Тварина, обдарована розумом - Сторінка 57
- Робер Мерль -Відколи я вас знаю, ви завжди так робите. Ви мене заспокоюєте, а самі відвертаєтеся від власного щастя.
Грюкнули двері, він пішов. Меггі схопилася руками за голову, на очах у неї затремтіли сльози.
– Він не слухає мене, – заридавши, мовила вона. – Він ніколи мене не слухав!
* * *
Севілла підняв праве весло, легенько наліг на ліве – маленький гумовий човен м'яко наблизився до причалу, й Арлетта стрибнула на берег. Вони не хотіли привертати увагу кораблів прикриття гулом мотора й вирішили провести до печери Бі й Фа на веслах: на це витратили з півгодини. Витягли човен з води, віднесли його на кілька метрів на цементну доріжку й, повернувшись, сіли на дошки причалу. Вечоріло, але повітря було ще тепле.
– Ти скажеш Адамсові, де вони? – спитала Арлетта.
– Чому?
– Я твердо вирішив говорити йому про них якомога менше.
– А Пітерові?
– Якщо становище погіршиться, буде краще, як він нічого не знатиме. Я кажу "Пітер", але, зрозуміло, це стосується й Сьюзі. Меггі не беру до уваги, завтра відішлю її до Денвера. Дивна річ, я почуваю себе винним перед нею. Однак немає нічого такого, щоб я міг докоряти собі. Хіба що, – додав він усміхаючись, – моє незвичайне терпіння.
Дезі величаво підпливла до них, тримаючись під самою поверхнею, голова її з'явилася над водою, і її лагідні очі втупилися в Севіллу. За два метри позад неї плив Джім. Той вже посмілішав.
– Хто ця самиця? – запитала Дезі. – Що їй тут треба?
– Вона живе в мене давно. Вона кудись плавала, потім повернулася. Самець також.
– Вона зла.
Севілла похитав головою:
– Вона ревнива.
Дезі поміркувала над його відповіддю й сказала:
– Але ж у мене є самець. У мене є Джім.
Оскільки Севілла не відповів, а лише знизав плечима, вона вела далі:
– Вона мені сказала, що розмовляє мовою людей. Це правда?
Арлетта засміялася.
– Бі також любить похвалитися!
– Це правда, Па? – перепитала Дезі. – Це правда, що вона сказала?
– Правда.
– Але я не дурніша за неї!
– Ні, Дезі, ти не дурна.
– Сьогодні ввечері я хочу вивчати мову людей. Сьогодні ввечері, Па.
Севілла засміявся.
– Щоб вивчати, треба завтра, завтра й завтра. Сьогодні ввечері я втомився.
– Ти не хочеш свистіти?
– Ні. Я втомився.
– Але ти вечорами свистиш зі мною.
– Сьогодні ввечері я втомився.
Спливла якась мить, і Дезі спитала:
– Ти йдеш до свого дому?
– Так.
– Вже!
– Так.
Дезі наполовину висунулася з води й поклала свою велику голову на причал, між Арлеттою й Севіллою. Вони почали пестити її. Гладили її щосили, але не доторкалися до дихала.
– Я люблю тебе, Па, – сказала Дезі, зажмуривши очі. – Я також люблю тебе.
– Я люблю тебе, Ма, – сказала Дезі зітхнувши.
– Я також люблю тебе, Дезі, – відповіла Арлетта.
Ось уже чотири місяці щовечора Дезі Признавалася в любові, й щовечора Арлетта хвилювалася. То було одне й те ж почуття: щось стискувало їй груди, якась несподівана зворушеність, сумна ніжність, і – вона не знала чому, зовсім у глибині душі, – страх перед смертю. Вона не знала чому, але й у цю мить їй було шкода Дезі. Одначе в Дезі не було нічого патетичного. Вона була молода, міцна, дужа.
Арлетта підняла плечі, буцім увесь тягар світу тиснув на них. Що за світ, що за люди й яка мерзота! Бозна-чому ці тварини люблять нас. Адже в нас немає нічого приємного. "Ні, ні, – негайно переконала вона себе, – я не мала б так думати. Я роблю, як Бі й Фа, – все людство скидаю на одну купу".
