Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Сторінка 9

В ту ж мить її волосся торкнулось його щоки, вона притиснулась до нього всім тілом, і цей її божевільний необереяшиіі порив так схвилював Жіля, що він весь спалахнув, серце

забилося, і віп, не стримуючись, став осипати її поцілунками, ніби безтямно закоханий у неї.

— Перестань,— шепотіла вона,— перестапь. О /Кіль, перестань, я...

По алеї йшли люди, і віп ледве встиг нахилитися, нібито щоб зав'язати шнурок, а Наталі з неуважним виглядом стала поправляти зачіску. Вона перемовилася веселою фразою з гостями, що проходили поблизу, відрекомендувала їм Жіля. У нього ще калатало серце, коли віп підійшов поцілувати руку старій мадам Касіпьяк і та похвалила його за статті, яких вочевидь не читала. Потім вони повагом вернулися до тераси. Вечоріло, внук мадам Касіньяк увімкнув старенького програвача, і під звуки шейка наймолодші серед гостей стали розмірено похитувати стегнами, а кілька ревматичних літніх гостей рознулено і трохи насмішкувато милувалися ними. Жіль сердився на себе за свою нестриманість.

— А знаєш, твій чоловік зовсім непоганий,— по-змов-пицькому сказав він майже образливим тоном.

Наталі подивилась на нього.

— Не говори про нього. Не треба говорити про нього.

— Я лише намагаюся бути об'єктивним,— сказав Жіль тпм самим легковажним топом.

— А я не прошу тебе бути об'єктивним,— сухо мовила Наталі й відійшла.

Він прикурив сигарету, засміявся і раптом став огидним самому собі. За кого він себе має? Чому це він раптом надумав грати роль пересиченого, цинічного і розбещепого парижанина па відпочинку? Де він нахапався таких доп-жуанівських замашок? Він прихилився до дерева. Ні, треба їхатп звідси, зникнути, не баламутити цій ягінці життя. Вона надто гарна для нього, надто цілісна натура для нещасного дегенерата, комедіанта і брехуна, яким він став. Треба їй усе це пояснити — зараз же, негайно.

Та коли він розшукав Наталі, вопа була не сама. Його нещаслива жертва була в оточенні трьох чоловіків, один з яких був дуже вродливий; усі трое були явно закохані в неї і всі голосно сміялися. Жіль запросив її на танець, але вродливий незнайомець делікатно зупинив його жестом руки:

— Невже ви викрадете Наталі у її мушкетерів? Адже ми — трое її мушкетерів. Будьмо знайомі: мене звати ІГєр Лакур, а це — Жан Нобль і П'єр Гранде. Випийте з нами чого-небудь і розкажіть нам трохи про Париж.

Очі П'єра Лакура світилися хитрощами і спокійною впевненістю так само, як очі обох його приятелів та Наталі, і Жіль відчув себе смішним. Цей хлопець явно її коханець або був ним раніш, і тому він так поблажливо розглядав тепер сухорлявого фертика-парижанина. А він боявся завдати їй страждання, терзався муками сумління... Жіль посміхнувся і.взяв склянку віскі з сусіднього столика.

— Наталі якраз нещадно громила книжку, на яку я написав схвальний відгук,— сказав той, хто назвався Лаку-ром.— Мушу зізнатися вам, що я викладаю літературу в Ліможі й коли-не-коли насмілююсь друкуватися в місцевій газеті.

— Отже, ми з вами колеги,— чемно сказав Жіль.

Він до смерті розсердився на себе: який же він дурень! Як він міг подумати, що жінка, яка сама кинулася йому на шию і віддалася йому фактично на першому ж побаченні, жінка, така обізнана в любовних тонкощах, раптом закохалася в нього? Вона просто німфоманка, та ще й рафінована. Він лютував і сам дивувався своїй люті. Він уже давно так не сердився.

