Тяжкі часи - Сторінка 28

— Цього року я, бачте, пізніш приїхала, ніж звикле, бо мені почала дуже ядуха дошкуляти, то я й відклала свою подорож, поки на годині стане. Через те ж я й не можу тепер обернутись за один день, а мушу за два: переночую в заїзді біля станції — там у них так гарно, чистенько — та й поїду завтра вранішнім парламентським, о шостій годині. Ну, а чого зі мною оця молодичка, питаєте? Скажу, скажу. Я дізналася, що пан Горлодербі оженився. В газеті вичитала, там так усе розписали, ох, як же ж гарно! — старенька аж мліла в дивовижному захваті. — Отож мені й захотілося подивитись на його дружину. Я ж її ще не бачила. І ви повірите, оце з самих обід чекала, а вона так і не вийшла з дому. А мені ж так хотілось її побачити, що я все думаю: дай-но ще трошки почекаю, та, ходячи побіля дому, й спіткалася з цією молодичкою двічі чи тричі. А в неї таке лице приязне, що я до неї забалакала, а вона до мене. Ось воно як вийшло, — сказала бабуся до Стівена, — а далі ви вже й самі здогадаєтеся, нема що й розказувати.

І знову Стівен мусив придушувати в собі якусь мимовільну неприязнь до цієї бабусі, хоч була вона така начебто чемна та щира, що дужче вже й годі. Одначе, бувши сам добросердий і знаючи, що і Рейчел така, він на догоду старенькій заговорив про те, що так дуже її цікавило.

— Ну, то я її бачив, добродійко, — сказав він. — І справді молода та вродлива. Очі такі гарні, темні та розумні, і тиха та спокійна. Я, Рейчел, зроду ще такої не бачив.

— Еге ж, молода та вродлива! — вигукнула захоплено стара. — Як повная рожа! А що вже щаслива за таким чоловіком!

— Та мабуть, що так, добродійко, — погодився Стівен, одначе глянув на Рейчел трохи непевно.

— Мабуть, кажете? Не мабуть, а запевне так! Вона ж вашого хазяїна дружина, — відказала стара.

Стівен кивнув головою. Тоді, знов глянувши на Рейчел, сказав:

— Ну, щодо хазяїна, то він мені більше не хазяїн. Уже ми з ним розійшлися в різні боки.

— Ти покинув роботу, Стівене? — враз запитала стривожено Рейчел.

— Чи я покинув роботу, чи робота від мене втекла, виходить те на те, — відповів Стівен. — Одно слово, я більш не працюю в нього на фабриці. Та дарма… Може, воно й ліпше так, я оце думав, як ви мене наздогнали. А то я був би всім як сіль в оці, якби тут лишався. А подамся звідси, то, може, багатьом полегшає, а може, й мені самому. Так чи так, серце, а я мушу звідси піти, мушу поки що попрощатися з Кокстауном та пошукати долі десь-інде.

— Куди ж ти підеш, Стівене?

— Ще не знаю, — відповів Бездол, піднявши капелюха та пригладжуючи долонею ріденького чуба. — Але ж я ще не сьогодні відходжу, Рейчел, і не завтра. Не так воно легко надуматись, куди податися, та якось-то буде.

І тепер Стівенові легше було від того, що він бодай думає не за себе. Щойно вийшовши з оселі пана Горлодербі, він уже подумав, що принаймні для Рейчел буде краще, коли він піде з Кокстауна, бо ж тоді ніхто вже не в’їсться на неї за те, що вона його не цурається. Хоч самому йому, звісно, дуже гірко буде з нею розлучатись, і хоч він не годен був навіть уявити такого місця, де його не гнітитиме тяжкий присуд, та все ж після страшних чотирьох останніх днів він майже радий був, що мусить іти світ за очі, нехай навіть до нових, незнаних злигоднів і прикрощів.

А тому він цілком щиро сказав:

— Ти знаєш, Рейчел, я б сам не повірив, що мені так легко на серці буде.

Чи ж Рейчел мала побільшувати його тягар? Вона відповіла ласкавою своєю усмішкою, і всі троє пішли разом далі.

