Тринадцять загадкових випадків - Сторінка 13

А історія містера Петеріка — також пастка. Це так схоже на адвоката! Ох, мій старий любий друже!

І вона докірливо похитала головою, дивлячись на нього.

— Цікаво, чи ви справді знаєте? — сказав адвокат, підморгнувши їй.

Міс Марпл написала кілька слів на клаптику паперу, згорнула папірець і передала через кілька рук йому.

Містер Петерік розгорнув папірця, прочитав, що на ньому написано, й подивився на неї поглядом, у якому читалося схвалення.

— Мій дорогий друже, — сказав він, — чи є щось таке, чого ви не знаєте?

— Ці фокуси я знала ще дитиною, — сказала міс Марпл. — І навіть гралася з ними.

— Щось я тут нічого не второпаю, — сказав сер Генрі. — Певно, містер Петерік ховає у своєму рукаві якийсь хитрий фокус юридичного зразка.

— Зовсім ні, — сказав містер Петерік. — Зовсім ні. Це досконало проста проблема, без якихось особливих ускладнень. Ви не звертайте уваги на міс Марпл. Вона має свій особливий погляд на речі.

— Не може бути, щоб ми виявилися неспроможними розгадати цю таємницю, — сказав Реймонд Вест із нотками роздратування в голосі. — Адже відомі факти і справді видаються досить очевидними й простими. П'ять осіб реально доторкалися до цього конверта. Немає сумніву, що Спреґи мали можливість поміняти аркуші, але не менш очевидно, що вони цього не робили. Залишаються троє інших. Коли ми згадаємо, які дивовижні речі можуть утинати фокусники на очах у всіх, то мені здається, що Джордж Клод цілком міг витягти з конверта один аркуш і замінити його на інший за той час, поки переносив пальто в протилежний куток кімнати.

— А я думаю, це зробила дівчина, — сказала Джойс. — Гадаю, покоївка прибігла й сказала їй, що відбувається, і вона знайшла інший синій конверт, і просто замінила один конверт на інший.

Сер Генрі похитав головою.

— Я не згоден із вами обома, — сказав він. — Те, що виробляють фокусники та жонглери, вони виробляють на сцені й у романах, а повторити це в реальному житті неможливо та ще й під пильним поглядом такого чоловіка, як мій друг містер Петерік, що сидить тут із нами. Але в мене промайнула одна думка, хоч це тільки думка й більше нічого. Ми знаємо, що професор Лонґман був у тому домі нещодавно з візитом і під час того візиту говорив дуже мало. Тож цілком розумно припустити, що Спреґи були у великій тривозі щодо результату його відвідин. Якщо Саймон Клод нічого не розповідав їм про свої наміри, — а це цілком імовірно, — то коли він запросив до себе містера Петеріка, вони могли подивитися на ці запросини під зовсім іншим кутом зору. Вони могли подумати, що містер Клод уже склав заповіта, сприятливого для Евридики Спреґ, а тепер, можливо, надумав скласти нового з умисною метою викинути її зі свого заповіту внаслідок викривальних пояснень професора Лонґмана або, як кажете ви, адвокати, після того як Філіп Ґарод переконав свого дядька, пославшись на невід'ємні права його власної плоті й крові. У такому випадку місіс Спреґ могла підготуватися до того, щоб здійснити підміну. Це вона й робить, але несподівана поява містера Петеріка в неслушну хвилину перешкодила їй прочитати реальний документ, і про всяк випадок вона поквапно кидає його у вогонь.

Джойс рішуче похитала головою.

— Вона ніколи б не спалила його, не прочитавши.

— Ця гіпотеза справді досить слабка, — не став заперечувати сер Генрі. — Але чом би не припустити, що… е… е… сам містер Петерік вирішив допомогти Провидінню?

Сер Генрі, звісно, пожартував, але маленький адвокат обурено випростався з виразом ображеної гідності.

