Трудівники моря - Сторінка 14

Виходить, не можна безкарно віддавати себе океанові, бурям і темряві ночі: в тридцять років він показував на сорокап'ятирічного. Вітер і море надягли на нього похмуру маску. Його прозвали Жільят Лукавий. В одній індійській притчі мовиться: "Брама якось запитав у Сили: "Що дужче за тебе?" І Сила відповіла: "Спритність". Є китайська приказка: "Чого б тільки не зробив лев, якби він був мавпою!" Жільят не був ні левом, ні мавпою, але його вчинки підтверджували індійську притчу та китайську приказку. Середнього зросту і середньої сили, він виявляв таку вигадливу і небачену вправність, що піднімав тягарі, які здатен піднімати тільки велетень, і творив чудеса, на які здатен тільки атлет.

Biн був справжнім гімнастом: лівою рукою володів так само спритно, як і правою. Жільят не був мисливцем, але полюбляв рибалити. Щадив птахів, але не щадив риб. Горе німонародженим! Biн чудово плавав.

Самотність робить людей або талановитими, або бевзями. Жільят зазнав на собі цих обох її впливів. Часом на нього находило якесь оторопіння, про що ми вже говорили, і тоді він здавався справжнім тупаком. Іншим разом погляд його ставав навдивовижу проникливим. Такі люди були в стародавній Халдеї: траплялося, морок, що застилав розум пастуха, розсіювався — пастух обертався на мага. А взагалі Жільят був простий собі чоловік, який умів читати й писати. Цілком можливо, він стояв на межі, що розрізняє мрійника і мислителя; мислитель дерзає, мрійник страждає. Душевний світ простих людей, звиклих до самотності, часто буває вельми складний. Самі того по знаючи, вони проймаються священним трепетом. Морок, який окутував розум Жільята, містив у собі два начала, такі само темні, але дуже різні: в самому Жільяті — невігластво, безсилля; поза ним — таїна, безмежність. Видряпуючись по скелях, піднімаючись по високих крутосхилах, шастаючи по всіх кутках архіпелагу, керуючи першим-ліпшим судном, раз у раз наражаючись на небезпеку у найнепрохідніших протоках, Жільят став чудовим моряком — без якоїсь вигоди для себе, так собі, задля втіхи, задля примхи.

Він був уродженим лоцманом. Справжній лоцман — це той моряк, який веде судно ніби по дну морському, а не поверхнею води. Хвиля — перепона зовнішня, але вона постійно ускладнюється підводним рельєфом тих місць, поверх яких долає шлях судно. Коли Жільят мчав між рифами та мілинами Нормандського архіпелагу, можна було подумати, що в його голові накреслена карта морського дна. Він знав усе, і йому було море по коліна.

Він вивчив бакани краще, ніж баклани, що на них відпочивають. Він ясно розрізняв, навіть у тумані, майже непомітні прикмети чотирьох найбільших стовповидних баканів — Кре, Аліганди, Треми, Сардретти. Він ураз розпізнавав стовп із заокругленим верхом в Анфре, і тризубець в Руссі, і білу кулю в Коберті, і чорну кулю в Лонг-П'єрі; можна було не боятись, що він сплутає хрест поблизу Губо зі шпагою, втягнутою вістрям у землю, — баканом Платти, а бакан-молот біля Барбе з ластів'ячим хвостом — баканом, що поруч з Муліне.

Його рідкісне знання морської справи особливо яскраво виявилося в день, коли на Гернсеї були влаштовані морські змагання, звані регатою. Завдання полягало ось у чому: сам на сам, без будь-чиєї допомоги загнати чотиривітрильник з Сен-Сансона на острів Ерм, що на відстані однієї милі від Сен-Сансона. Впоратися самому з чотиривітрильним судном може чи не кожен рибалка, особливих труднощів у цьому нема. Однак справу ускладнювали дві обставини. По-перше, сама посудина — стародавня широкодонна й боката, міцно збита на роттердамський манір шлюпка, яку моряки минулого століття називали голландським ботом. Ще й нині подекуди можна побачити в морі отакі взірці давнього голландського суднобудування — широкі плоскодонки з двома дерев'яними крилами на правому й лівому бортах, які, залежно від вітру, по черзі опускаються, замінюючи собою кіль. По-друге, повернення з Ерму. Воно ускладнювалося добрячим вантажем — камінням. Туди пливли впорожні, назад слід було плисти з вантажем. Призом за перемогу в змаганнях був сам бот. Він призначався переможцеві. Цей бот належав до так званих лоцманських суден; лоцман, який плавав на ньому років двадцять, був найвитривалішим моряком Ла-Маншу. Після його смерті не найшлося нікого, хто б міг справно керувати ботом; отож і було вирішено зробити з нього приз переможцеві регати. Бот, хоч і безпалубний, мав свої переваги і міг спокусити бувалого моряка. Щогла в нього була спереду, що збільшувало силу вітрил. І крім того, щогла не заважала вантажити судно. То була міцна шкаралупа, важка, але містка, надійна у відкритому морі — одне слово, зваблива штука. Варто було за неї поборотись, змагання були важкі, зате приз звабливий.