л — Дозвольте вас запросити на цей танець,— сказав ЗЩль.— Здається, тут рідко ставлять повільні фокстроти, &"для акробатики я вже старий...

Наталі усміхнулася, поклала руку йому на плече, і вони вийшли на круглий паркетний поміст, зладнаний на луж-Ку. Вони зробили кілька па мовчки, і Наталі підвела голову.

— Ти більше не будеш?

— Ти про що?

— Про Франсуа.

Він зовсім забув про їхню сутичку. Отже, ішлося про це... Він люб'язно усміхнувся.

— Ні, більше не буду. А знаєш, твій мушкетер номер один просто чарівний. Викладач літератури. І здається, він молиться на тебе.

А почувши відповідь, Жіль збився з такту.

— Ще б пак не молився. Адже це мій брат. Він дуже вродливий, правда?

Трохи згодом вона прошепотіла:

— Не притискай мене так, Жілю, на нас дивляться. Жіль, Жіль, ти щасливий?

— Щасливий,— відповів він. І в цю мить він казав правду.

Розділ VII

Уранці Жіль одержав телеграму від Жана з проханням пегайно зателефонувати. І тепер, ополудні, він задихався від спеки в маленькому поштовому відділенні Беллака, стурбований і водночас радий цій телефонній розмові, яка йому додавала професійної ваги. Довелося поговорити з трьома секретарками, що зраділи йому, перш ніж його зв'язали з Жаном, чий голос долинув до Жіля так здалеку, ніби з іншої планети:

— Алло, Жіль? Ти краще себе почуваєш? Так? О, я в цьому пе сумнівався... Дуже радий за тебе, старий...

"Ідіот нещасний,— подумки незаслужено вилаяв його Жіль,— Нічого ти не знав! Ти й уявити собі не міг, як усе буде. І не кажи мені, як Оділія, що ти покладав-: надії на чисте повітря Лімузена. Мені стало краще тому, що тут в жінка, яка кохає мене, і я приймаю її любов. Хіба ж ти міг це передбачити?"

Ало думаючи так, вій відповідав короткими спокійними фразами, ніби тяжко поранена людина, життя якої нарешті врятоване і яка усвідомлює, що вона налякала друзів.

— ...слухай,— вів далі Жан.— Лену до смерті посварився з шефом. Передбачається передати міжнародний відділ тобі. Клянусь, це правда... Це навіть не я почав таку розмову... То що ти на це скажеш?

Жап, здається, був у захваті, і Жіль марно намагався розділити його радість. Чхати йому на все! Така бажана раніше посада тепер стала для нього нічого не вартою дурницею.

І — Це, звичайно, буде не раніше жовтня. Я, не церемонячись, сказав шефові, що ти кудись завіявся. Про твою депресію йому не сказано жодного слова, сам розумієш, у такий момент це на нього справляло б не те враження... Тобі годилося б якнайшвидше приїхати, хоча б на кілька днів... Щоб він побачився з тобою... Бо ти знаєш наших любих приятелів...

"Отже, моя депресія справила б неприємне враження? — іронічно подумав Жіль.— Порядна людина не має права заслабнути... Добрий журналіст мав бути щасливим, діяльним, навіть розбещеним, але не пригніченим. Слово че-Ьті, все скінчиться тим, що коли-небудь почнуть труїти сумних людей... Ото буде роботи!"

— Ти задоволений? — почувся знову лагідний голос Жана, якому, певно, дуже подобалося бути лагідним.— Колн ти приїдеш?

і — Завтрашнім поїздом,— не дуя^е впевнено відповів Жіль.— Літака немає, ти ж знаєш. Приїду завтра експресом об одинадцятій вечора. ^ — Виїжджай краще сьогодні.

— Невже це так страшенно горить? Якщо він вирішив мене взяти, то може день почекати.

Запала коротка мовчанка, потім почувся розчарований голос Жана.

— Я думав, для тебе горить, та й годі. Я зустріну тебе завтра на вокзалі. До побачення, старий.