Старих людей, надто коли вони веселі та не безпорадні, дуже шанують у простому люді. І ця бабуся була така бадьора та вдоволена, так мало переймалася своїми старечими немочами, хоча й дуже підупала на здоров’ї від часу першої зустрічі з Стівеном, що і він, і Рейчел тішилися нею. Вона нізащо не погоджувалася, щоб вони йшли повільніше задля неї, і рада була, що вони з нею балакають, і сама ладна балакати хоч би скільки, і поки дійшли до їхньої околиці, так розбадьорилась, наче відмолоділа.

— Зайдіть, добродійко, до вбогої моєї господи, — запросив Стівен, — напийтесь чаю. І Рейчел з нами піде, а потім я вас до вашого заїзду проведу. Зайди, Рейчел, адже бог зна, коли ми ще з тобою спіткаємося.

Обидві погодились, і всі троє рушили до Стівена додому. Щойно звернули в завулок, Стівен глянув на своє вікно, пойнятий тим страхом, що завжди витав біля його нещасливої домівки; але вікно стояло нарозтіж, як він його й покинув, і в ньому він не побачив нікого. Злого демона його життя вже кілька місяців не було видно, ані чути. Тільки й знаку лишилось від останнього повернення нещасної п’яниці, що в кімнаті поменшало меблів, а на голові у Бездола побільшало сивини.

Стівен засвітив свічку, поставив на стіл тацю з чайником та філіжанками, приніс знизу окропу, тоді збігав до близенької крамнички, купив щіпку чаю, потроху цукру та масла і хлібину. Хліб був м’який, добре випечений, масло свіже, а цукор, звісно, грудковий — і те стверджувало постійні запевнення кокстаунських магнатів, що ці робітники, мовляв, не живуть, а розкошують, пане добродію! Рейчел запарила чай, поналивала (задля такої великої компанії довелось позичити одну філіжанку), і гостя начаювалася в охотку. Та й сам господар, що стільки днів уже не тішився дружнім товариством, теж вечеряв усмак, хоча йому й малося кидати домівку та вирушати в чужий широкий світ, — і знов же в цілковитій згоді з запевненнями магнатів, що ці люди, пане добродію, зовсім не здатні ні до якого розрахунку.

— Я ж, паніматко, й досі не спитався, як вас звати, — сказав Стівен.

Старенька відповіла, що її звуть пані Пеглер.

— Удова, либонь? — спитав Стівен.

— О, вже віддавна! — і пані Пеглер вирахувала, що її небіжчик (золотий був чоловік!) помер, ще як Стівена й на світі не було.

— Гірка доля — такого доброго чоловіка втратити, — зауважив Стівен. — А діти?

У пані Пеглер аж рука затремтіла й філіжанка дрібно зацокотіла об блюдце, так схвилювало її те запитання.

— Нема… — відказала вона. — Вже нема.

— Померли, Стівене, — сказала Рейчел потихеньку.

— Даруйте мені, що я спитався, — зніяковів Стівен. — Не подумавши, зачепив за болюче місце. Я… я дуже шкодую.

Поки він вибачався, філіжанка в руці у старенької цокотіла об блюдце дужче й дужче.

— Був у мене син, — промовила вона якось чудно, радше збентежено, ніж зажурено. — Був у мене син, і він вибився в люди, ще й у які люди! Та ще розпитуйте мене про нього, я вас прошу. Він… — поставивши філіжанку, старенька розвела руки, немов хотіла сказати: "Помер!" — проте вголос вимовила: — Вже його в мене немає.

Стівен іще крушився, що ненароком завдав своїй гості такого болю, коли надійшла, спотикаючись на вузьких сходах, господиня і, підкликавши його до дверей, щось сказала йому на вухо. Пані Пеглер, видно, слух мала ще добрячий, бо розчула одне вимовлене ймення.

— Горлодербі! — вимовила вона здушено й схопилася з-за столу. — Ой, сховайте мене! Не дай господи, щоб він мене тут побачив! Не пускайте його сюди, поки я не вийду! Ой, будьте ласкаві! — Вона так схвилювалася, що аж тремтіла вся. Сховалась за спину Рейчел, коли та почала її заспокоювати, і взагалі зробилась наче не при тямі.

— Та чого ви, паніматко, чого ви, — здивувався Стівен. — Це ж не сам пан Горлодербі, це його панія! Чого ж вам боятись! Ви ж іще перед годиною не могли нею нахвалитися!

