Тупташка-невдашка - Сторінка 2

Чудесно! — Мері Джейн нахилилася вперед і привітно сказала: — Як поживаєш, Джіммі?

— Він не буде з тобою розмовляти, — сказала Елоїза. — Рамоно розкажи Мері Джейн про Джіммі.

— Що розказати?

— Не крутися, прошу тебе... Розкажи Мері Джейн, який той твій Джіммі.

— У нього зелені очі й чорний чуб.

— А ще що?

— У нього немає мами й тата.

— А ще?

— І немає ластовиння.

— А ще?

— Є шабля.

— А ще?

— Не знаю,-сказала Рамона й знов почала чухатися.

— Та він просто красень! — Мері Джейн нахилилася ще далі вперед.— А скажи, Рамоно, Джіммі також скинув ботики, коли ви прийшли?

— У нього чоботи, — відповіла Рамона.

— Чудесно! — сказала Мері Джейн Елоїзі.

— Добре тобі казати. А я мушу цілими днями терпіти це. Джіммі їсть із нею. Купається з нею. Спить із нею. Вона завжди лягає на краєчок ліжка, щоб не скотитися і не придавити його.

Мері Джейн слухала зосереджено й захоплено, закусивши нижню губу. Тоді запитала:

— Де вона взяла це ім'я?

— Джіммі Джіммеріно? Бог його знає.

— Мабуть, так звуть хлопчика в сусідів?

Елоїза, позіхаючи, похитала головою:

— У сусідів немає ніяких хлопчиків. Узагалі немає дітей. Вони прозивають мене льохою. Позаочі, звичайно...

— Мамо,— сказала Рамона, — можна вийти погратися?

Елоїза невдоволено глянула на неї.

— Ти ж щойно прийшла!

— Джіммі знов хоче надвір.

— Чого це?

— Він лишив там свою шаблю.

— Хай би його чорти забрали разом з його шаблею, — вилаялася Елоїза. — Ну добре, йди. Тільки взуй ботики.

— Можна мені. візьмити це? — спитала Рамона, беручи з попільнички надпаленого сірника.

— "Узяти", а не "візьмити". Ну, бери. І не виходь на дорогу!

— До побачення, Рамоно, — лагідно прощебетала Мері Джейн.

— ...бачення, — сказала Рамона. — Ходім, Джіммі.

Елоїза раптом схопилася на ноги.

— Дай мені свою чарку,— сказала вона.

— Ні, я справді не хочу, Ел. На мене чекають у Ларчмонті.

Містер Вейнбург такий добрий, я не можу...

— Подзвони йому і скажи, що тебе вбили. Давай чарку, хай тобі чорт!

— Не можна, слово честі, Ел. Надворі підмерзає, а в мене шини зовсім стерті. Розумієш, якщо я...

— Хай підмерзає. Йди дзвони. Скажи, що ти мертва,— мовила Елоїза.— Давай чарку.

— Ну добре... Де в тебе телефон?

— Он аж там,-сказала Елоїза, виходячи з порожніми чарками до їдальні.— Оно, бачиш? — Вона спинилася на порозі їдальні й поточилась, перебираючи ногами, щоб не впасти. Мері Джейн захихотіла.

— А я тобі кажу — ти добре не знала Волта,— казала о чверть на п'яту Елоїза, лежачи на килимі й тримаючи чарку з віскі на пласких грудях.— Ніхто так не вмів мене насмішити, як він. Просто до сліз.— Вона глянула на Мері Джейн.— Ти пам'ятаєш той вечір, в останній семестр, коли та навіжена Луїза Германсон увірвалася до нашої кімнати в самому ліфчику? Такий чорний, вона його купила в Чікаго.

Мері Джейн захихотіла. Вона лежала долілиць на канапі, спершись підборіддям на валок, щоб краще бачити Елоїзу. її чарка стояла на підлозі так, щоб можна було дотягтись рукою.

— Авжеж, він умів мене насмішити,— сказала Елоїза.— Смішив у розмові. Смішив по телефону. Навіть у листах. І найцікавіше те, що він нітрохи не намагався смішити мене, з ним просто було весело. — Вона ледь повернула голову до Мері Джейн. — Будь ласка, кинь мені сигарету.

— Я не можу до них дотягтися,— сказала Мері Джейн.