Він поклав трубку, Жіль витер мокрий лоб, бо зіпрів у страшенно паркій кабіні. О третій у нього було побачення з Наталі. Невже він тільки через це затримується? Адже він зпав: щоразу, коли в них у газеті звільняється відповідальна посада, справді починається пожежа. Там, мабуть, знялася добра метушня. А він через жінку, можливо, ризикує пропустити нагоду. Може, знову подзвонити Жа-нові, що він приїде сьогодні ж? Жіль вагався, він потупцяв перед телефоністкою. Потім побачив у вікно, як хвилюються на вітрі жита, зеленіє трава, уявив собі гаряче тіло Наталі, її розумні поради і швидко вийшов. Флоран чекав його біля дверей, сидячи за кермом своєї машини.

— Ну як, добрі новини?

У нього був занепокоєний вигляд, і Жіль, який ніколи його не помічав, на мить відчув щиру симпатію до цього створіння з великими голубими очима. Він досить відважно всміхнувся Флоранові, бо той якраз їхав "у пригарку" з великим ваговозом.

— Мені пропонують у газеті досить високу посаду.

— Бачите, все влаштовується,— вигукнув Флоран,— все зразу влаштовується... Я завжди казав: життя — це як хвилі в морі,— одна вгору несе, друга вниз...

1 він показав руками рух хвиль, та так, що вони мало по залетіли в кювет. А втім, можливо, Флоран мав рацію. Але Жіль не наважився відповісти, що боїться і щасливих, і нещасливих хвиль, боїться відповідальності, що чекав його на новому місці, і пристрасті Наталі не менше, піж будепщини й самотності.

Розділ VIII

— Отже, ти завтра їдеш? — повторила Наталі.

Вона лежала одягнена на ліжку Жіля і про щось думала. Як тільки вона прпїхала, він їй усе розповів, загалом задоволений з того, що може в її очах виступптп в ролі честолюбного переможця, набагато приємнішій від ролі невдахи і неврастеніка. Захопившись, він навіть змалював не без ліризму важливість своєї нової роботи, моральну відповідальність перед читачами, жагучу цікавість, яку викликає у них зовнішня політика, одне слово, він виявив такий ентузіазм, який мав би виявити і в час телефонної розмови з Жаном. У нього навіть майнула іронічна думка, що він намагається засліпити свою коханку, щоб притлумити докори сумління перед розчарованим Жаном. Але Наталі зовсім не була засліплена. Вона була скоріш трохи приголомшена.

— Я поїду на тиждень,— пояснив він.— На тиждень або на два. А тоді повернуся. Я стану до роботи тільки у жовтні.

— Як школярі',— неуважно сказала вона.

Жіль почав трохи нервуватпся. Що більше він розповідав про свою майбутню посаду, то дужче сам починав вірити в її важливість, привабливість, аж доки не став сердитись і сам на себе, і на Наталі за те, що залишився на побачення з нею, ризикуючи втратити таке відповідальне місце. Та вголос він усе ж не смів висловити своїх думок. Вона сама заговорила про це.

— Якщо це так важливо, чому ти не поїхав сьогоднішнім поїздом?

— Бо ми з тобою мали побачитись.

-Йому почувся фальш у власних словах, а проте він сказав правду. Наталі уважно подивилась на нього.

— А може, ти просто подумав, що незручно кинути жіп

1 У Франції навчальний рік починається першого жовтня.

ку, залишившії їй тільки коротку записку, павіть якщо ти знайомий з нею лише два тижні?

Говорила вона спокійно, і Жіль піймав себе на тому, що заперечливо хитає головою, навіть червоніє, ніби збрехав. А що, коли вона, зрештою, має рацію і він ніколи не повернеться? Його захопить Париж, літо, приятелі, море, подорожі, і, можливо, Наталі залишиться для нього лише спогадом про двотижневий роман на початку літа у Лімузе-ні.