Тяжкі часи - Сторінка 40

Одне тільки я знаю, що ваша філософія й ваша наука мене не врятують. Ви, тату, довели мене до цього. Тож знайдіть якісь інші засоби врятувати мене!

Відчувши, що вона ось-ось упаде, батько міцніше пригорнув її до себе, але вона закричала не своїм голосом: "Не держіть мене! Дайте мені впасти, бо я вмру!" Тоді він поклав її долі й побачив свою улюбленицю, свою гордість, вінець своєї системи виховання, простерту без тями в нього біля ніг.

Кінець другій книзі

Книга третя. ЗБИРАННЯ В ЖИТНИЦІ

Розділ I. ЩЕ ОДНО ПОТРІБНЕ

Луїза прокинулася з забуття, повільно розплющила очі й побачила себе в колишньому своєму ліжку, в знайомій кімнаті батьківського дому. Спершу їй здалося, ніби все, що сталось відтоді, як вона щоранку тут прокидалася, примарилось їй уві сні; та що виразніше розрізняли її очі знайому обставу, то виразніше зринали в її пам’яті й події останнього часу.

Голова в неї так боліла й здавалась така важка, що Луїзі несила було її підвести, очі їй щеміли, і вона почувалася зовсім кволою. Якесь чудне отупіння посіло її, і вона не зразу помітила в кімнаті свою меншу сестричку. Навіть як їхні погляди зустрілись і Джейн підійшла до ліжка та несміливо взяла сестру за безвладну руку, Луїза ще кілька хвилин помовчала й аж тоді спитала:

— Коли мене сюди перенесли?

— Учора ввечері, Луїзо.

— А хто мене переніс?

— Мабуть, Сесі.

— Чого ти так думаєш?

— Та я її тут застала вранці. Вона не прийшла мене збудити, як щодня, і я побігла її шукати. Заглянула до неї в кімнату — і там її вже не було. Я тоді почала шукати її по всьому домі, аж знайшла тут, біля тебе. Вона тобі мокрі рушники до голови прикладала. Покликати тата? Сесі просила, щоб я йому сказала, як ти прокинешся.

— Яке в тебе личко ясне, Джейн! — мовила Луїза, коли менша сестра ще трохи несміливо нахилилась і поцілувала її.

— Справді? Ой, я дуже рада, коли так. Це все, напевно, від Сесі.

Луїзина рука, що вже обвивала сестриччину шию, зразу впала на укривало.

— Ну що ж, поклич тата… — потім, ще на хвильку затримавши сестру, вона додала: — Це ти так гарно прибрала кімнату, так затишно тут зробила?

— Ні, ні, Луїзо, тут уже так було, як я прийшла. Це все…

Луїза відвернулась до стіни, не дослухавши. Аж коли Джейн вийшла, вона знов повернулась обличчям до дверей і лежала так, поки вони відчинились і ввійшов батько.

Лице в нього було помарніле, стривожене, і рука його, звичайно така тверда, тремтіла в Луїзиній руці. Він сів край ліжка, спитав ласкаво, як вона почувається, тоді заговорив про те, що їй треба лежати зовсім спокійно після вчорашнього хвилювання та дороги під дощем. І говорив він глухим голосом, невпевнено, часом насилу добираючи слова; де й подівся його звичайний владний тон.

— Моя бідна Луїзо. Бідна моя доню…

Він зовсім розгубився й замовк на хвильку. Тоді спробував почати знову:

— Сердешна моя дитино!

Та й цього разу йому забракло слів, і він мусив почати ще раз:

— Годі виповісти словами, Луїзо, як приголомшило мене те, що впало, на мою голову вчора ввечері. Самий грунт, на якому я стояв, захитався піді мною. Єдина підпора мого життя, що здавалась, та й досі ще здається мені непорушна, мов скеля, за одну мить завалилася. І це відкриття зовсім мене ошелешило. Це я не на те кажу, щоб тебе розжалити, ні, але, далебі, той удар, що впав на мене, був дуже тяжкий.

