Тюрма - Сторінка 12

Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.

— Звеліти, щоб дали води?

— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.

Про що їм лишалося говорити?

Бланше відкрив шафу, що правила за бар.

— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку[1].

— Ні, вдячний.

— Спасибі, не хочеться.

Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.

— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?

— Дякую. Але я звик до "Лютеції"! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…

Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.

— Мені пора. Дякую вам обом.

З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.

— Я теж їду, — заявив Ален.

— Може, побудеш ще трохи?

Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.

— Мені час лягати.

Альбер подав їм пальта.

— Труну завтра буде встановлено у вітальні.

Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.

Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.

— Дякую, Ролане.

— На добраніч, мосьє Фаж.

Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.

— До побачення, Алене.

— Я можу підвезти вас.

— Дякую. Мені корисно пройтись.

Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:

— Мені треба побути на самоті.

Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.

Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: "Привіт, голуб'ята!"

Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:

"Подвійне, мосьє Алене?"

Розділ V

Задзеленчав дзвінок — далеко-далеко і наче зовсім близько; потім стало тихо, і знову — дзвінки, немов хтось йому сигналив. Хто б це? Та він не в змозі поворухнутися, бо лежить у труні. Він, мабуть, дістав удар по голові, бо вона страшенно болить.

Це тривало ще довго, поки він зміркував, що лежить у себе в ліжку. Ален устав і поточився. На другій подушці чиясь рудоволоса голова. Тепер він зрозумів, що дзвонять у передпокої. Тож пошукав очима халат, знайшов його на підлозі і насилу натягнув.

Увійшовши до вітальні, побачив, що день ще не займався над Парижем. Тільки жовта смужка жевріла десь далеко за дахами будинків. Одчинив. Перед ним стояла незнайома молодиця.

— Швейцарка, звичайно, мене попереджала…

— Про що?

— Що доведеться довго дзвонити. Краще, коли ви мені дасте ключ.

Він ще нічого не розумів. Голова тріщала. Ален очманіло розглядав маленьку товстунку. Вона сміливо дивилася на нього, ледве стримуючи сміх.

— Не дуже ви рано вляглися вчора, не дуже! — зауважила вона.

Потім скинула грубошерсте синє пальто. Ален не наважувався запитати, хто вона.

— Хіба швейцарка не казала вам?

Йому здавалося, що спливли роки відтоді, як він бачив швейцарку.

— Я ваша нова служниця. Звати мене Мінна.

І поклала на стіл пакет, загорнутий у шовковистий папір.

— Здається, вас треба будити о восьмій і подавати каву з рогаликами. А де ж тут кухня?

— Он там.

— А пилосос?

— У стінній шафі.

— Ви знову ляжете?

— Атож, спробую ще трохи поспати.

— Розбудити вас рівно о восьмій?

— Ні. Я вас покличу.

Акцент виказував у ній уродженку Брюсселя. Алену навіть закортіло спитати, чи не фламандка вона, але ж ні, запитувати так важко.

— Робіть, що хочете.

Він повернувся до спальні, зачинив двері, втупився, хмурячи брови, в руде волосся, та згадати так нічого й не зміг.

Треба прийняти дві таблетки аспірину! Він розжував їх, пригадавши пораду лікаря: крізь слизову оболонку рота ліки всмоктуються швидше. І запив водою з крана.

Побачивши за дверима піжаму, скинув халат і перевдягнувся.

Таке з ним траплялося двічі чи тричі на віку. У ванні було повно мильної води. Це він мився? Чи рудоволоса незнайомка?

Вечеряв у того дурила Бланше. Певно, пішов, грюкнувши дверима. Ні. І раптом пригадав, як стояв на тротуарі поряд із Фажем. Чудова людина! Приємно було поговорити.

Люди вважають, що в нього нічого нема в серці, адже він удає з себе циніка.

Потім він пив. У якійсь незнайомій кав'ярні, першій-ліпшій, яку помітив. Кілька постійних відвідувачів — на вигляд чиновників — грали в карти. І розглядали його. Та йому було байдуже. Певно, впізнали за фотографіями в газетах.

— Подвійне.

— Що саме?

— Хіба не знаєте?

Хазяїн і бровою не повів.

— Якщо хочете, щоб я налив вам з першої-ліпшої пляшки…

— Віскі.

— Так би одразу й сказали. "Перр'є"[2]?

— Яке там "Перр'є"?

Він набивався на скандал. Треба ж було на комусь зігнати злість.

— Це ж слабенька водичка!