— Ну й чорт з тобою — Елоїза знову втупила очі в стелю. — Раз я була впала, — повела вона далі. — Я чекала на нього, як звичайно, на зупинці, біля самого гуртожитку, а він чогось спізнювався, прийшов, коли автобус уже рушав. Ми кинулись бігти, і я впала й звихнула собі ногу. А він каже: "Бідна моя тупташка-невдашка". Це він про мою ногу. Отак і назвав її: тупташка-невдашка. Господи, який же він був милий!

— А в Лью хіба немає почуття гумору? — спитала Мері Джейн

— Що?

— Хіба в Лью немає почуття гумору?

— А дідько його знає! Мабуть, є. Регоче, як бачить карикатури абощо.— Елоїза звела голову, взяла з грудей чарку і трохи надавила її.

— Усе-таки цього не досить, — сказала Мері Джейн. — Замало. Це ще не все.

— Що не все?

— Ну... сама знаєш. Коли хтось уміє насмішити тебе й таке інше.

-Хто тобі сказав, що не все? Слухай, ти ж не черниця чи який біс, то повинна жити весело.

Мері Джейн захихотіла.

— Ти здуріла, їй-богу! — мовила вона.

— Ох, який він був милий! — сказала Елоїза.— І веселий, і ласкавий. Але не такий солодкий, як ті дурні хлопчаки. Він і ласкавим був по-особливому. Знаєш, що він якось зробив?

— А що? — спитала Мері Джейн.

-Ми їхали поїздом з Трентона до Нью-Йорка — його саме Забирали до війська. А у вагоні холоднеча. Ми накрилися моїм пальтом. Пам'ятаю, що на мені був джемпер, я взяла його в Джойс Морроу, — пригадуєш, який у неї був гарний синій джемпер?

Мері Джейн кивнула головою, та Елоїза навіть не глянула на неї.

— Ну от, і його рука опинилася в мене на животі. Розумієш, просто так. І раптом він каже: в мене такий гарний живіт, що краще б якийсь офіцер звелів йому висунути другу руку у вікно. Хоче, каже, щоб усе було по справедливості. І забрав руку з живота. Тоді порадив кондукторові, щоб той не горбився. Сказав, що найдужче його обурює, як хтось не вміє гідно носити свій мундир. А кондуктор звелів йому йти спати.— Елоїза на мить задумалась, потім додала: — Важливе не те, що він казав, а як казав.

— А ти розповідала про нього своєму Лью? Хоч щось?

— Лью? Так, колись згадувала. А він найперше запитав, яке в нього було звання.

— А яке саме?

— Ага, й ти туди! — сказала Елоїза.

— Та ні, я просто так...

Елоїза раптом засміялася грудним сміхом.

— Знаєш, що він мені якось сказав? Що він, звичайно, просувається на військовій службі, але не в той бік, що інші. Сказав, що коли йому дадуть звання, то замість причепити нашивки, відріжуть рукави. Сказав: "Поки дослужуся до генерала, мене геть роздягнуть. Лишиться тільки мідяний ґудзик на пупі".— Елоїза глянула на Мері Джейн — та не сміялася.— Хіба не смішно?

— Смішно. Але чому ти не хочеш розповісти про нього своєму Лью?

— Чому? Бо Лью з усіх дурнів дурень — ось чому, — сказала Елоїза. — А крім того, я тобі ось що пораджу, практична особо. Якщо ти ще колись вийдеш заміж, нічого не розказуй своєму чоловікові. Ти чуєш, що я кажу?

— Чому? — запитала Мері Джейн.

— А тому. Слухайся мене, — сказала Елоїза. — Вони хочуть думати, що тобі раніше з душі вернуло від кожного хлопця, який проходив повз тебе. Я не жартую, чуєш? Звичайно, ти можеш розповідати їм що завгодно. Але правду — ніколи. Чуєш? Ніколи не кажи правди. Якщо скажеш, що колись знала гарного хлопця, то відразу ж додай, що врода в нього була якась не чоловіча, коли скажеш, що знала дотепного хлопця, додай, що він був базіка чи хвалько. Бо якщо ні, то вони докорятимуть тобі ним при кожній нагоді. — Елоїза ковтнула з своєї чарки й задумалася, — Звичайно, вони можуть вислухати тебе розважно, як і годиться. Навіть з розумною міною на обличчі. Але не дай себе ошукати. Послухай мене. Як тільки ти повіриш, що вони розумні, твоє життя стане пеклом. Запам'ятай мої слова.