Страхітливий гул сколихнув повітря. Здавалося, він насувався з-за будинку. Вони підвели голови, цієї миті з'явився вертоліт і на висоті приблизно п'ятдесят метрів пролетів над головою. Раптом пролунали методичні, оглушливі постріли важкого кулемета. Севілла обійняв Арлетту й, прикривши її своїм тілом, кинувся на дошки причалу. Але стріляли не в них, він виразно бачив, як трасуючі кулі виплигували з води й вогняним пунктиром описували вертоліт. Він набрав висоту, розвернувся й зник у сутінках.
– Ходімо, – сказав Севілла, – ми вимагатимемо пояснення.
Вони побігли бетонованою доріжкою. Тієї миті з'явився Пітер і вигукнув:
– Адамс радирує!
Севілла відсапувався, доки Пітер з олівцем у руці розшифровував радіограму. Коли скінчив, вирвав із записника аркушик і подав Севіллі.
"Група "В" тепер у курсі справи. Небезпека цієї ночі. Просимо вас прийняти на острів загін захисту".
Севілла взяв у Пітера олівець і написав: "Стріляючи, ви себе викрили".
Пітер зашифрував, передав, прийняв відповідь, розшифрував її і віддав аркушик Севіллі: "Вогонь викликаний необхідністю. Група "В" могла закидати гавань гранатами. Повторюю свою пропозицію".
Севілла написав: "Ні. Захист забезпечу сам".
Пітер зашифрував, передав радіограму й підвівся:
– Я був у повітці. Я подумав, що стріляють у вас.
– Я також, – озвалася Сьюзі.
Севілла не відповів. Він надряпав на звороті останньої радіограми: "Вимкніть підслуховувач Ела", – і подав її Пітерові. Пітер кивнув головою й вийшов. Севілла повернувся до жінок.
– Нікому не слід телефонувати й засвічувати світло. Де Меггі?
– У себе, – відповіла Сьюзі.
– Поки що дайте їй спокій. Ми щось перекусимо на терасі й усі ляжемо на даху. Принесіть ковдри, бетон – не перина.
– Доки ще не споночіло, – озвалася Сьюзі, – я піду приготую бутерброди.
Залишившись наодинці з Арлеттою, Севілла взяв її підруч, і вони вийшли на бетоновану доріжку, що збігає до гавані. Арлетта півголосом запитала:
– Хіба не варто послати Пітера охороняти гавань?
– Варто б, та я боюся. Ці люди – професіонали. Вони можуть завважити Пітера й убити його, перш як він їх побачить.
– Убити? – запитала Арлетта глухим голосом. Севілла подивився на неї:
– Вбили ж вони Боба. Чому б не вбити й Пітера? Або нас? Для цих людей людське життя нічого не варте. Ні одне, ні двоє, ні сто. Вони зроблять усе, аби примусити замовкнути Фа й Бі. А водночас і нас. До тринадцятого січня.
– До тринадцятого січня? – перепитала Арлетта. Її очі з жаху розширилися..
– Строк ультиматуму закінчується тринадцятого. Коли оголосять війну, істина вже нікому не буде потрібна. Отже, у нас залишається ще п'ять днів, щоб примусити заговорити Фа й Бі.
– Ти міркуєш так, ніби наперед знаєш, що вони скажуть.
Севілла подивився на неї:
– Не знаю. Але здогадуюся. – І докинув – І ти також.
– І я також, – насилу вимовила Арлетта.
Її обдало холодом, волосся розкуйовдилося, спиною котився піт, і водночас вона відчувала, як ціпеніють руки. Хотіла потерти їх і завважила, що руки тремтять. Вона сховала їх за спину, випрямилася й мовила приглушено:
– Чи маєш ти слушність, пропонуючи розташуватися на даху?
– Думаю, що так. Коли ми приберемо драбину, нас не можна буде застати зненацька. Бетонований облавок захистить нас від прямих пострілів. А для нас, коли ми будемо змушені стріляти, – це чудова позиція.
– О'кей, пане Севілла, – всміхаючись, сказала Арлетта.
