Тринадцять загадкових випадків - Сторінка 8

Він пішов понад скелями, і ноги принесли його до місця, що його всі знали під назвою затоки Контрабандистів, що, мабуть, пояснювалося великою кількістю розташованих тут печер. Там він помітив людей, які щось вивантажували з невеличкого човна, і спустився вниз до моря — глянути, що там робиться. Клунки, які вони діставали з човна, схоже, були дуже важкі, і вони переносили їх до однієї з найдальших печер.

Ньюменові навіть на думку не спало, що тут може відбуватися щось незаконне, а проте він був заінтригований і підійшов до них якомога ближче, намагаючись залишатися непоміченим. Несподівано пролунав крик тривоги, і двоє могутніх чоловіків, у яких він відразу впізнав людей моря, накинулися на нього й оглушили до непритомності. Коли він згодом прийшов до тями, то виявив, що лежить у кузові якоїсь машини, котра, наскільки він міг здогадатися, підстрибуючи на вибоях, бралася вгору покрученим провулком, що вів від узбережжя до села. Він вельми здивувався, коли вантажівка в'їхала у ворота його власної садиби. Там після тривалого перешіптування чоловіки витягли його з кузова й укинули в канаву, у такому місці, де її глибина була достатньою, щоб його не могли там знайти протягом певного часу. Потім вантажівка від'їхала, і, як він гадає, з території його садиби через інші ворота, які були на чверть милі ближче до села. Він не міг точно описати своїх нападників, крім того, що вони були, безперечно, людьми моря, а судячи з їхньої мови, — корнуольцями.

Інспектор Бедворт виявив велику цікавість до розповіді Ньюмена.

"Судячи з усього, саме там вони заховали вкрадене золото! — вигукнув він. — У якийсь спосіб вони змогли підняти його з морського дна й склали в одній із далеких печер. Кожен знає, що ми обшукали всі печери поблизу від затоки Контрабандистів і тепер пішли далі, й очевидно вони вирішили перевезти вночі золото до однієї з тих печер, які були вже обшукані, і навряд чи хтось стане шукати там знову. На жаль, вони мали у своєму розпорядженні щонайменше вісімнадцять годин для того, щоб переправити золото до іншого місця. Якщо вони схопили містера Ньюмена минулої ночі, то я дуже сумніваюся, що ми тепер знайдемо золото там, де воно лежало тоді".

Інспектор поквапився, щоб обшукати те місце. Він знайшов очевидні докази, що зливки золота знаходились там, як вони й припускали, але знову були кудись перевезені, і ніщо не вказувало на місце їхньої останньої схованки.

Один ключ усе-таки був, інспектор сам указав мені на нього наступного ранку.

"Тим провулком машини їздять дуже рідко, — сказав він, — і в одному чи двох місцях нам пощастило виявити дуже чіткі сліди від автомобільних шин. З однієї був вирваний трикутний шматок, і він залишив сліди, які неможливо сплутати ні з чим іншим. Ці сліди ведуть у ворота; то там, то там можна виявити також слабкі ознаки того, що машина виїхала через інші ворота, тож ми маємо дуже мало підстав сумніватися в тому, що це саме та машина, яку ми шукаємо. Але чому вони виїхали через далекі ворота? Це здається мені очевидним доказом того, що вантажівка приїхала із села. А в цьому селі не так багато людей, котрі володіють вантажівками — не більш як двоє чи троє. Келвін, власник шинку "Три Якорі", має у своїй власності вантажівку."

"А яким був колишній фах Келвіна?" — запитав Ньюмен.

"Мені дивно, що ви запитуєте мене про це, містере Ньюмен. У свої молоді роки Келвін був професійним водолазом".

Ньюмен і я подивились один на одного. Окремі деталі головоломки стали складатися докупи, шматочок за шматочком.

"Ви не впізнали Келвіна серед тих людей, яких бачили на березі?" — спитав інспектор.

Ньюмен похитав головою.

"Боюся, про це я нічого не можу сказати напевне, — із жалем відповів він. — Я просто не мав часу, аби щось роздивитись".

Інспектор люб'язно дозволив мені супроводжувати його до "Трьох Якорів". Гараж був у кінці бічного провулка. Великі двері були зачинені, але звернувши на стежку, яка його огинала, ми знайшли невеличкі двері, що виявились відчиненими. Побіжний огляд шин цілком задовольнив інспектора.

"Тепер він наш, клянуся Юпітером! — вигукнув він. — Ось та трикутна виїмка завбільшки з мою долоню в задньому лівому колесі. Тепер, містере Келвіне, не думаю, щоб у вас вистачило клепки виплутатися з цього!"

Реймонд Вест урвав свою мову.

— Оце й усе? — сказала Джойс. — Поки що я не бачу тут проблеми, яку нам треба було б розв'язувати — хіба що вони ніколи так і не знайшли золота.

— Вони й справді ніколи не знайшли золота, — сказав Реймонд. — І також не змогли приперти до стіни Келвіна. Схоже, він був надто розумний для них, але я досі не можу збагнути, як йому це вдалося. Його справді заарештували, поклавши в основу звинувачення проти нього слід від автомобільної шини. Але одна несподівана деталь зруйнувала всю справу. Якраз навпроти великих дверей гаража був котедж, що його винайняла на літо одна художниця.

— Просто лихо з цими художницями! — зі сміхом вигукнула Джойс.

— І справді, як ви зауважили цілком слушно, просто лихо з цими художницями. Та з них, про яку я розповідаю, хворіла протягом кількох тижнів, і, як наслідок, дві медсестри з лікарні приходили доглядати її. Медсестра, котра чергувала біля хворої в ту ніч, підтягла своє крісло до вікна, штори на якому були підняті. Вона заявила, що вантажівка ніяк би не могла залишити гараж перед її вікном без того, щоб вона її не побачила, і вона заприсяглася, що тієї ночі машина з гаража не виїздила.

