Трудівники моря - Сторінка 9

Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала... Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорто-риїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: "Ні кроку далі!" Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.

Зусебіч перед людиною постають перепони, але її нічого не зупиняє. Вона долає рубежі, переступаючи їх. Неможливе — це кордон, який постійно відступає перед нею. Геологічна формація, основа якої — скам'янілий намул всесвітнього потопу, а вершина — вічні сніги, для людини — звичайна стіна; вона пробиває цю стіну і йде далі. Вона розрубує перешийок, свердлить вулкан, обточує скелю, видовбує потрібні їй поклади в надрах землі, розбиває на дрібні шматки високий мис. Колись вона робила все це для якогось там Ксеркса, сьогодні вона не така дурна — працює на себе. Людина порозумнішала, і це називається прогресом. Людина працює в своєму домі, а її дім — земля. Вона пересуває, переміщує, усуває, зносить, відкидає, зриває, риє, копає, ламає, висаджує в повітря, крушить, розпилює, стирає з лиця землі одне, знищує інше і, руйнуючи, створює нове. Ні перед чим вона не зупиниться: ні перед товщею землі, ні перед гірським хребтом, ні перед будь-яким нагромадженням перепон, ні перед сяйливою силою матері, ні перед незбагненною величчю природи. Коли громаддя світобудови потрапляє в межі її досяжності, вона в них прорубує вилом. Людина спокушається можливістю винищити частину божого творива, з молотком у руках вона йде на приступ неосяжного. Можливо, майбутнє побачить Альпи, зрівняні з землею. Підкорися, куле земна, своїй мурашці! Дитина, ламаючи іграшку, здається, шукає в ній душу. Так і людина начебто шукає душу землі.

Проте не варто перебільшувати нашої могутності: хоч би що робила людина, загальні риси світобудови — непохитні; головна її маса від людини не залежить. Людина може змінити щось у деталях, але не цілість. І це добре. Бо весь всесвіт у руках провидіння. Він керується законами, які людині непідвладні. Те, що робимо ми, не виходить далеко поза межі земної поверхні. Людина одягає або роздягає землю, вирубуючи ліси, вона ніби здирає з неї одяг. Але сповільнити обертання земної кулі довкола своєї осі, прискорити рух земної кулі по своїй орбіті, додати або відняти хоч одну туазу із семисот вісімнадцяти тисяч миль шляху, які щоденно долає Земля, рухаючись довкола Сонця, змінити час рівнодення, не дати впасти краплині дощу — не можна! Що вище нас, те вище нас. Людина може змінити клімат, але не пору року.

Спробуйте примусити Місяць рухатись не по екліптиці!

Мрійники — а серед них були визначні люди — мріяли про встановлення на землі вічної весни. Протилежні пори року — літо й зима — постали внаслідок похилого положення осі Землі щодо площини екліптики, про яку ми оце казали. Щоб ліквідувати ці протилежні пори року, треба всього лише випростати земну вісь. Нема нічого простішого! Вбийте на полюсі кілок аж до самого центру земної кулі, прив'яжіть до нього ланцюг, підшукайте десь подалі від нашої Землі точку опору, вирядіть туди десять мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній; вони натягнуть ланцюг, вісь Землі випростається — ось вам і жадана весна. Як бачите, суща дрібничка.

Але пошукаємо раю десь-інде. Весна — це добре, але свобода і справедливість кращі, ніж вона. Рай — субстанція духовна, а не матеріальна.

Бути вільним і справедливим — це залежить від пас.

Душевний спокій ми знаходимо у нас самих. Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.

XXI

Могутність каменярів

Гернсей — трикутник. Королева островів-трикутників — Сіцілія. Сіцілія належала Нептунові і кожен з трьох її кутів був присвячений одному вістрю Нептунового тризубця. На кожному з трьох її мисів стояло по храму на честь правого зубця — Декстри, середнього — Дубії і лівого — Синістри. Декотра був символом річок, Синістра — морів, Дубія — дощів. Хоч би там що казав фараон Псаметих, погрожуючи Тразідею, цареві Агрігента, "зробити Сіцілію круглою, як диск", ці острови-трикутники не підвладні силі людської руки, вони збережуть три свої скелястих миси, поки потоп, що їх створив, сам їх не поруйнує.

Сіцілія назавжди збереже свій мис Пелор, націлений кутом на Італію, мис Пахінум — на Грецію і мис Лілібе — на Африку. Так само і в Гернсєї Анкреський виступ вічно тягтиметься на північ, Пленмонський — на південний захід, а Жербурський — на південний схід.