Однак вона почувала себе знесиленою, ноги підкошувалися, вона була на грані непритомності. Севілла пильно подивився на неї, обняв за плечі й притис до себе. Арлетта розм'якла, притулилася головою до його грудей і прошепотіла:
– О Генрі, Генрі…
– Ходімо, – сказав він, – приготуємося. Не дозволимо страхові оволодіти нами.
Згодом уся лабораторія сиділа на терасі за столом і мовчки вечеряла в темряві. Меггі зовсім знесилилася. Пітер і Сьюзі ні про що не запитували. Вони замкнулися в мовчанні, що означало: якщо ми більше не маємо у вас довіри й навіть не маємо права бачити Фа й Бі, не кажіть нам нічого, а ми, звісно, уже й не прагнутимемо про щось дізнаватися. В сутінках Севілла ледве розпізнавав їхні обличчя. Він з ніжністю дивився на них. Сьюзі, Пітер – як багато вони для нього значать! Він почував себе винним перед ними не тому, що мовчав, а тому, що піддавав їх небезпеці – їх, що лишень почали жити. "А Майкл? – мислив він. – Майкл у в'язниці. Парадоксально, але з усіх нас він, може, єдиний, хто залишиться жити".
– Пітере, – тихо мовив Севілла. – Яку зброю вони дали нам?
– Ручний кулемет, автомат, чотири гвинтівки й гранати.
– Хто вміє стріляти?
Пітер, Арлетта й Сьюзі підвели руки.
– Сьюзі, чи вмієте ви поводитися з гвинтівкою?
– Я стріляла з карабіна з оптичним прицілом у мішені.
– Я також, – сказала Арлетта.
– Принцип один і той же. Пітере, ручний кулемет чи гвинтівка?
– Однаково.
– Що ж, хай у вартового буде кулемет. Чи прожектор працює?
– Так.
– Він знадобиться. Одягніться в темне. Принесіть ковдри, кожному по дві, електричні ліхтарики, воду, бінокль, плащі й, безумовно, передавач.
Стало тихо.
– Коли почнемо влаштовуватися? – зацікавився Пітер.
– Коли зовсім споночіє.
* * *
Севілла відчув, що його термосять. Розплющив очі й нічого не побачив – ніч була вельми темна. Пітер шепнув йому на вухо:
– Чотири години, ваша черга, все гаразд. – Наступила тиша. Знову озвався тихий, ледь чутний Пітерів голос – Коли ви справді прокинулися, я піду спати. Ох, як тяжко сидіти в темряві з відкритими очима. Дайте мені вашу гвинтівку. Ручний кулемет у бойовій готовності стоїть біля надувного матраца.
– Проведіть мене туди, – попрохав Севілла. – Боюся, що я неправильно зорієнтуюся.
Він помацав навколо себе руками, схопив гвинтівку, простяг ліву руку в напрямку, звідки долинав голос його помічника, й, нічого не знайшовши, потягся рукою трохи далі й наштовхнувся на Пітерове плече, ковзнув долонею вниз і міцно схопив його за руку. Відчув, як його тягнуть вперед, і нарахував шість кроків, перш як його права нога наштовхнулася на надувний матрац. Севілла відчув на щоці Пітерове дихання:
– Кулемет стоїть на бортику даху. Обережно, запобіжника знято. Прожектор ліворуч від вас приблизно за метр. Простягши руку, ви дотягнетеся до нього.
Севілла випустив Пітерову руку, він злегка гойдався. Пітер тихим голосом пояснював далі. Тепер лише його шепіт пов'язував Севіхлу з світом. Він відчував дивне почуття небуття, йому здавалося, що не Севілла, а хтось інший прожив цю мить.
– За кілька хвилин, – мовив Пітер, – вам видасться, що ви бачите на чорному фоні темно-сірий силует "Карібі". Одначе це лише марення, я в цьому швидко переконався. Ви певні, що зовсім прокинулися?
Севілла ліг на надувний матрац, витягся:
– Йдіть спати, Піт, тут не так уже й погано.
Він почув Пітерові кроки, що віддалялися, відтак легенький шелест ковдр, і все затихло.