Тринадцять загадкових випадків - Сторінка 18

Вона позначила в календарі день, коли місяць мав бути повним, і напередодні ввечері покликала медсестру та Джорджа до своєї спальні й попросила обох уважно оглянути шпалери. Там були рожеві й червоні мальви, але синьої квітки серед них не було. Коли Джордж вийшов із кімнати, вона замкнула двері.

— А вранці на стіні з'явилася велика синя квітка мальви, — весело сказала міс Гел'єр.

— Саме так, — підтвердив полковник Бентрі. — Або, принаймні, майже так. Одна квітка мальви, якраз над її головою, набула синьої барви. Джордж був приголомшений, але що більше він почував себе приголомшеним, то рішучіше відмовлявся сприймати все це серйозно. Наполягав на тому, що то звичайнісінький розіграш. Він відмовлявся брати до уваги той факт, що двері всю ніч були замкнені й що місіс Прічард відкрила переміну ще до того, як дозволила ввійти до себе будь-кому — навіть медсестрі Коплінґ.

Джордж був приголомшений, але це лише спонукало його з іще більшою рішучістю не дослухатися до міркувань здорового глузду. Його дружина хотіла покинути дім, але він їй не дозволяв. Уперше у своєму житті він був схильний повірити в надприродне, але визнавати цього не хотів. Зазвичай він поступався дружині, але тепер не збирався цього робити. Мері не повинна виставляти себе ідіоткою, повторював він. Усе це диявольська нісенітниця, більш нічого.

Так минув і наступний місяць. Місіс Прічард протестувала менше, ніж можна було сподіватися. Я думаю, вона була надто забобонна й не вірила в те, що своєї долі можна уникнути. Вона повторювала знову й знову: "Синя квітка первоцвіту — застереження. Синя квітка мальви — небезпека. Синя квітка герані — смерть". І дивилася на букет рожево-червоних квітів герані, який був зовсім близько від її ліжка.

Ситуація ставала дедалі напруженішою. Навіть медсестра не змогла вберегтися від тієї інфекції. За два дні до повного місяця вона підійшла до Джорджа й попросила його забрати кудись місіс Прічард із цього дому. Джордж розсердився.

"Навіть якщо всі квіти на тій клятій стіні перетворяться на синіх чортів, це не зможе нікого вбити!" — вигукнув він.

"Зможе. Люди вже не раз помирали від шоку".

"Дурниці", — сказав Джордж.

Джордж завжди відзначався впертістю. Він нікому не дозволяв керувати собою. Мені здається, він плекав потаємну думку, що його дружина якось сама влаштовувала ті зміни й то був якийсь її істеричний і божевільний план.

І ось настала фатальна ніч. Місіс Прічард замкнула двері, як завжди. Вона була дуже спокійна — у якомусь майже екзальтованому стані розуму. Медсестра була стурбована її станом: вона хотіла дати їй стимулятор, зробити укол стрихніну, але місіс Прічард відмовилась. Можна було подумати, що, певним чином, вона відчувала втіху. Принаймні так сказав Джордж.

— Я думаю, так воно й було, — сказала місіс Бентрі. — Адже вся атмосфера навколо тих подій була просякнута дивними чарами.

Наступного ранку не було нестямного дзеленчання дзвінка. Місіс Прічард зазвичай прокидалася близько восьмої. О пів на дев'яту дзвінка від неї досі не було, і медсестра гучно постукала в її двері. Не одержавши відповіді, вона знайшла Джорджа й наполягла на тому, щоб виламати двері. Вони зробили це, підваживши їх долотом.

Один погляд на нерухоме тіло в ліжку був достатнім для медсестри Коплінґ. Вона послала Джорджа, щоб той зателефонував лікареві, але було вже пізно. Місіс Прічард, сказав він, була мертва вже щонайменше вісім годин. Її пахучі солі лежали на ліжку біля її руки, а на стіні, поруч із нею, одна з рожево-червоних квіток герані тепер мала яскравий і глибокий синій колір.

— Який жах! — сказала міс Гел'єр, затремтівши.

Сер Генрі спохмурнів.

— І ніяких додаткових подробиць?

Полковник Бентрі похитав головою, але місіс Бентрі швидко сказала:

— Газ.

— А що там газ? — запитав сер Генрі.

— Коли прийшов лікар, у кімнаті відчувався легкий запах газу, і звісно, він виявив, що газовий кран каміна був не дуже туго закручений, але ця слабинка була надто незначною й не могла спричинити нічого серйозного.

— А хіба містер Прічард і медсестра не помітили цього, коли ввійшли до кімнати першими?

— Сестра сказала, що відчула легкий запах. Джордж сказав, що газу він не помітив, але пережив якесь дивне й гнітюче почуття; він пояснив його потрясінням — і, можливо, так воно й було. У всякому разі, говорити про отруєння газом не доводилося. Запах був ледь помітний.

— І на цьому ваша історія закінчується?

— Ні, не закінчується. Так чи інак, а було чимало розмов. Слуги, самі розумієте, багато чого підслухали — вони, наприклад, чули, як місіс Прічард казала чоловікові, що він ненавидить її і глузуватиме з неї навіть тоді, коли вона помиратиме. Підслухали вони й кілька інших фраз, сказаних уже пізніше. Так, одного дня вона заявила, коли він категорично відмовився переїхати з цього дому: "Ну, гаразд, але коли я помру, то, сподіваюся, кожен зрозуміє, що ти мене вбив". На своє лихо, за день до її смерті він готував отруту, щоб знищити бур'яни на доріжках саду. Один із молодших служників помітив його за цією роботою й бачив, як він потім поніс склянку з гарячим молоком для дружини.