— А ви певні, що то пані, а не сам пан? — спитала старенька, ще тремтячи.

— Ну аякже!

— То гаразд, тільки не балакайте до мене, так наче мене тут нема, — сказала вона. — Я собі сидітиму в куточку.

Стівен кивнув головою й непорозуміло глянув на Рейчел, що теж утямила не більше за нього. Тоді взяв свічку, зійшов униз і за півхвилини повернувся, присвічуючи Луїзі. За нею йшло щеня.

Рейчел теж підвелася з-за столу й стояла осторонь з хусткою та капелюшком у руках. Стівен, сам украй здивований таким візитом, поставив свічку на стіл і спинився біля нього, зіпершись на стільницю рукою й чекаючи, що ж йому скажуть.

Уперше зроду Луїза опинилася в помешканні у кокстаунського робітника; вперше зроду вона стрілася віч-на-віч з таким робітником, як з окремою людиною, окремою особою. Доти вона знала їм лік лише на сотні й тисячі. Доти вона знала лише, скільки чого може виробити певне число їх за певний час. Вона бачила їх тільки юрмами, як вони сунули вулицею зі своїх кубел та до кубел, мов мурашки чи жуки. Але про життя тих трудящих комах вона знала з книжок незмірно більше, ніж про життя трудящих людей.

Щось таке, з чого вимагається стільки й стільки роботи за таку й таку платню — і квит; щось таке, чим несхибно правлять закони пропозиції й попиту; щось таке, що бунтує проти тих законів і собі ж тим шкодить; щось таке, що підтягає пояса, коли хліб дорожчає, і об’їдається, коли хліб дешевшає; щось таке, що дає стільки й стільки відсотків приросту, а стільки й стільки злочинності, а стільки й стільки злидарства; щось гуртове, на чому наживають величезні статки; щось таке, що час від часу збурюється, наче море, та, накоївши руїни й горя (найбільше собі ж таки), й улягається знову, — ось як вона уявляла собі кокстаунське робітництво. А ділити його на окремі одиниці, на окремі особи — це їй ніколи й на думку не спадало, як не спадало їй на думку ділити море на окремі краплини.

Хвильку Луїза постояла, розглядаючись по кімнаті. Їй упали в очі кілька стільців, кілька книжок, дешевенькі літографії на стінах, ліжко, тоді вона позирнула на обох жінок і спинила погляд на Стівені.

— Я прийшла поговорити з вами про те, що тільки-но сталось. Я б хотіла як-небудь допомогти вам, коли дозволите. Це ваша дружина?

Рейчел звела очі, заперечила самим поглядом і знов їх опустила.

— А, я пам’ятаю, — сказала Луїза, почервонівши з прикрої помилки, — тепер я пригадую, що чула розмову за ваші родинні клопоти, хоч тоді я не дуже дослухалась. Я не на те спиталася, щоби когось тут уразити. І коли я, може, ще що-небудь не до речі скажу, то повірте мені, що те вийде зовсім не навмисне, бо я просто не вмію з вами говорити так, як треба.

Як нещодавно Стівен інстинктивно звертався до неї, так і Луїза тепер мимовільно зверталася до Рейчел. Говорила вона уривчасто й різко, та воднораз нерішуче й збентежено.

— Він вам розповідав, що сталося між ним і моїм чоловіком? Адже, я гадаю, він мав поділитися з вами з першою.

— Я, панієчко, знаю тільки, чим діло скінчилося, — відповіла Рейчел.

— Чи так я зрозуміла, що як його один хазяїн звільнить, то вже й ніхто інший на роботу не візьме? Здається ж, він так сказав.

— Авжеж, панієчко, мало надії, можна сказати й ніякої, коли наліплять на тебе чорну наличку.

— Цебто як наліплять? Яку це чорну наличку?

— Ну, коли виславлять баламутом.

— То виходить, його так само несправедливо засудили і свої братчики робітники, і хазяї? Невже в нашому Кокстауні тих і тих ділить така прірва, що між ними вже й одному чесному трудівникові немає місця?

Рейчел мовчки похитала головою.

— Ткачів, товаришів своїх, він тим навів на підозру, що пообіцявся не приставати до їхньої спілки.