Трудівники моря - Сторінка 25

Туман у межах Клауд-рінгу — суща погибель. Там "кінські широти", Horse latitude, там мореплавці давніх часів викидали в море своїх коней під час бурі — щоб зменшити вагу судна, в затишну погоду — щоб скоротити вживання прісної води. Колумб сказав: Nube abaxo es muerte — "Низька хмара — смерть". В етрусків, які в галузі метеорології відіграли таку ж роль, як халдеї в галузі астрономії, було два жрецьких звання: жрець грому і жрець хмари; "фульгуратори" ведуть спостереження над блискавками, "аквілеги" — над туманами. Рада жерців-авгурів у Тарквінії наділяла своїми передбаченнями погоди жителів Тіра, фінікійців, пеластів та інших первісних мореплавців, котрі ходили по давньому Середньому морю. Вже тоді стали яснішими причини виникнення бурі, вони тісно пов'язані з причинами виникнення туману; це, власне кажучи, явища одного і того ж ряду. На океані існує три регіони туманів — один на екваторі і два на полюсах; у моряків для них одна назва: "Відьомська ступа".

Тумани під час рівнодення небезпечні на всіх водах, а в Ла-Манші особливо. Вони несподівано заволікують море густим, непроникним мороком. Однією з найнебезпечніших загроз туману є те, що він заважає розпізнавати зміни глибини морського дна за змінами в забарвленні води, внаслідок чого виникає щось на зразок страхітливої запони, яка закриває підводні скелі і мілини. Часто судно підходить до самого рифу, і ніхто його не застерігає. Іноді кораблю, що попав у туман, нічого не лишається, як залягти в дрейф або стати на якір. В тумані кораблі гинуть не рідше, ніж коли знімається буря.

Одначе трапилося так, що після скаженого шквалу, який прийшов на зміну цілоденному туману, поштове судно "Кашмір" щасливо повернулося з Англії. Воно ввійшло в порт Сен-П'єр з першими променями нового дня, що з'явилися над морською гладінню у ту мить, коли із замку Корне гарматним пострілом вітали схід сонця. Небо прояснилося.

"Кашміра" чекали, бо на ньому мав прибути новий священик сен-сансонської парафії.

Коли судно прибуло, по місту відразу поширилася чутка, що вночі до "Кашміре" у відкритому морі причалила шлюпка з командою затонулого судна.

VII

Любитель прогулянок, на щастя, зустрічається з рибалкою

Тієї ночі, тільки-но вщух вітер, Жільят виїхав у море ловити рибу, але зупинив свій бот недалеко від берега.

На зворотному шляху, під час припливу, близько двох годин пополудні, коли сліпуче сіяло сонце, він плив повз Воловий ріг, заходячи в бухту "Будинку на Пустирищі", і йому здавалося, що в контурах крісла Гільд-Гольм-Ур, відбитих на поверхні води, з'явилася тінь, яку не могла відкидати сама тільки скеля. Він спрямував бот у той бік і побачив, що в кріслі сидить людина. Море піднялося вже дуже високо, скеля стояла в оточенні розбурханих хвиль, шлях на берег був уже відрізаний. Жільят став махати людині рукою. Вона й не поворухнулася. Жільят підплив ближче. Людина спала.

Невідомий був одягнутий в чорне. "Схожий на священика", — подумав Жільят.

Він підплив ще ближче і побачив обличчя юнака. Обличчя було йому незнайоме.

На щастя, скеля була прямовисна, і вода біля неї була глибока, Жільят розвернувся і повів човен вздовж гранітної стіни скелі. Приплив підняв судно аж так, що Жільят, підвівшись на борту, міг дотягнутись до ніг прибульця. Він випростався, підняв руки. Якби він у цей мент впав у воду, то навряд чи зміг би спливти на поверхню. Хвиля сильно вдаряла об камінь. Якби він опинився між скелею і ботом, його неодмінно розчавило б.

Жільят смикнув юнака, що спав, за ногу.

