Тяжкі часи - Сторінка 23

З щирого переконання.

— Дуже радий, — сказав Горлодербі. — Далі, ви, напевне, багато всячини наслухалися за працю на наших фабриках. Правда? Чудово. То я вам розкажу, як воно насправді. Це робота якнайприємніша, якнайлегша, якнайкраще оплачувана. Іще більше скажу: ми б не змогли поліпшити наших фабрик, якби навіть турецькі килими в цехах постелили, чого ми робити не збираємось.

— І маєте рацію, пане Горлодербі.

— І нарешті останнє, — сказав Горлодербі. — Наші робочі руки. В Кокстауні всі вони до однісінького, чоловіки, жінки й діти, мають єдину мету в житті. Ця мета — щоб їх годували черепаховим супом і дичиною з золотої ложки. Тож знайте: жодне з них не діжде, щоб ми його годували з золотої ложки черепаховим супом та дичиною. Тепер вам відомо все про наше місто.

Пан Гартгаус заявив, що цей стислий і воднораз вичерпний виклад цілого кокстаунського питання був для нього надзвичайно цікавий і повчальний.

— Бачте, — відповів пан Горлодербі, — така моя натура, що я люблю, знайомлячись із ким-небудь, надто з громадським діячем, зразу доходити з ним повного порозуміння. Тепер, пане Гартгаусе, перше ніж запевнити вас, що я радий буду, наскільки стане малої моєї спромоги, зробити для вас усе, за що просить у листі мій приятель Том Товкматч, мені лишається сказати вам ще одне. Ви джентльмен, людина доброго роду. Не дуріть себе, подумавши хоч на мить, ніби й я такий. Я хамло, покидь, я вийшов з харпаків, з найпослідущої потолочі.

Ніщо в світі не могло б збільшити Джімове зацікавлення паном Горлодербі дужче, ніж ця обставина. Чи принаймні так він сказав.

— Ну, тоді ми можемо стиснути один одному руки як рівня, — зробив висновок пан Горлодербі. — Я кажу як рівня, бо хоч я краще ніж будь-хто знаю, що я таке, і знаю достеменну глибину того болота, що з нього я виліз, але гордості я маю не менше, ніж ви. Ані на крихту не менше. Отепер, поставивши себе перед вами на належне місце, я можу спитати вас, як ваше здоров’я, і висловити надію, що ви почуваєтеся добре.

Тиснучи йому руку, пан Гартгаус запевнив його, що, завдяки цілющому кокстаунському повітрю, почувається він якнайліпше. Пан Горлодербі вислухав ту відповідь задоволено.

— Може, вам відомо, — сказав він, — а може, й невідомо, що я одружений з Томовою Товкматчевою дочкою. Якщо ви не маєте на меті нічого ліпшого, то ходімо зараз до мене додому, і я вас із нею познайомлю.

— Пане Горлодербі, ви вгадали найпалкіше моє жадання, — відказав пан Гартгаус.

Без дальших балачок вони вийшли з готелю, і пан Горлодербі повів нового знайомого, що так дуже від нього різнився, до своєї оселі — червоного цегляного будинку з чорними віконницями, зеленими завісами на вікнах і двома білими приступками перед чорними парадними дверима. А в вітальні того дому до них вийшла найцікавіша з усіх молодих жінок, яких зроду доводилося бачити панові Джеймсові Гартгаусові. Вона поводилася так скуто й воднораз так недбало, була така стримана й воднораз така уважна, така холодна та горда і воднораз так прикро засоромлена чванливим чоловіковим смиренництвом, бо аж здригалася від кожної його вихватки, мовби її вдарили чи ножем шпигнули, що гість стежив за нею з зовсім новим, ще не знаним почуттям. І обличчя її зацікавило його не менше, ніж поведінка. Воно було вродливе, але таке вимушено-застигле, що годі й здогадатись, який же його справжній, природний вираз. Цілком байдужна, цілком певна себе, ні на мить нічим не збентежена і все ж ні на мить не вільна від напруги, вона перебувала в їхньому товаристві лиш тілом, а духом видимо лишалася весь час самотня, і шкода було й "братися" зрозуміти цю жінку відразу, така вона виявилась непроникна.