— Ваше припущення вкрай образливе й непристойне! — досить різко заявив він.

— А що скаже доктор Пендер? — запитав сер Генрі.

— Я не можу стверджувати, що маю якесь конкретне пояснення. Думаю підміну зробили або місіс Спреґ, або її чоловік, можливо, з тих причин, про які говорив сер Генрі. Якщо вона змогла прочитати заповіт лише після того, як пішов містер Петерік, то перед нею постала непроста дилема, бо їй було важко знайти рішення, як чинити за таких обставин. Зізнатись у своєму вчинку вона не могла й, можливо, поклала заповіт у папери містера Клода, сподіваючись, що його там знайдуть після його смерті. Але чому його там не знайшли, я не знаю. Хоч могло бути — це вже суто умоглядне припущення, — на нього натрапила Емма Ґонт і з відданості своїм працедавцям (яку вона, можливо, розуміла хибно) умисне знищила той документ.

— Я вважаю те розв'язання проблеми, яке запропонував доктор Пендер, найкращим, — сказала Джойс. — Ви згодні, містере Петерік?

Адвокат похитав головою.

— Я продовжу свою розповідь із того місця, де її обірвав. Я був приголомшений і так само спантеличений, як спантеличені тепер ви. Я не думаю, що коли-небудь відгадав би істину — мабуть, що ні, — але мене просвітили. І, мушу зізнатися, це було зроблено досить-таки розумно.

Десь через місяць по тому Філіп Ґарод запросив мене на обід і під час пообідньої розмови згадав, що недавно йому розповіли про одну досить цікаву справу.

"Я хотів би розповісти про неї й вам, Петеріку, проте, будь ласка, збережіть мої слова в таємниці".

"Обіцяю", — відповів я.

"Один мій друг, котрий сподівався на спадщину від свого родича, був неабияк розчарований, коли довідався, що цей родич надумав облагодіяти одну недостойну особу. Мій друг, боюся, трохи нерозбірливий у своїх методах. У тому домі була служниця, дуже віддана інтересам сторони, яку я схильний назвати законною. Мій друг дав їй надзвичайно прості інструкції. Він дав їй авторучку, наповнену чорнилом. Вона повинна була покласти її в шухляду письмового столу в кімнаті хазяїна, але про всяк випадок не в ту шухляду, де зазвичай зберігалася його авторучка. У тому випадку, якби хазяїн попросив її засвідчити його підпис на якомусь документі й звелів їй подати його авторучку, вона мала принести йому не ту авторучку, яку він просив, а саме цю, що була точною копією тієї. Це було все, що мій друг попросив зробити ту дівчину. Більше він нічого їй не доручав. Вона була відданим створінням і точно виконала його інструкції".

Він урвав свою мову й запитав:

"Вам не нудно слухати мене, Петеріку?"

"Аж ніяк, — сказав я. — Я слухаю вас із великою цікавістю".

Наші погляди зустрілися.

"Ви, звичайно ж, не знаєте мого друга", — сказав він.

"Звісно, що не знаю", — відповів я.

"Тоді все гаразд", — сказав Філіп Ґарод.

Петерік помовчав, а тоді продовжив із усмішкою.

— Тепер ви зрозуміли, у чому був секрет? Авторучка була наповнена чорнилом, яке довго на папері не зберігається, — це розчин крохмалю у воді, до якого додають кілька крапель йоду. Утворюється рідина темно-синього кольору, що нічим не відрізняється від чорнила, але через чотири або п'ять днів письмо повністю зникає, наче його там не було.

Міс Марпл захихотіла.

— Чорнило, яке зникає, — сказала вона. — Я його знаю. Давно це було, коли я гралася ним іще дитиною.

Вона подивилася на всіх усміхненим поглядом і ще раз насварилася пальцем на містера Петеріка.

— Але все одно ви налаштували нам пастку, містере Петерік. Це так схоже на адвоката.