— He думаю, що це створює якусь проблему, — сказала Джойс. — Медсестра могла задрімати. Вони завжди сплять на чергуванні.

— Таке справді… е… е… трапляється, — розважливо докинув містер Петерік, — але здається мені, що ми приймаємо факти без достатньої перевірки. Перш ніж прийняти свідчення від тієї медсестри, ми повинні були б дуже пильно перевірити, чи можна їй довіряти. Алібі, що встановлюється з такою підозрілою поквапністю, може викликати слушні сумніви в його юридичній обґрунтованості.

— Але художниця також дала свої свідчення, — повідомив Реймонд. — Вона заявила, що почувала себе дуже зле і майже не спала тієї ночі й що вона, безперечно, почула б гуркіт вантажівки, адже це був би незвичний звук посеред дуже тихої ночі, яка настала після шторму.

— Гм…м, — сказав священик, — це й справді вельми істотний додатковий факт. А щодо самого Келвіна, чи було в нього якесь алібі?

— Він заявив, що був удома й ліг спати ще о десятій вечора, але не може назвати свідків, котрі підтвердили б його слова.

— Медсестра заснула, — сказала Джойс, — і її пацієнтка теж. Хворим людям завжди здається, що вони не спали жодної хвилини вночі.

Реймонд Вест запитливо глянув на доктора Пендера.

— Знаєте, мені дуже шкода того чоловіка, Келвіна. Це вельми нагадує мені випадок, відомий під назвою "Досить дати собаці погане ім'я". Келвін сидів у в'язниці. Але ж крім позначки на шині, яку й справді треба визнати дуже важливим фактом, що навряд чи може свідчити про простий збіг, проти нього не було нічого серйозного — тільки нещасливе минуле.

— А що скажете ви, сер Генрі?

Сер Генрі похитав головою.

— Річ у тому, — сказав він, — що я трохи знаю про обставини розслідування тієї справи. Тому мені не випадає висловлювати свої припущення.

— Тоді слово надається вам, тітонько Джейн. Ви маєте щось нам сказати?

— Зачекай-но хвилинку, любий, — сказала міс Марпл. — Боюсь, я неправильно полічила. Дві виворітні, дві лицьові, одну пропустила, дві виворітні — так, усе начебто гаразд. Що ти сказав, мій любий?

— Якою буде ваша думка?

— Тобі не сподобається моя думка, любий. Молодим людям вона рідко подобається. Ліпше промовчати.

— Не кажіть нісенітниць, тітко Джейн. Ну ж бо, викладайте свою опінію.

— То я ось що тобі скажу, любий Реймонде, — промовила міс Марпл, відклавши плетиво вбік і подивившись через усю кімнату на свого племінника. — Тобі варто бути обережнішим у виборі друзів. Ти такий довірливий, мій любий небоже, тебе так легко ошукати. Мабуть, причина в тому, що ти письменник і наділений надто багатою уявою. Повірити в історію з іспанським ґалеоном! Якби ти був старший і мав більше життєвого досвіду, то насторожився б відразу. Повірити чоловікові, з яким знайомий лише кілька тижнів!

Сер Генрі несподівано гучно зареготав і ляснув долонею себе по коліну.

— Так вам і треба, Реймонде, — сказав він. — Міс Марпл, ви просто чудова. Ваш друг Ньюмен, мій хлопче, має інше прізвище — кілька різних прізвищ насправді. У даний момент він перебуває не в Корнуолі, а в Девонширі — на Дартмурі, якщо бути точним, — і сидить там у Принстаунській в'язниці. Щоправда, ми спіймали його не на вкрадених зливках золота, а на зламі сейфа в одному з лондонських банків. Після цього ми перевірили його послужний список і знайшли чималу частку того золота, що було закопане в його саду у садибі Пол-Гаус. Його задум був майже бездоганний. На всьому корнуольському узбережжі розповідають історії про затонулі ґалеони, навантажені золотом. Це пояснювало, навіщо йому знадобився водолаз, а згодом мало стати поясненням того, звідки в нього з'явилося золото. Але треба було знайти цапа-відбувайла, і Келвін виявився ідеальним кандидатом на цю роль. Ньюмен зіграв свою невеличку комедію дуже добре, а нашого друга Реймонда, з його славою відомого письменника, використав у ролі важливого свідка.

— А позначка на шині? — заперечила Джойс.

— О, я тут відразу все зрозуміла, люба, хоча нічогісінько не знаю про автомобілі, — сказала міс Марпл. — Люди міняють колеса, я не раз бачила, як вони це роблять, і, звичайно ж, для них не становило труднощів зняти колесо з вантажівки Келвіна, винести його через невеличкі двері на стежку й приладнати на вантажівку містера Ньюмена, потім із одних воріт виїхати цією вантажівкою на берег моря, навантажити її золотом і повернутися на територію садиби через інші ворота, після чого вони, звичайно, віднесли колесо назад і знову приладнали його до вантажівки містера Келвіна, тоді як, думаю, хтось інший із них зв'язав містера Ньюмена й залишив його лежати в канаві. Лежати там було йому вкрай незручно, і знайшли його, мабуть, значно пізніше, ніж він сподівався. Думаю, його зв'язав і вкинув до канави саме той чоловік, який назвався його садівником.

— А чому ви кажете "назвався", тітонько Джейн? — із цікавістю запитав Реймонд.

— Але ж він ніяк не міг бути справжнім садівником, чи не так? — сказала міс Марпл. — Садівники не працюють у понеділок після Трійці.