Роздивившися на господиню, гість обвів поглядом вітальню. Ніде йому не впало в око ані сліду жіночої руки. Жодна оздоба, жодна мила дрібничка, нехай навіть банальна, не виявляла її уподобань. Похмура й незатишна, опоряджена з бундючною й настирливою пишнотою, вітальня витріщалась на господарів і гостя, не скрашена, не зм’якшена хоч би найменшою признакою якогось жіночого діла. Як пан Горлодербі стовбичив посеред своїх пенатів, так і ці нелагідні божества обступали його, і були вони гідні господаря, а він їх, одно слово — дібрались до пари.

— Оце, добродію, моя дружина, пані Горлодербі, Томова Товкматчева старша дочка. А це, Лу, пан Джеймс Гартгаус. Пан Гартгаус записався до полку твого батька. Коли не пошле його незабаром Кокстаун у палату громад як колегу Томові Товкматчевї, то напевне ми почуємо, що він кандидує від котрогось із сусідніх міст. Ви, мабуть, завважили, пане Гартгаусе, що дружина моя молодша за мене. Не знаю, що вона в мені побачила такого, що погодилась вийти за мене, але, видно, щось та побачила, а то була б не вийшла. На її освіту стільки грошей витрачено, що вона все на світі знає, навіть політичну економію. В разі вам треба буде вивчити щось, кращого навчителя, ніж Лу Горлодербі, я не скажу вам, де й шукати.

Пан Гартгаус запевнив, що приємнішого й чарівнішого навчителя він іще зроду не мав, та й мати б не хотів.

— Прошу, прошу! — сказав господар. — Коли ви охочий сипати компліменти, то за успіх не бійтесь, бо суперників у вас не буде. Я сам цього діла ніколи не вчився і ніколи не вдавав, ніби його тямлю. Правду сказати, я тих компліментів не зношу. Але ж вас виховувано не так, як мене. Вам таке виховання, як моє, далебі, й не снилось! Ви джентльмен, а я ні — і не корчу з себе джентльмена. Я Джозая Горлодербі з Кокстауна, і цього з мене досить. Та хоч мені й байдуже про ті манери та про титули, однак Лу Горлодербі, може, й не байдуже. Вона ж бо не мала такого талану, як я, — ви, може, скажете безталання, а я таки кажу талану, — тож, я певен, ваші зусилля марно не пропадуть.

Джім, усміхаючись, обернувся до Луїзи.

— Пан Горлодербі — шляхетний кінь у порівняно природному стані, цілком вільний від збруї умовностей, що в ній цілий вік ходять такі шкапи, як я.

— Ви дуже шануєте пана Горлодербі, — відмовила вона незворушно. — Що ж, так воно й має бути.

З тої відповіді він спантеличився просто ганебно, як на такого бувалого джентльмена, і тільки подумав: "Як же мені це розуміти?"

— Ви, як я здогадуюсь зі слів мого чоловіка, збираєтесь присвятити себе служінню нашій батьківщині. Вирішили показати народові вихід із усіх його сутуг, — сказала Луїза. Вона ще стояла перед гостем там, де зупинилась, коли ввійшла, і самопевність її химерно суперечила видимій і прикрій вимушеності.

— Ні, пані Горлодербі, слово честі, ні! — засміявся Гартгаус. — Навіщо мені дурити вас! Я декуди побував, дещицю побачив і ні в чому не знайшов жадної вартості, — як і всі люди, тільки що дехто це відверто визнає, а дехто ні. І якщо я взявся обстоювати погляди вашого шановного татуся, то лише тому, що мені однаковісінько, чи обстоювати їх, чи будь-чиї інші.

