Трудівники моря - Сторінка 53

Не можна було не уявити собі видіння в цьому чарівному гроті, образ, викликаний мрією, зроджувався начеб мимоволі. Струмінь цнотливого світла спадав на ледь розрізнювані білі плечі, чоло, осяяне світанковою зорею, божественний овал обличчя, спокуслива заокругленість чудових грудей, соромливо складені руки, розпущене волосся у відблисках світанку, дивовижної краси стегна, які неясно проглядають із священної імли, тіло німфи, погляд незайманої дівчини. Вона — Венера, що виходить з морської піни, Єва, що вилонюється з хаосу. Цей образ не міг не примаритись. Не можна було уявити, щоб тут не було привиду.

Прекрасна гола жінка, втілення зорі, напевно, тільки що стояла на вівтарі. Від п'єдесталу віяло несказанним чаром, здавалося, що там пропливає над каменем жива біла постать. Печера затихла в німотному обожненні, в свідомості зринала то Амфітрита, то Фетіда, то Діана, зігріта почуттям кохання, витвір найдосконалішої краси, зітканий із сяйва, щоб ніжно дивитися з пітьми. Ніхто, як вона, по-лишаючи цю печеру, залишила в ній свою ясність, своєрідні світляні пахощі, які йшли від її зоряного тіла. Сліпучо-прекрасної прозорої тіні тут уже не було: не було обличчя, створеного для споглядання тільки якимись невидимими істотами, але недавня присутність її відчувалася: залишався іще трепет, який викликає розкіш захоплення. Богині не було, але божественна присутність відчувалася.

Краса печери ніби й була створена для цієї присутності. В ім'я цього божества, феї перлів, королеви вітрів, цієї пінонародженої грації, тільки задля неї — принаймні так здавалося — підземелля було побожно заховане під каменем, щоб ніхто ніколи не міг скаламутити таємничого напівмороку і величної тиші довкола цієї божественної тіні.

Жільят, який був ніби ясновидцем природи, охоплений неясною схвильованістю, розмірковував.

Раптом у себе під ногами, в чудовій прозорості води, схожої на розплавлені самоцвіти, він помітив щось незбагненне. Щось на зразок довгої смужки пересувалося в мерехтінні хвилі. Смужка не пливла, а мчала: у неї була якась мета, вона кудись прямувала, до того ж із поспіхом. Ця ганчірка скидалась на брязкальце блазня з зубцями; в'ялі пласкі зубці згиналися у воді, і здавалося, що вони присипані

якимось пилом, якого ні змити, ні розмочити у воді. Вона була не просто жахлива, вона викликала огиду. Щось химерне — чи то жива істота, чи то привид. Вона начеб хотіла забитись у найтемніший кут підземелля, а звідти опуститись углибінь. Товща води над нею потемнішала. Лиховісна тінь промайнула і зникла.

КНИГА ДРУГА ТЯЖКА ПРАЦЯ

І

Винахідливість того, кому все чогось не вистачає Печера неохоче випускала з себе людей. Ввійти до неї було важко, а вийти — ще важче. Жільят усе ж вибрався звідти, але більше не повертався. Йому нічого не вдалося там знайти з того, що хотілося, часу для пустої цікавості у нього не було. Він одразу ж запустив у дію кузню. Йому бракувало інструментів, і він сам став їх виготовляти.

Уламки пароплава правили йому за паливо, вода — за двигун, вітер — за ковальський міх, кам'яна брила — за ковадло; інстинкт замінив йому вміння, а воля — силу. Жільят із запалом узявся до своєї невеселої роботи.

Погода, здавалося, пішла до нього на послуги. Хоч період рівнодення тривав, було сухо. Настав березень, але в морі було тихо. Дні все довшали. Голубінь неба, легкі порухи неозорої водної гладіні, погідність полудневих годин — все це ніби виключало поганий намір. Море усміхалося до сонця. Пестощі ж, як відомо, попереджують зраду. А море на такі пестощі не скупиться. Коли маєш справу з такою жінкою, не довіряй її усмішці.