Чутки поширювались, і звинувачення лунали дедалі частіше. Лікар видав посвідчення про смерть — я не знаю точно, в яких термінах: шок, непритомність, серцевий напад та інші медичні формули, які багато не означали. Проте бідолашна жінка не пролежала в могилі й одного місяця, як було подано й задоволено заяву про ексгумацію тіла.

— І результати розтину нічого не дали, я пригадую, — серйозним голосом сказав сер Генрі. — Один із тих небагатьох випадків, коли дим буває без вогню.

— Уся історія здається справді дуже дивною, — сказала місіс Бентрі. — Наприклад, згадаймо про провісницю майбутнього, про Заріду. За тією адресою, за якою вона нібито проживала, ніхто ніколи не чув про таку особу!

— Вона з'явилася лише один раз — з'явилася, можна сказати, нізвідки, — підхопив її чоловік. — З якогось синього мороку, авжеж із синього, з якого ж іще!

— А крім того, — провадила місіс Бентрі, — маленька медсестра Кастерс, котра нібито рекомендувала її, як з'ясувалося, ніколи навіть не чула про неї.

Вони подивились одне на одного.

— Дуже таємнича історія, — сказав доктор Ллойд. — Тут можна лише висловлювати здогади. Але сказати щось напевне…

І він похитав головою.

— Містер Прічард одружився з міс Інстоу? — запитала міс Марпл своїм лагідним голосом.

— А чому ви про це запитуєте? — поцікавився сер Генрі.

Міс Марпл широко розплющила свої лагідні сині очі.

— Мені це здається дуже важливим, — сказала вона. — Вони одружились?

Полковник Бентрі похитав головою.

— Сказати правду, ми чекали чогось подібного… Але відтоді минуло вже півтора року. Я не думаю, що вони навіть бачать одне одного часто.

— Це важливо, — сказала міс Марпл. — Дуже важливо.

— Тоді ви думаєте те саме, що й я, — промовила місіс Бентрі. — Ви думаєте…

— Ні, Доллі, — заперечив її чоловік. — Ти не маєш жодних підстав говорити те, що ти хочеш зараз сказати. Не годиться звинувачувати людей, не маючи проти них навіть слабенького доказу.

— Не будь таким… не будь таким схожим на чоловіка, Артуре. Чоловіки завжди бояться сказати нехай там що. Як би воно не було, а це лише припущення, яке залишиться між нами. Це лише моя дика й фантастична ідея, що, можливо — лише можливо, — Джін Інстоу перевдяглася в провісницю майбутнього. Зрештою, вона могла зробити це задля жарту. Я жодної миті не припускаю, що вона замислила погане. Але припустімо, вона так зробила, й припустімо, що в місіс Прічард вистачило дурості померти з переляку, адже саме про це подумала й міс Марпл, чи не так?

— Ні, моя люба, не зовсім так, — сказала міс Марпл. — Розумієте, якби я хотіла когось убити — хоч, звичайно, така думка не могла б навідати мене, хай навіть на одну хвилину, бо вбивати людей — велике зло, а крім того я не люблю вбивати, хай навіть це будуть оси, хоч і розумію, що вбивати їх треба, і я певна, садівник робить це так гуманно, наскільки можливо. Дайте-но пригадати, про що ж я говорила?

— Якби ви хотіли когось убити… — підказав їй сер Генрі.

— О, так. Отже, якби я хотіла когось убити, я ніколи б не стала покладати свої надії на успіх на переляк. Я знаю, у книжках часто пишуть про те, як люди помирають від переляку, але в реальному житті так буває рідко, і найнервовіші люди іноді виявляються набагато хоробрішими, ніж ми їх собі уявляємо. Я обрала б якийсь набагато конкретніший і певніший спосіб і добре б обміркувала план його застосування.

— Міс Марпл, — сказав сер Генрі, — ви мене лякаєте. Я сподіваюсь, у вас ніколи не виникне бажання усунути мене. Ваш план був би досконалим.

Міс Марпл подивилася на нього докірливим поглядом.

— Мені здавалося, я дала добре зрозуміти, що в мене ніколи не виникне такої підлої думки, — сказала вона. — Ні, я просто намагалася поставити себе на місце… е… е… однієї особи.

— Ви маєте на увазі Джорджа Прічарда? — запитав полковник Бентрі. — Я ніколи не подумав би так про Джорджа, але, якщо хочете знати, навіть медична сестра вважає це за можливе. Я зустрівся з нею десь через місяць після тих подій, саме тоді, коли робили ексгумацію тіла. Вона не знає, як це було зроблено — власне, вона не сказала мені, що знає, — але було очевидно, що вона вважає Джорджа певним чином відповідальним за смерть дружини. Вона була переконана в цьому.

— А знаєте, — сказав доктор Ллойд, — можливо, вона не так уже й помилялася. Річ у тому, що сестра часто знає. Вона нічого не може сказати — у неї немає доказів, — але вона знає.

Сер Генрі нахилився вперед.

— Говоріть далі, міс Марпл, — сказав він, намагаючись надати своєму голосу переконливого звучання. — Ми всі блукаємо в темряві непевних здогадів. Ви не хочете розповісти нам, як усе насправді було?

Міс Марпл стрепенулася й почервоніла.

— Перепрошую, — сказала вона. — Я саме думала про нашу патронажну сестру. Це надзвичайно складна проблема.

— Складніша, аніж проблема синьої квітки герані?

— Насправді все залежало від первоцвіту, — сказала міс Марпл. — Місіс Бентрі сказала, вони були жовтими й рожевими. Якщо рожева квітка первоцвіту перетворилася на синю, тоді все збігається досконало. Але якщо то була жовта квітка…

— То була рожева квітка, — сказала місіс Бентрі.

Вона втупила погляд у міс Марпл.