— А хіба ви не маєте своїх власних? — спитала Луїза.

— Я не бачу ніякісіньких підстав віддавати перевагу яким-небудь. Запевняю вас, що я не надаю ані найменшої ваги ніяким поглядам. Наслідком усіх відмін нудьги, що я скуштував, є переконання (якщо тільки це не занадто енергійне слово для моїх млявих думок на цю тему), що будь-яка система ідей дає рівно стільки користі, скільки й будь-яка інша, і завдає рівно стільки шкоди. Один старовинний англійський рід має чарівного девіза: "Що буде, те й буде".56 Оце й є єдина в світі істина.

Ця цинічна чесність бодай у визнанні своєї безчесності — гріх такий небезпечний, такий убійчий і такий поширений — збудила в ній, як він помітив, деяку прихильність до нього. І він поквапився закріпити той успіх, додавши якнайоблеснішим тоном (хай уже сама вона вбачає щось у тому тоні чи не вбачає):

— Мені просто здається, пані Горлодербі, що партія, яка може довести будь-що рядочками одиниць, десятків, сотень та тисяч на папері, найцікавіша й найзисковніша. Отож я так само держуся її, мовби в неї вірив. І ладен так пильно її обстоювати, мовби в неї вірив. Ну, а що більшого міг би я для неї зробити, якби справді вірив у неї?

— Оригінальний з вас політик, — зауважила Луїза.

— Даруйте, пані Горлодербі, але я навіть цим не можу похвалитись. Запевняю вас, якби всі мої однодумці поскидали личини та об’єдналися в одну партію, вона була б найчисленніша в країні.

Ту хвилину озвався пан Горлодербі, що вже трохи був не луснув від незвично довгої мовчанки. Він запропонував відкласти сімейний обід на пів до сьомої, а тим часом обводити пана Гартгауса з візитами по найвпливовіших виборцях Кокстауна та околиці. Так і зробили, і пан Джеймс Гартгаус, тонко використовуючи насмикані з Синіх книг знання, блискуче склав іспита, хоч і знудився страшенно.

Як вернулись обідати, стіл було накрито на чотирьох, однак сіли вони за нього тільки втрьох. Пан Горлодербі відразу почав оповідати, як смачно пахли тушковані вугрі, що він колись, іще восьмирічним хлопчаком, купляв на півпенса у вуличних торговців, та чим відгонила призначена до поливання вулиць вода, що нею він запивав ту ласу потраву. А за юшкою й рибою знов розважив свого гостя, вирахувавши, що він (Горлодербі цебто) замолоду з’їв у вигляді вудженої ковбаси не менше як три коняки. Джім слухав ті теревені, вряди-годи вкидаючи мляве "знаменито!", і вони б, можливо, схилили його до ухвали другого-таки дня податися знов до Єрусалима, коли б його не зацікавила так гостро Луїза.

"Невже немає нічого, — думав він, поглядаючи на господиню, що її дівоча постать, невеличка, тендітна, дуже зграбна, виглядала і принадно, і якось не до ладу на чільному місці за столом, — невже немає нічого, що б могло пожвавити це обличчя?"

Ні, є! Далебі, є, і ось воно з’явилося — в зовсім несподіваній подобі! Прийшов Том. Щойно прочинилися двері, як її обличчя враз відмінилось, осяяне усмішкою.

Прегарна то була усмішка. Може, вона б і не вразила так пана Джеймса Гартгауса, якби він не дивувався вже стільки з незворушного Луїзиного обличчя. Луїза простягла руку — маленьку, зграбненьку, ніжну ручку, і пальці її так обхопили братові, наче вона хотіла піднести їх до губів. "Ти ба! — подумав гість. — Значить, оце щеня — єдине створіння, до якого вона не байдужа. Так, так!"

Щеня познайомлено з гостем, і воно сіло за стіл.