Виборювати його прийшло сім чи вісім найславетпіших на острові рибалок. Кожен по черзі спробував щастя. Жодному не вдалося допливти до Ерму. Останнім вступив у битву рибалка, відомий тим, що в шквальну бурю прорвався на веслах через страшну морську бистрінь між Серком і Брек-У. А тут він привів бокату посудину і мовив: "Це неможливо". Тоді в бот стрибнув Жільят. Він схопив весло, відтак грота-шкот і помчав у відкрите море. Потім, не закріплюючи шкота, — це було б необережно, — не випускаючи його з рук, що дозволило йому керувати гротом, він, не даючи суденцю дрейфувати, залишив шкот травитися через строп волею вітру і схопив лівою рукою румпель. Через сорок п'ять хвилин він був на Ермі. А через три години, хоч з півдня зірвався різкий бічний вітер, Жільят, завантаживши бот камінням, привів його в Сен-Сансон. Крім цього вантажу, він прихопив з собою ще й невеличку бронзову гармату, з якої щороку п'ятого листопада палили острів'яни, святкуючи день смерті Гая Фокса.

Гай Фокс — відзначимо мимохідь — помер двісті шістдесят років тому; ось як довго може тривати тріумф.

Жільят, перевантажений і перевтомлений, оскільки в човні була зайва вага — гармата Гая Фокса, а вітрила надимав південний вітер, ледве привів, точніше, дотяг бот у Сен-Сансон.

Побачивши це, мес Летьєрі вигукнув: "Оце так справжній моряк!" І подав Жільятові руку.

Про меса Летьєрі ми ще поговоримо.

Жільят дістав бот у нагороду.

Та все одно після цієї пригоди його прозивали Жільят Лукавий.

Дехто заявив, що дивуватися тут нема з чого: адже Жільят сховав у човні галузку дикої ірги. Але як це доведеш?

Відтоді Жільят не розлучався з ботом. На цій важкій посудині він вирушав на риболовлю. Він пришвартовував її біля самої стіни "Будинку на Пустирищі", в дуже зручній бухточці, яка належала тільки йому. Тільки-но западала ніч, він закидав на плече сіті, перетинав городець і, перелізши через низьку кам'яну огорожу, збігав униз, на берег, стрибав у бот і плив у відкрите море.

Він ловив багато риби, і люди казали, що гілка ірги завжди була прив'язана до його бота. Ірга — це те ж саме, що мушмула. Ніхто цієї гілки не бачив, але всі в неї вірили.

Зайву рибу він не продавав, а роздавав.

Бідняки рибу брали, але дивилися на Жільята скоса: їх непокоїла та ж таки гілка мушмули. Бо так не робиться. Шахраювати з морем не годиться. Він був рибалкою, але не тільки. З природної охоти, а то й задля розваги він вивчив іще кілька ремесел. Він був теслею, ковалем, стельмахом, конопатником і навіть трохи механіком. Ніхто не міг так полагодити колесо, як він. Він сам і на свій лад та манір виготовляв риболовецькі снасті. В кутку "Будинку на Пустирищі" у нього було горно і ковадло, а що на боті був тільки один якір, то він сам викував собі ще один. Чудовий якір: кільце мало належний запас міцності, і Жільят, хоч ніхто йому не підказував, підібрав такий розмір штока, що якір не перекидався. Він набрався терпіння і замінив усі цвяхи обшивки бота легкими нагелями, щоб іржа не роз'їдала дерево і не утворювала дірки.

Отже, він набагато поліпшив мореплавні якості бота. Тепер він час від часу запливав на якийсь самотній острівець, скажімо, Шузей чи Каске, і залишався там місяць чи й два. Тоді люди казали: "Диви! Десь запропастився Жільят". І ніхто цим не засмучувався.

VII

У житлі духів — житель-духовидець

Жільят був мрійником. Тому-то він був такий відважний, тому-то він був такий боязкий. Він мав свої уявлення про світ.

Можливо, у Жільята була схильність до галюцинацій та ясновидіння. Галюцинації переслідують якого-небудь селянина, допустимо Мартіна, так само, як, скажімо, короля Генріха IV. Незбагненне іноді вносить в людський розум сум'яття. Несподівано розсунеться завіса мороку, покажеться невидиме, відтак тьма змикається знову. Іноді видіння змінюють людину: погонич верблюдів стає Магоме Генріх IV (1553 — 1610) — французький король (1594 — 1610), перший з династії Бурбонів, голова гугенотів, 1593 р. перейшов на католицизм.

том, козопаска — Жанною д'Арк. Самотність породжує ціле сонмище піднесених оман. То дим неопалимої купини. Звідси йде таємничий спалах творчої думки, який перетворює лікаря в ясновидця, а поета — в пророка; звідси — Хорив, Кедрон, Обнос і запаморочливий дух порізаного кастальського лавра, і одкровення місяця Бузіона, звідси — Пелейя в Додоні, Фемоноя в Дельфах, Трофоній в Лебадеї, Ієзекіїль на Кебарі, їєронім у Фіваїді. Найчастіше стан ясновидіння пригнічує людину, ошелешує її. Існує священне отупіння. Видіння — тягар для факіра так само, як зоб — для кретина. Лютер, який розмовляв з чортами на піддашші у Віттенберзі, Паскаль, який ховався від пекла за ширмою в своєму кабінеті, негритянський чаклун, який розмовляв з білолицим богом Бассумом — це один і той же феномен, що по-різному переломлюється в свідомості людини залежно від широти і сили її думки. Лютер та Паскаль були і залишаються великими; чаклун — тупак. Жільят не був ні таким великим, ані таким малим. От і все. Його погляд на природу був трохи незвичайний.

Йому часто доводилось бачити в чистій, ідеально прозорій воді незвичайних, великих, різноманітних за формою тварин із породи медуз, які, коли їх вийняти з води, скидалися на м'який кришталь, а коли знову кинути в воду, ставали подібні до неї своєю безплотністю і кольором, зовсім непомітні в своєму середовищі, майже зникали, тож він дійшов висновку, що раз прозорі живі істоти населяють воду, то інші прозорі живі істоти можуть населяти повітря.