Мері Джейн посмутнішала. Вона підвела голову з валка на канапі і, змінивши позу, підперла підборіддя рукою. Видно, вона обмірковувала Елоїзину пораду.

— Але ж ти не можеш сказати, що Лью дурний,— мовила вона вголос.

— Чому не можу?

— А хіба він дурний? — невинно спитала вона.

— Ох, нащо даремно балакати,— сказала Елоїза.— Киньмо про це. Я тільки настрій тобі псую. Не слухай мене.

— То чого ж ти вийшла за нього заміж? — спитала Мері Джейн.

— Господи боже! А звідки я знаю. Він казав, що любить твори Джейн Остін. Казав, що її романи мали великий вплив на його життя. Отак і сказав. Потім, коли ми одружились, я дізналася, що він не читав жодної її книжки. Ти знаєш, хто його улюблений автор?

Мері Джейн похитала головою.

— Л. Менінг Вайнс. Чула про такого?

— Ні.

— Я також не чула. І ніхто не чув. Він написав книжку про якихось чотирьох чоловіків, що вмерли з голоду на Алясці. Лью не пам'ятає навіть, як та книжка зветься, але каже, що вона чудово написана. Господи боже! Не стає людині чесності щиро признатися, що їй подобається читати, як ті четверо здихали з голоду в іглу чи як воно зветься. А хоче додати собі ваги, аякже! Чудово написана!

— Ти надто любиш усе критикувати,— сказала Мері Джейн.— Надто до всього прискіпуєшся. Може, то справді гарна книжка...

— Повір мені, що в ній нема нічого гарного,— сказала Елоїза. Потім трохи подумала й додала: — Ти хоч маєш роботу. Розумієш, хоч роботу...

— Але ж послухай,— сказала Мері Джейн.— Може, ти колись таки скажеш Лью, що Волт загинув. Він не буде ревнувати, як знатиме, що Волт,— ну, сама знаєш... Що він загинув і таке інше.

— Ох, люба моя! Яка ж ти, бідолахо, цнотлива! А ще й кар'єру робиш. — сказала Елоїза.— Та тоді буде ще гірше. Він з мене душу висотає. Ти зрозумій. Він знає тільки те, що я дружила з якимось Волтом, якимось дотепним солдатом. Я йому нізащо не признаюся, що Волт загинув. Нізащо! А якби коли й призналася, — хоч це дурні балачки, я не признаюся, — то сказала б, що він загинув у бою.

Мері Джейн підвела голову й потерлася підборіддям об руку.

— Ел... — сказала вона.

-Що?

— Чому ти не розповіси мені, як він загинув? Присягаюся, що я нікому не скажу. Слово честі. Прошу тебе.

— Ні.

— Ну прошу тебе. Слово честі, я не скажу нікому.

Елоїза допила віскі й поставила порожню чарку на груди.

— Ти скажеш Акімові Тамірову, — мовила вона.

— Та що ти! Тобто я нікому ні слова...

— Ох, — зітхнула Елоїза. — Його полк стояв десь, відпочивав між боями, чи що, так написав мені в листі його товариш. Волт і ще один солдат пакували японську плиту, їхній полковник хотів послати ту плиту додому. Чи, може, вони витягли її з ящика, хотіли перепакувати — я добре не знаю. Одне слово, в ній було повно бензину та іншого лиха, і вона вибухнула в них у руках. Тому другому солдатові лише око вибило. — Елоїза заплакала і обхопила пальцями порожню чарку, щоб утримати її на грудях.

Мері Джейн зсунулася з канапи, навколішки підповзла до Елоїзи й почала гладити її по лобі.

— Не плач, Ел, не треба!

— Хіба я плачу? — сказала Елоїза.

— Я розумію, але не плач. Тепер уже не поможе, не плач.

Стукнули двері знадвору.

— Рамона вернулася,— сказала Елоїза в ніс.— Зроби мені таку ласку, піди до кухні й скажи тій, як її там, щоб швидше нагодувала її.