— Гей, що ви тут робите? Молодик проснувся.

— Дивлюся, — відповів він. Він зовсім прочуняв і вів далі:

— Я тільки-но приїхав на острів, забрів сюди, прогулюючись, — звідси такий чудовий вид! Всю ніч я провів на кораблі, натомився, тому й заснув.

— Через десять хвилин вас затопило б, — мовив Жільят.

— Невже?

— Стрибайте в баркас.

Жільят притримав човна ногою, одною рукою вчепився за скелю, другу ж простягнув незнайомому, і той легко стрибнув у баркас. Юнак був напрочуд гарний.

Жільят змахнув веслами, через дві хвилини бот увійшов у бухту "Будинку на Пустирищі".

На голові в юнака був круглий капелюх, шия пов'язана білою краваткою. Довгополий сюртук був застібнутий на всі ґудзики. Білясте волосся ореолом облямовувало по-жіночому ніжне обличчя, очі були ясні, весь вигляд серйозний.

Тим часом бот причалив до берега. Жільят просунув трос у кільце причалу, відтак обернувся і побачив в простягненій випещеній руці незнайомого золотий соверен. Жільят ледь помітним рухом відсторонив руку. Запала мовчанка. Першим озвався юнак:

— Ви врятували мені життя.

— Можливо, — відповів Жільят.

Трос був закріплений. Вони зійшли на берег. Юнак повторив:

— Я вам зобов'язаний життям, пане.

— Ну й що ж?

Знов запала мовчанка.

— Ви з цієї парафії? — за якусь хвилину спитав юнак.

— Ні, — відповів Жільят.

— Аз якої?

Жільят підвів праву руку й, показавши на небо, промовив:

— З цієї.

Юнак попрощався і пішов собі. Ступивши декілька кроків, він зупинився, сягнув у кишеню, витяг книжку, підійшов до Жільята знову і, простягши йому том, сказав:

— Дозвольте мені вручити вам ось це. Жільят узяв книжку.

То була Біблія.

За мить Жільят уже стояв на ґанку і, спершись ліктями на поруччя, дивився на юнака, аж поки той не зник за поворотом стежки, яка вела в Сен-Сансон. Мало-помалу Жільят забув і думати про незнайомого, про крісло Гільд-Гольм-Ур. Все зникло для нього. Опустивши голову, він поринув у безодню своїх мрій. А мріяв він про Дерюшетту. Його вивів із забуття чийсь голос, хтось гукнув:

— Агов, Жільяте!

Він упізнав голос і підвів погляд:

— Що сталося, сьєр Ландуа?

То й справді був сьєр Ландуа, який проїздив дорогою метрів за сто від "Будинку на Пустирищі" у своєму "фіятоні" (фаетоні), запряженому маленьким коником. Він зупинився, щоб окликнути Жільята, але з усього було видно, що йому ніколи і що він кудись поспішає.

— Чув новішу, Жільяте?

— Яку?

— Та про "Оселю відважних".

— А що там таке?

— Здалеку всього не розповіси. Жільят затремтів.

— Може, міс Дерюшетта виходить заміж?

— Ні! Але тепер доведеться.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ідіть до "Оселі відважних". Там дізнаєтесь. І сьєр Ландуа стьобнув коня.

КНИГА П'ЯТА РЕВОЛЬВЕР

І Розмова в "Готелі Жана"

Сьєр Клюбен був людиною, яка чекала слушного часу.

Він був невисокий, жовтолиций і міцний, як бугай.

Морському вітрові не вдавалося вкрити засмагою його шкіру. Вона нагадувала віск.

