисне, щоб укріпити берег річки, чиї хвилі безперервно підточують камінь; це видовище завжди вражає подорожнього. Село Вувре притулилося серед зсувів і ущелин того скелястого пасма, яке біля мосту через Сізу утворює закрут. А далі, від Вувре до Тура, нерівні, небезпечні прискалки цього вивітреного гірського кряжу заселені виноградарями. Подекуди будинки, видовбані в скелі у три яруси, з'єднуються між собою карколомно крутими сходами, теж вирубаними у камені. Онде дівчина у червоній спідниці біжить просто по даху у свій садочок. Дим з печі підіймається між виноградними лозами й молодими пагінцями. Орендарі обробляють поля, розкидані по крутих схилах. Бабуся спокійно вмостилася з прядкою на уламку обваленої брили під квітучим деревом мигдалю і дивиться, як проходять під нею подорожні, підсміюючись із їхнього жаху. Тріщини в землі турбують її не більше, ніж перехняблена стіна її халупи, що загрожує ось-ось обвалитися — її підмурок підтримує лише вузлувате коріння плюща, що суцільним килимом обснував стіну. Під склепінням печер лунко гримлять удари молотків — то працюють бондарі. Кожен клаптик землі тут оброблений і щедро родить, хоча в цих місцях природа скупо обдарувала людину землею. По всій течії Луари не знайдеш місця, де очам подорожнього відкривалася б така чудова панорама, як тут, у Турені. Три плани цього краєвиду, який ми описали лише мимохідь, хвилюють душу і навіки закарбовуються в пам'яті, а коли втішався ними поет, то потім вони часто поставатимуть у його уяві, окутані казково-романтичними чарами. У ту мить, коли на мосту через Сену зупинилася карета, з-за острівців на Луарі випливло кілька човнів з білими вітрилами, і це надало ще більшої краси чудовому краєвиду. Пахтіли верби, які росли понад річкою, і вологий вітерець розносив їхній терпкий аромат. Птахи виспівували на всі лади й голоси. Одноманітна пастухова пісенька навіювала тихий смуток, а крики човнярів звістували, що десь далеко кипить життя. Клапті туману примхливо повисли на гіллі дерев, розкиданих по долині, завертаючи всю картину, надаючи їй ні з чим не зрівнянного чару. То була Турень у всій своїй красі, то була весна у повному розквіті.