Троє в одному човні (Як не рахувати собаки) - Сторінка 12

Не доведи вас, Боже, щоб із-під вашого весла виплеснулась бодай би краплина води, яка неодмінно впаде на костюм, і його назавжди буде зіпсовано.

На веслах був я. Я старався, як міг. Я піднімав весла на два фути над водою, після кожного гребка, перш ніж змахнути знову, я чекав, доки з них стече вода, і перед тим як занурити, вибирав на воді найспокійніші місця. (За деякий час Бау сказав, що дивлячись на мене, він почуває себе не достатньо вправним гребцем, щоб гребти зі мною, тому, якщо я не заперечуватиму, він просто сидітиме і вчитиметься в мене, як потрібно гребти). Та незважаючи на всі мої намагання інколи бризки води все ж таки попадали на одяг наших панянок.

Панянки не виявляли свого невдоволення. Міцно стиснувши губи, вони лише щільно присунулися одна до одної. Але щоразу, коли якась краплина досягала їх, вони кривилися і сіпалися. Їхні мовчазні страждання викликали порив благородства, але мене вони лише роздратували. Я — надто емоційна людина. Я почав гребти що є сили, з ривками. І що більше я намагався не плескати, то частіше в мене виходило навпаки.

Зрештою я здався. Я сказав, що краще я пересяду на ніс. Бау також вирішив, що так буде краще, і ми помінялися місцями. Побачивши, що я йду, панянки мимоволі зітхнули з полегшенням і на якусь мить навіть проясніли їхні обличчя. Бідолашні дівчата! Зі мною їм було б значно краще. Тепер у них був веселий, легковажний, пустоголовий юнак, у якого здатності до співчуття було не більше, ніж у цуценяти ньюфаундленда. Ви могли годинами буравити його поглядом, а він цього навіть не помітив би. А навіть якби й помітив, його це зовсім не зачепило б. Ні про що не задумуючись, він енергійно взявся до греблі. Немов у фонтані над човном заграли бризки води, змусивши всіх від несподіванки виструнчитись. Виплеснувши добру пінту води на плаття однієї з наших панянок, він лише добродушно засміявся і сказав:

— Я перепрошую, насправді, — і дав їм свою хустинку, аби повитирати воду.

— Пусте, — пробурмотіли у відповідь дівчата, натягуючи на себе покривала та піджаки і намагаючись захиститися своїми мереживними парасольками.

Сніданок для них пройшов вкрай погано. Усі припрошували їх присісти на траву, але вона була в пилюці.

А повалене дерево, яке їм запропонували натомість, схоже, ніхто не витирав протягом багатьох тижнів. Тож вони розстелили свої хустинки і посідали на них, боячись навіть поворухнутися. Хтось, прогулюючись зі своєю тарілкою зі шматком пирога з яловичиною, спіткнувся об корінь, і пиріг вирушив у політ. На щастя, він не вцілив у них. Але сам випадок явив для них ще одну загрозу і змусив їх хвилюватися. Тому, коли після цього хто-небудь вставав і проходив повз них, навіть не маючи нічого в руках, що могло б упасти і забруднити їхній одяг, вони насторожено спостерігали за ним, доки той знову не сідав на місце.

— А тепер, дівчатка, — коли все скінчилося, весело звернувся до них наш приятель Бау, — підводьтеся — потрібно все помити.

Спочатку вони його не зрозуміли. Коли ж вони вловили, що він мав на увазі, то сказали, що вони не знають, як це робиться.

— О, я зараз покажу вам, — вигукнув він, — це досить забавно! Ви лягаєте на… я хотів сказати нахиляєтеся з берега і споліскуєте все у воді.

Старша із сестер сказала, що їхні плаття не зовсім підходять для роботи.

— О, з ними все буде гаразд, — безтурботно сказав він, — ви їх просто підібгайте.