Вітер був незначний, і тим краще працювало водяне піддувало. Надто сильний вітер скорше шкодив би, ніж допомагав.

У Жільята була пилка, він зробив терпуг. Пилкою він різав дерево, терпугом — метал. Потім він додав до них дві залізні руки коваля — кліщі та щипці. Кліщами здавлюєш, щипцями орудуєш. Одні діють як руки, другі — як пальці. Інструмент — той же організм. Мало-помалу Жільят роздобував помічників і виготовляв своє озброєння. Зі шматка бляхи він зробив наддашок пад ковальським горном.

Одним із найголовніших завдань для нього було розібрати і полагодити блоки. Він привів до ладу коробки і шківи складних блоків. Повідтинав потрощені кінці понівечених брусів і зачистив їх: для теслярської роботи, як ми вже казали, у нього був цілий склад корабельних уламків, підібраних і за формою, і за розміром, і за якістю. Дуб лежав на одному місці, сосна — на другому, погнуті дерев'яні частини, як, наприклад, футокси, окремо від прямих, наприклад, карленгсів. То був його резерв підпор і важелів, які могла стати йому в пригоді у відповідну хвилину.

Коли збираєшся робити талі, потрібно запастися балками і блоками. Але цього мало: потрібна ще мотузка. Жільят полагодив усі кабельтови і перліні. Він розтяг розірвані вітрила, і йому вдалося нависмикувати з них чудових конопляних ниток, з яких він зсукав шнура. Цим шнуром він зв'язував кінці мотузки. Жільятові вдалося виготовити тільки білого шнура, бо в нього не було смоли. Полагодивши мотузки, Жільят узявся за лагодження ланцюгів.

Завдяки бічному гострому виступу каменя-ковадла, який правив за конічний носок, йому вдалося виковувати грубі, але міцні ланки ланцюгів. Цими ланками він з'єднував кінці розірваних ланцюгів і таким чином подовжував їх. Кувати самому, без допомоги, дуже незручно. Але й це йому вдалося. Щоправда, він виготовляв на своєму ковадлі тільки не надто масивні предмети. Одною рукою він підтримував їх за допомогою щипців, а другою гатив молотом.

Він порізав на шматки круглі залізні пренти капітанського містка, потім загострив кожний із шматків на одному кінці, а на другому викував широку плоску головку — отже, виготовив великі цвяхи близько фута завдовжки. Такі цвяхи добре заганяти в скелі.

Навіщо Жільятові було братися до такої виснажливої праці? Побачимо. Йому не раз доводилося вигострювати лезо сокири і зубці пилки. Щоб гострити пилку, він виготовив тригранний терпуг.

При нагоді він користувався шпилем Дюранди. Гак, який кріпився до ланцюга, зламався. Жільят викував його наново.

За допомогою щипців і обценьків, використовуючи зубило як викрутку, Жільят узявся розбирати колеса пароплава — і досяг своєї мети. Читач, напевно, не забув, що цей демонтаж здійсненний. Він закладений у самій конструкції коліс: вони збірні. Дерев'яні щити, якими були колеса прикриті і які надавали їм кращого вигляду, Жільят познімав: з їх дощок він збив два ящики, куди склав, старанно пронумерувавши, частини коліс. В цьому ділі йому дуже придалася грудка крейди. Він поставив ящики з колесами в найнадійнішому місці палуби Дюранди. Закінчивши підготовчі роботи, Жільят зіткнувся віч-на-віч із тим, що було найважче. Постало питання про порятунок машини.