Та Луїза нічим не могла його втішити. Адже об ту скелю розбилось ціле її життя.

— Я не казатиму, Луїзо, що для нас обох, для твого спокою і для мого було б краще, коли б ти якимсь щасливим випадком відкрила мені очі раніше. Я розумію, що моя система, мабуть, не дуже заохочувала до такої відвертості. Я довів сам собі переваги моєї… системи і неухильно її здійснював, отож я мушу й відповідати за її невдалі наслідки. Я тільки прошу тебе повірити, дитино моя люба, що я завжди хотів самого лиш добра.

Він сказав те дуже поважно і, треба визнати, цілком щиро. Вимірюючи безодні глибини куцою, жалюгідною своєю міркою, силкуючись охопити всесвіт своїм заіржавілим, негнучким циркулем, він хотів зробити великі діла. Тупцяючись на коротенькій припоні, він витолочував квіти життя куди послідовніше, ніж усі його чотириногі сподвижники.

— Я вірю, що ви кажете правду, тату. Я знаю, що завжди була вашою улюбленицею. І знаю, що ви хотіли зробити мене щасливою. Я вам не дорікаю й ніколи не дорікатиму.

Він узяв її простягнену руку й затримав у своїй.

— Доню, я цілу ніч просидів за своїм столом, без кінця міркуючи про ту тяжку сцену, що сталася вчора між нами. І коли я думаю про твою справдешню вдачу, яку я знаю лиш кілька годин, та про те, що ти стільки років могла її від мене приховувати, коли думаю про те, яка нагальна причина змусила тебе відкрити її переді мною, то мушу дійти висновку, що не маю права звірятись на себе.

Він міг би ще додати: "А насамперед — коли я бачу тепер твоє обличчя". Може, він і справді сказав так подумки, лагідно відкидаючи рукою кучері, що впали їй на чоло. Той простий рух, цілком звичайний для будь-кого іншого, для нього був вельми дивний, і дочка сприйняла його так, ніби слова каяття.

— Одначе… — провадив пан Товкматч повільно й невпевнено, видимо крушачись своєю безпорадністю, — коли я не маю підстав звірятись на себе щодо минулого, то й тепер та в майбутньому мені не слід вірити в себе. І як сказати відверто, дочко, то я й не вірю. Наскільки я був певен себе ще вчора о цій порі, настільки ж я нині далекий від переконання, що я здатен справдити ту надію, яку ти на мене покладаєш, що я маю силу відгукнутись на те волання про поміч, з яким ти до мене прийшла, і що моє чуття — коли на хвилину припустити, ніби така властивість існує, — підкаже мені нехибно, як тобі помогти й направити життя твоє, моя дитино.

Луїза знов відвернулась і закрилася ліктем, і він не міг бачити її обличчя. Вчорашня її нестяма і розпач уже вляглись, але сльози полегкості не ринули їй з очей. А батько радий був би побачити, як вона плаче, і це, може, найвиразніш показувало, яка велика відміна сталася в ньому від учора.

— Дехто гадає, — знову почав він так само невпевнено, — ніби є мудрість розуму і мудрість серця. Я з цим не погоджувався, але ж, як я вже сказав, тепер я не вірю сам собі. Я вважав, що досить самого розуму. Та чи можу я ще й сьогодні так твердити? Коли якраз ота друга мудрість і є те, що я знехтував, — те саме чуття, що його мені бракує, Луїзо…

В голосі його чути було великий сумнів, немов йому ще й тепер не хотілося цього визнати. Дочка не відповіла; вона лежала перед ним напіводягнена, майже така, як він бачив її минулого вечора долі в своєму кабінеті.

— Доню, — він знову доторкнувся рукою до її кучерів, — останнім часом я здебільшого не бував удома, і хоч виховання твоєї сестри провадилось за моєю… системою, — тепер він щоразу вимовляв те слово ніби через силу, — та все ж на ньому не могло не позначитися й товариство, в якому їй припало перебувати ще змалку. Я хочу тебе спитати, доню, бо сам я, признаюсь смиренно, не вмію цього збагнути: як ти гадаєш, це на краще?