Він-таки змусив їх це зробити. Він сказав, що це і є основною забавою на пікніку. І вони визнали, що їм було дуже цікаво.

Тепер я іноді себе запитую, чи був наш юний приятель таким пустоголовим, як ми про нього думали? Ні, це неможливо. В нього був такий по-дитячому добродушний вираз обличчя.

Гарріс захотів зупинитися біля Гемптонської церкви, щоб піти поглянути на надгробок місіс Томас.

— Хто така місіс Томас? — запитав я.

— Звідки мені знати? — відповів Гарріс. — Це якась пані, в якої дуже красивий надгробок, і мені хочеться поглянути на нього.

Я заперечив. Я не знаю, можливо, в мені щось не так, але чомусь мене особисто ніколи не приваблювали надмогильні пам'ятники. Я знаю, що коли ви приїжджаєте до якогось села чи міста, належить піти на церковне кладовище і насолоджуватись спогляданням могил, але я завжди відмовляю собі в таких розвагах. Мені нецікаво плентатися довкола похмурих і холодних церков слідом за захеканими дідусями і читати епітафії. І вигляд шматка потемнілої міді, приліпленого до каменя, не викликає в мене нічого такого, що можна було б назвати справжнім щастям.

Мій незворушний вигляд, з яким я споглядаю усі ті таблички з написами, та цілковита байдужість до перипетій якогось там місцевого родоводу просто вражають добропорядних причетників, а неприховане бажання якнайшвидше забратися звідти крає їхні серця.

Якось чудового сонячного ранку я стояв, обіпершись на невисоку кам'яну стіну, що огороджувала невеличку сільську церкву, і курив. Я насолоджувався повним спокоєм і гармонією, які панували довкола: обвита плющем стара сіра церква, її охайний різьблений ґаночок, дорога, що звивається вузькою білою смужкою поміж шеренгами високих в'язів, солом'яні стріхи хатин, які видніються із-за старанно підстрижених кущів, річка, що виблискує сріблом, вкриті лісами пагорби…

Краєвид був насправді чудовий, сповнений ідилії і викликав у моїй душі ліричні почуття. Він мене надихав. Я почував себе добрим і благородним. Відчував, що не хочу більше бути грішним і неправедним. Мені хотілося залишитися тут і ніколи більше не робити нічого поганого. Я житиму бездоганним красивим життям до самої старості, і сивина вкриє мою голову, ну і все решта в такому дусі.

В ту хвилину всім своїм друзям і родичам я пробачив їхні нехороші вчинки та впертість. Усім їм я бажав щастя. Вони цього не знали. Вони продовжували йти своїм гріховним шляхом, навіть не здогадуючись про те, що десь далеко, в якомусь тихому селі я стільки для них роблю. І я насправді робив. Мені навіть захотілося, щоб вони якось дізналися про це, адже я хотів зробити їх щасливими. Високі і чисті думки одна за одною приходили мені в голову. Аж раптом мою замріяність перервав пронизливий писклявий крик:

— Все гаразд, сер, я вже йду. Все гаразд. Можете не поспішати.

Я підвів голову і побачив старого лисого чоловіка, який, накульгуючи, прямував до мене через подвір'я церкви. В руці він тримав величезну зв'язку ключів, яка брязкала з кожним його кроком.

З поважним виглядом я мовчки махнув йому рукою, аби він ішов геть, але він наближався, викрикуючи:

— Я йду, сер, я йду. Я трохи кривий і вже не такий прудкий, як колись. Ходіть сюди, сер.

— Забирайся геть, жалюгідний діду, — сказав я.

— Я прийшов, як тільки зміг, сер, — відповів він. — Моя господиня щойно вас примітила. Ходіть за мною, сер.

— Забирайся геть, — повторив я, — доки я не переліз через цю стіну і не скрутив тобі шию.

Він здивовано поглянув на мене.

— Ви не хочете піти поглянути на надгробки? — запитав він.