І все ж острів Гернсей неухильно руйнується. Гернсейський граніт — прекрасний, купуйте, хто хоче! Прибрежні скали спускаються на торгах. Мешканці продають острів уроздріб. Химерну Чортову скелю недавно зіпхнули за кілька фунтів стерлінгів. Коли вичерпається велетенський кар'єр Віль-Бюдо, розробки почнуться в іншому місці.

Вся Англія побивається за гернсейським каменем. Тільки для будівництва греблі на Темзі його буде використано двісті тисяч тонн. Вірнопіддані, турбуючись про довговічність королівських пам'ятників, дуже шкодують, що п'єдестал бронзової статуї принца Альберта зроблений з чізерінгського граніту, а не з добрячого гернсейського каменю. Хай там як, а береги Гернсейського острова осипаються під ударами кайла. За якісь чотири роки в порту Сен-П'єр на очах мешканців вулиці Фалю зникла ціла гора.

В Америці відбувається те ж саме, що і в Європі. Під цю пору Вальпараїсо має намір продати з молотка підприємцям свою красу і славу — мальовничі горби, величності яких він завдячує своєю другою гучною назвою — Райська долина. Старожили-гернсейці не впізнають свого острова. Вони мають усі підстави сказати: "Мої рідні місця підмінили". Так говорив Велінгтои про Ватерлоо — свою другу батьківщину. Додайте до цього, що Гернсей, який раніше говорив по-фрапцузьки, тепер говорить по-англійськи, а це — іще одна руйнація.

До 1805 року Гернсей ділився на два острови. Морська протока перетинала його з кіпця в кінець, від східного Кре-вельського пасма до західного. Цей морський рукав вливався в море на заході якраз навпроти Фрек'є і двох Со-Рок'е; утворені ним бухти досить глибоко врізалися в сушу — одна з них сягала навіть Сальтерна, і цей морський рукав називався Бре-дю-Валль. У Сен-Сансоні в минулому столітті по обох боках океанської вулиці ще стояли на причалах кораблі. Вулиця була в'юнкою, неширокою. Так само, як голландці, котрі осушили Гарлемську затоку, перетворили її в потворну рівнину, гернсейці засипали Бре-дю-Валль, і ця місцина стала лугом. З Океанської вулиці вони зробили тупик; оцей тупик і є порт Сен-Сансон.

XXII

Добросердя острів'ян

Хто побачив Нормандський архіпелаг, той полюбив його, хто пожив там хоч трохи — пройнявся повагою.

Шляхетний острівний народ невеликий числом, зате великий духом, його душа – душа моря. Мешканці Ла-Манш-ських островів — люди своєрідні. Вони дивляться на "велику землю" із неабиякою зверхністю, зокрема спогорда ставляться до англійців, які й собі завжди готові обдати презирством "оті три-чотири горщики з квітами посеред калюжі солоної води". Джерсейці та гернсейці не залишаються в боргу: "Ми — норманни, і це ми завоювали Англію". Можна посміхнутися, але зачудуватися також.

Настане день, коли Париж введе в моду поїздки на Ла-Маншські острови і збагатить їх; вони на це заслуговують. Як тільки вони стануть широковідомими, до них прийде процвітання, що зростатиме з кожним днем. їх незвичайна принадність — у поєднанні клімату, створеного для неробства, з населенням, створеним для праці. Це — ідилія, втілена в корабельні. Нормандський архіпелаг не такий сонячний, як Циклади, але він зеленіший; він зелений, як Оркади, але сонячніший. Тут нема Астипалейського храму, зате є кромлехи, нема Фінгалового грота, зате є Серк.

Млин Уе не поступається перед Трепором, Азетське узбережжя нічим не гірше від Трувільського, а Пленмон — від Етрета. Край чудовий, народ лагідний, його історія знаменита. Дикі береги вражають своєю величністю. На архіпелазі є свій апостол — Ельє, свій поет — Роберт Уейс, свій герой — Пірсон. Багато видатних англійських генералів та адміралів народилися на архіпелазі. Ці бідні рибалки в разі потреби бувають надзвичайно щедрими: під час підписки пожертвувань на допомогу потерпілим від повені ліонцям та голодаючим манчестерцям Джерсей і Гернсей більше офірували, ніж Франція та Англія, звичайно, пропорційно до кількості населення.

Мешканці островів, колись контрабандисти, зберегли від свого давнього життя спокійне ставлення до ризику і зневагу до всіляких небезпек. Вони роз'їжджаються по всьому світу і скрізь рояться, як бджоли. Нині Нормандський архіпелаг створює колонії, як у давнину архіпелаг грецький.