Обличчя Клюбена було кольору воскової свічки, тьмяний відблиск якої світився в його очах. Він відзначався якоюсь особливо цупкою пам'яттю. Досить було йому раз побачити людину, і він запам'ятовував її назавжди, як назавжди лишається в записнику внесена туди нотатка. Його швидкий погляд схоплював намертво. Зіниця, зробивши відбиток з обличчя, зберігала його надовго. І хай це обличчя зістариться — сьєр Клюбен все одно впізнає його. Збити зі сліду цю міцну пам'ять було неможливо. Сьєр Клюбен був скупий на слова, зібраний, стриманий, він ніколи не дозволяв собі зайвого руху. Його простацький вигляд зразу ж викликав до нього симпатію. Багато хто з людей вважав його обмеженим, у виразі його примружених очей було щось придуркувате. Але кращого моряка, як ми вже казали, знайти було годі. Ніхто так не вмів садити галси, щоб обнизити центр натиску вітру, або тягнути шкот повного вітрила. Ні в кого не було такої високої репутації побожної і кришталево чесної людини, як у нього. Хто запідозрив би його, був би сам запідозреним. Він був зв'язаний тісною дружбою з паном Ребюше, міняйлом у Сен-Мало, який проживав на вулиці Сен-Венсан, поруч зі зброярем, і пан Ребюше говорив: "Я довірив би Клюбену свою крамницю".

Сьєр Клюбен був удівцем. Його дружину всі мали за вельми достойну жінку, так само, як і його, — за вельми достойного чоловіка. Вона померла, залишивши по собі гучну славу найчеснішої у всіх відношеннях матрони. Якби бальї заманулось позалицятися до неї, вона поскаржилася б королеві; якби в неї закохався сам господь бог, вона обгудила б його перед своїм сповідником. Подружжя Клюбенів втілювало в Тортвалі ідеал англійської респектабельності. Пані Клюбен була лебідкою, сам Клюбен — горностаєм. Він помер би, якби побачив на своїй білизні бодай одну пляму. Якби йому попалася на дорозі шпилька, він не заспокоївся б, поки не вручив би шпильку тому, кому вона належить. Він ударив би на сполох, знайшовши коробочку сірників. Якось він зайшов у шинок у Сен-Сервані і сказав шинкареві: "Три роки тому я поснідав у вас, і ви мені дали забагато здачі". Сказавши це, він повернув шинкареві шістдесят п'ять сантимів. Він був ходячою добропорядністю з насторожено підібганими губами.

Він начеб вічно когось висліджував. Кого ж? Очевидно, шахраїв. Кожного вівторка він вів Дюранду в Сен-Мало. Приїздив туди у вівторок увечері, залишався два дні, поки пароплав завантажували, і повертався на Гернсей у п'ятницю вранці.

Під ту пору в порту Сен-Мало був невеличкий заїзд під назвою "Готель Жана". Пізніше, коли почали будувати нинішню набережну, заїзд знесли. В той час море підступало до міських воріт Сен-Сер-вана і Дінана; у відплив із Сен-Сервана в Сен-Мало і навпаки їздили двоколками та каретами, які снували між суднами, що опинилися на суші, об'їжджаючи канати, якорі й буйки, ризикуючи зачепити і порвати шкіряні капоти об низькі реї чи утлегари. В проміжку між двома припливами візники поганяли по піску коней там, де шість годин опісля вітер брижив хвилі. Колись давно по цьому ж узбережжю гасали дві дюжини сторожових собак із Сен-Мало, котрі в 1770 році загризли морського офіцера. Собаки перестаралися, і їх знищили. Тепер уже не чути ночами собачого гавкоту між Великим і Малим Таларом. Сьєр Клюбен зупинявся в "Готелі Жана". Там була французька контора Дюранди. В "Готелі Жана" їли й пили — за окремим столом — митники та прибережні дозорці. Митні чиновники з Бініка зустрічалися там із митниками з Сен-Мало, що йшло на неабияку користь справі.

Сюди заходили також і шкіпери, але їли вони за іншим столом.

Сьєр Клюбен підсідав то до одного, то до другого столу, але частіше до митників, ніж до шкіперів. Він був жаданим гостем і для тих, і для других. Годували тут смачно. Іноземним морякам пропонували на вибір напої усіх країн світу.