— Тату, — відповіла Луїза, не повертаючи голови, — коли хтось розбудив у неї в душі струни, що мовчали в моїй, поки не забряжчали різко й незграйно, хай вона дякує небові за це і хай має за найбільше в світі щастя, що її доля не така, як моя.

— Ой, дитино моя, дитино моя, — зітхнув батько скрушно. — Як мені тяжко бачити тебе отакою! Що мені з того, що ти мені не дорікаєш, коли я сам собі так гірко дорікаю! — Він схилив голову й заговорив тихіше: — Луїзо, в мене є підозра, що в моєму домі, невидні для мене, помалу діялись великі зміни самою лише силою любові й вдячності, що те, чого не доконав і не міг доконати розум, потиху довершило серце. Чи може так бути?

Луїза не відповіла.

— Мені не соромно в це повірити, Луїзо. Звідки в мені тепер візьметься гордість, коли я бачу тебе! Скажи, чи може так бути? Чи так воно, доню?

Він ще раз подивився на дочку, що лежала, мов безвладна, перед ним, і, не промовивши більше й слова, вийшов з кімнати. А небавом біля дверей почулася чиясь легка хода, і ось Луїза відчула, що над нею хтось стоїть.

Вона не підвела голови. Від того, що її бачать тепер у цій розпуці ті самі очі, чий мимовільно-співчутливий погляд так уразив її колись, у ній жерущим жаром затлівся глухий гнів. А будь-яка сила, замкнена в надто тісній клітці, стає руйнівна. Повітря, що освіжило б землю, і вода, що напоїла б її, і тепло, що її запліднило б, вирвавшися з неволі, пустошать її. Таке робилось і в Луїзиній душі ту хвилину: найкращі і найсильніші її почуття, так довго не мавши виходу, обернулись на саму затятість, що підбурювала її проти щирого друга.

Проте Луїзі було приємно, що на плече їй тихо лягла рука і що Сесі вірить, ніби вона справді заснула. Ласкавий дотик не сердив її. Нехай рука лежить на плечі, нехай.

І та рука немов відігрівала в Луїзі лагідніші думки, заспокоювала її. Від того спокою, від тієї теплої уваги душа її ніби трохи відтанула, і сльози нарешті пробилися їй на очі. Тоді до її щоки доторкнулась інша щока, і Луїза відчула, що вона теж мокра від сліз і що ті сльози — задля неї.

Коли Луїза вдала, ніби прокидається, звелася й сіла в ліжку, Сесі вже випросталась і тихо стояла поряд.

— Я вас не збудила? Я прийшла спитати: може, мені посидіти з вами?

— Чого б це ти зі мною сиділа? А Джейн? Вона без тебе нудитиметься. Ти ж для неї все на світі.

— Невже? — відказала Сесі, похитавши головою. — Я б хотіла чимсь бути й для вас, коли ваша ласка.

— Чим же це? — спитала Луїза майже суворо.

— А тим, чого ви найбільше потребуєте. Коли в мене щось вийде, звісно. В кожному разі, я б рада спробувати, скільки зумію. І хоч би воно в мене не дуже й виходило, пробувати мені ніколи не обридне. Хочете?

— Це тебе тато послав до мене?

— Ні, що ви! — відповіла Сесі. — Він тільки сказав, що тепер мені вже можна до вас зайти, але вранці він мені звелів вийти звідси… ну, не звелів, а… — Сесі зам’ялась і змовкла.

— А що? — впоминалась Луїза, допитливо дивлячись на неї.

— Я сама подумала, що мені ліпше вийти, бо я ж не знала, чи вам буде любо мене побачити.

— Невже я тебе завжди так дуже не любила?

— Та гадаю, що ні, бо я вас завжди любила й завжди хотіла, щоб ви те знали.