— Ні, — відповів я, — не хочу. Я хочу стояти тут, обіпершись на ось цю стару стіну. Забирайся і дай мені спокій. Мене переповнюють прекрасні благородні думки, і я хочу, щоб так було завжди, тому що тоді на душі спокійно і добре. Не ходи тут довкола мене і не дратуй мене своїм безглуздим виглядом. Своїми дурнуватими балачками про ті надгробки ти прогнав від мене всі найкращі відчуття. Забирайся і знайди кого-небудь, щоб поховав тебе за невеликі гроші, а я заплачу половину.

На якийсь час він було розгубився. Він потер очі і пильно подивився на мене. Він не міг нічого второпати — все ж таки я доволі був схожий на людину.

Він запитав:

— Ви… ви тут вперше? Ви не живете тут?

— Ні, — відповів я, — не живу. Коли б я жив тут, то ти тут не жив би.

— Ну, — сказав він, — тоді ви хочете поглянути на могили. Ну, знаєте, гробниці, усипальні — там люди поховані.

— Брехня, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не хочу дивитись на жодні могили. І на твою також. Чому я повинен на них дивитись? У нас є свої могили, нашої родини. Наприклад, могилою мого дядечка Поджера, що на кладовищі Кенсел-Грін пишається вся околиця, а склеп мого дідуся в Бау можуть одночасно відвідати восьмеро людей. У двоюрідної бабусі Сюзен на церковному кладовищі у Фінчлі могилу обкладено цеглою, а на надгробку — барельєф у вигляді кавника. І все довкола викладено шестидюймовою плиткою з найкращого білого каменя. Це коштує немало. Якщо мені хочеться подивитися на могили, я йду саме до цих могил і насолоджуюсь ними. А споглядати чиїсь інші я не хочу. От коли поховають тебе, я таки прийду, щоб поглянути на твою. Це все, що я можу для тебе зробити.

Він розплакався. Він сказав, що на одній з могил лежить шматок каменя, про який кажуть, що він, нібито є частиною того, що залишилось від скульптури якогось чоловіка, а на іншій вирізьблено слова, які ще ніколи нікому не вдавалося прочитати.

Я твердо стояв на своєму, і він запитав зажурено:

— То може ви поглянете на надгробний вітраж?

Я не хотів навіть бачити його. Тоді він вирішив використати свого останнього козиря. Він підійшов до мене і хрипко прошепотів:

— У мене там в одному склепі приховано кілька черепів, — сказав він, — Ходімо, поглянете на них. Насправді, чому б вам на них не поглянути. Ви молодий чоловік, у відпустці, вам хочеться розваг. Ходімо, подивитеся на черепи.

При цьому я обернувся і подався навтьоки. Я поспіхом віддалявся, а він усе гукав:

— Агов, погляньте на черепи! Поверніться і погляньте на черепи!

Гарріс же навпаки. Споглядаючи могили, надгробки, усілякі епітафії та пам'ятні написи, він насолоджується. Сама лише гадка про те, що він не побачить надгробок місіс Томас, зводила його з розуму. Він сказав, що мав на думці подивитися на надгробок місіс Томас, щойно ми запланували цю мандрівку, і що він не поплив би з нами, коли б не думав про те, щоб поглянути на могилу місіс Томас.

Я нагадав йому про Джорджа і про те, що до п'ятої години ми повинні дістатися човном до Шеппертона, щоб зустрітися з ним. Тоді він узявся до Джорджа. Чому Джордж увесь день байдикує, а ми змушені тягатися з оцим ось тяжелезним старим човном уверх-вниз по річці лише для того, щоб зустрітися з Джорджем? Чому Джордж сам не прийде до нас? Чому він не взяв вихідний день і не вирушив з нами? Дідько б його забрав, той банк! Яка користь від нього в тому банку?

— Коли б я туди не зайшов, — продовжував Гарріс, — я ніколи не бачив, щоб він там що-небудь робив.