Розділ шостий

ВІДБИТОК ВЕЛИКОГО ПАЛЬЦЯ СВЯТОГО ПЕТРА

— А зараз, тітонько Джейн, черга за вами, — сказав Реймонд Вест.

— Атож, тітонько Джейн, ми сподіваємося почути від вас щось по-справжньому пікантне, — підхопила Джойс Лампрієр.

— Бачу, ви смієтеся з мене, мої любі, — сказала міс Марпл із доброзичливою лагідністю в голосі. — Ви думаєте, позаяк я прожила в цьому Богом забутому селі все своє життя, то не могла бачити нічого особливо цікавого.

— Боронь мене боже, щоб я коли-небудь дивився на сільське життя як на щось мирне й не позначене ніякими цікавими подіями, — палко заперечив Реймонд. — А тим більше, після тих жахливих одкровень, які ми почули від вас! Космополітичний світ здається тихим і мирним місцем супроти Сент-Мері-Мід.

— Річ у тому, мій любий небоже, — сказала міс Марпл, — що людська натура всюди майже однакова, а коли живеш у селі, то маєш нагоду спостерігати її з особливо близької відстані.

— Ви й справді унікальна людина, тітонько Джейн! — вигукнула Джойс. — Сподіваюся, ви не проти, що я називаю вас тітонькою Джейн? — запитала вона. — Я сама не знаю, чому так роблю.

— Невже й справді не знаєте, моя люба? — сказала міс Марпл.

На мить або дві вона підняла очі й подивилася на дівчину з таким лагідним і трошки насмішкуватим виразом, що обличчя в тієї густо почервоніло. Реймонд Вест неспокійно засовався й прокашлявся з таким виглядом, ніби чимось був дуже збентежений.

Міс Марпл подивилася на них обох, іще раз усміхнулась, а потім знову спрямувала всю увагу на своє плетиво.

— Звичайно ж, це правда, що я прожила життя, яке можна назвати небагатим на події, але я здобула великий досвід, розв'язуючи різні невеличкі проблеми, що поставали переді мною. Деякі з них були справді дуже заплутаними, але розповідати вам про них немає сенсу, бо вони пов'язані з такими незначними подіями, які не зможуть вас зацікавити, — такими, наприклад, як: хто порізав сітку плетеної торбинки місіс Джонс? Або: чому місіс Сімс одягала свою нову шубу лише один раз? Хоча відповіді на такі запитання могли б становити неабиякий інтерес для будь-якого дослідника людської природи. Ні, вас може зацікавити, думаю, лише одна історія з тих, що їх я можу пригадати, — це та, яка пов'язана з чоловіком моєї бідолашної племінниці Мейбл.

Відтоді минуло вже десять або й п'ятнадцять років, і, на щастя, все давно закінчилося й усі про це давно забули. Людська пам'ять коротка — і це для людей дуже добре, я завжди так думала.

Міс Марпл замовкла й прошепотіла сама до себе:

— А зараз мені треба порахувати кількість петель у цьому ряду. Щось я не бачу тут істотного зменшення. Одна, дві, три, чотири, п'ять, а далі три виворітні петлі; усе гаразд. То що я там казала? Ага, я почала розповідати вам про бідолашну Мейбл.

Мейбл була моєю небогою. Мила дівчина, дуже навіть мила дівчина, але з домішкою чогось такого, що дає нам підстави назвати її дурненькою. Вона занадто любила бути мелодраматичною й базікати набагато більше, аніж годилось би, коли щось виводило її з рівноваги. Вона одружилася з містером Денменом, коли їй було двадцять два роки, і, боюся, той шлюб удався не надто щасливим. Я дуже сподівалася, що їхні взаємини ні до чого істотного не призведуть, бо містер Денмен був чоловіком шаленої вдачі, — не таким чоловіком, який став би терпіти химери Мейбл, — і я також довідалася, що в його родині були випадки божевілля.