Розібрати колеса можна було, розібрати машину — ні в якому разі. По-перше, Жільят погано знав механізм. Працюючи наздогад, він міг завдати йому непоправного лиха. По-друге, навіть якби й спробувати розібрати машину деталь за деталлю і якби він зважився на цей необережний вчинок, то йому потрібні були б зовсім не ті інструменти, що їх можна змайструвати у якійсь печері замість кузні, де протяг править за ковальські міхи, а кам'яна брила — за ковадло. Спробувавши демонтувати машину, він міг її поламати. Жільят відчув, що підійшов упритул до нездійсненного. Здавалося, він наразився на стіну — неможливе. Що ж робити?

II

Як Шекспір може зустрітися з Есхілом

У Жільята був свій задум. З тих пір як каменяр і тесля із Сальбрі, що жив у XVI столітті, коли наука перебувала в дитинячому віці, задовго до Амонтона, який відкрив перший закон тертя, Лагіра, який відкрив другий закон, і Кулона, який відкрив третій, без поради і без керівництва, тільки з допомогою сина-хлоп'яти і нехитрого знаряддя, спустив униз "великі куранти" церкви Шаріте-на-Луарі, розв'язавши одночасно п'ять-шість проблем статики й динаміки, котрі для нього становили складну перепону, бувши взаємно переплутаними, ніби колеса звалених на купу возів, — від часу цієї незвичайної і чудової затії, коли навдивовижу простим способом, не порвавши жодної латунної волосини, не пошкодивши жодного зубця, цей тесля переніс із великого яруса дзвіниці в нижній важенну клітку з заліза та міді, завбільшки із сторожову будку, в котрій був замкнений час, — переніс зі всім механізмом, барабанами, коробками, гачками, важелями, циферблатом, горизонтальним маятником, спуском, з мотками ланцюгів, з кам'яними гирями, до того ж одна з них важила п'ятсот фунтів, з пристроєм для бою, набором дзвіночків, з фігурками, які відбивали молоточками години, — з часів людини, яка звершила це чудо і все ж була забута, ніхто й ніколи не пробував здійснити щось подібне до задуму Жільята.

Операція, яку він мав намір здійснити, була, мабуть, ще важча, тобто ще прекрасніша.

Своєю вагою, витонченістю роботи, усією сукупністю труднощів, які треба було подолати при знятті машини, Дюранда нітрохи не поступалася перед курантами дзвіниці Шаріте-на-Луарі.

У середньовічного теслі був помічник — його син, у Жільята — нікого. Під церквою зібралися люди, туди прийшли з Менга-на-Луарі, із Невера і навіть з Орлеана. Вони могли при потребі допомогти каменяреві або хоч підбадьорити вигуками заохочення; довкола Жільята гудів тільки вітер, і обступала його тільки юрба хвиль.

Ніщо не зрівняється з боязкістю необізнаної людини, хіба що її відвага. Коли необізнаність наважується діяти — це означає: у неї є свій компас. Цей компас — істина, осягнута інтуїцією, іноді вона зрозуміла неотесаній людині більше, ніж тій, що пройшла курс наук.

Незнання підстьобує відвагу. Необізнаність — це мрійливість, а допитлива мрійливість — сила. Знання нерідко збиває з пантелику і зупиняє перед дальшими кроками. Якби Васко да Гама був ученим, він відступив би перед мисом Бур. Якби Христофор Колумб був добрим космографом, то ніколи не відкрив би Америки.

Якби Гальвані був справжнім ученим, то він знав би, що таке зворотний удар, здригання мертвої жаби не викликало б у нього зацікавлення, і він не відкрив би тієї сукупності законів, які дістали назву гальванізму.

Першим піднявся на Монблан пастух Бальма; другим був учений Сосюр.

Ці приклади, скажемо мимохідь, — винятки, які нітрохи не принижують науки, бо вона залишається правилом.

Неук може зробити відкриття, і тільки вчений здатний на винахід.

Бот і далі стояв на якорі в бухті, поблизу скелі "Людина", море там не чіпало його.

Пригадаймо: Жільят усе влаштував так, що барка була в нього напохваті.