— А ви коли-небудь бачили ту водичку?

Ні, тут він ні на кого не справив враження.

— Звичайнісінька вода.

Його не задовольнила одна склянка. Він випив їх три чи чотири, і всі дивилися йому вслід, коли прямував до дверей.

Озирнувся, щоб подивитися на них. Ну й пришелепуваті… На зразок Бланше, тільки ще дурніші. Він показав їм язик. Потім довго шукав свою машину. Зрозуміло, червону. Жовта — то ж машина Мур-мур. Вона в гаражі. Їй вона тепер не скоро знадобиться.

Смішно, майже непристойно уявляти собі жінку й своячку дітьми, а згодом підлітками. Де він перетнув Сену? І пригадав міст, місяць, що показався з-за хмари, його відображення у воді. Потрібно було розшукати друзів. Він знав усі місця, де їх можна зустріти. Яких саме — хіба не однаково? У кого в світі більше приятелів, ніж у нього?

Не треба було одружуватись. Одно з двох: або одружишся, або…

"Жодного?"

"Я їх не бачив сьогодні, мосьє Ален. Подвійне?"

"Якщо твоя ласка, голубчику".

А чому б і не випити? Більше ж нічого не лишається. На роботі без нього якось обходяться. Борис керує всіма справами. Цікава людина цей Борис.

"Бувай, Поль".

"На добраніч, мосьє Алене".

Це, здається, було в кав'ярні "У Жермени", на вулиці Понтьє. Потім…

Він прийняв третю таблетку аспірину, почистив зуби, прополоскав рота. Умився холодною водою, причесав волосся. Який гидкий вигляд! Він і сам собі був противний.

Потім зупинявся в іншому місці, але де? Усі наче крізь землю провалилися цієї ночі.

Що б це означало? Може, навмисно порозбігалися, щоб не зустрічатися з ним? А може, бояться, щоб, чого доброго, не побачили їх у його товаристві?

Він повернувся до спальні, підняв з килима вузеньке дамське трико й бюстгальтер, поклав їх на стілець.

Обличчя жінки незнайоме, зовсім молоде й уві сні здавалося невинним. Губи випнуті вперед, як у маленької дівчинки, що капризує.

Хто вона?

Він поточився й подумав, чи не краще знову лягти? Почував, як пульсувала кров у скронях.

Повернувся до вітальні, де служниця почала вже порядкувати. Скинула з себе плаття й перевдяглася в нейлоновий халатик.

— Як вас звати?

— Мінна. Я вже казала.

У неї постійне бажання сміятись. Може, пришелепувата?

— Добре, Мінно. Зваріть мені каву, тільки щонайміцнішу.

— Авжеж, сьогодні вона вам не завадить.

Він не образився. Спостерігав, як вона попрямувала до кухні, коливаючи стегнами, і подумав, що треба було б побавитися з нею колись. Жодного разу в житті не було ще в нього любовної пригоди з служницею. Служницями у них завжди були жінки немолоді. Йому згадувалися тільки суворі й сумні обличчя. Мабуть, у цих створінь в минулому було лише горе і вони зичили його всьому світові.

Жовта смужка на обрії поширшала, і все довкола засвітилося. Дощ давно перестав. Ален бачив навіть башти собору Паризької Богоматері.

"Здається, хтось йому мав подзвонити, — зринула уривчаста думка. — Атож. І в дуже" важливій справі. Він дав слово, що чекатиме вдома".

Запахло кавою. Мінна може не знати, що він п'є з великої синьої чашки — довелося багато магазинів обходити, перш ніж знайшли таку.

Він попрямував до кухні. З того, як служниця глянула на нього, зрозумів, що вона думає про інше. Проте не злякалась. Ждала, обернувшись до нього спиною.

Він одчинив дверцята стінної шафи.

— Ось моя чашка.

— Добре, мосьє.

Чому вона ледве стримується, щоб не пирснути зо сміху? Що їй наплели про нього? Про нього тепер усі говорять — тисячі людей.

— Зараз подам.

Коли вона увійшла, він гасив у попільничці сигарету. Смак тютюну був огидний.

— Сьогодні вночі вам, либонь, і поспати не довелось як слід?

Ален зробив заперечливий знак.

— Вона, певно, ще не прокинулась?

— А звідки ви знаєте, що у мене хтось є?

Мінна пройшла в куток і підняла з підлоги атласну оранжеву туфлю на височенному каблуці.

— Їх же має бути дві? Так?

— Здається…

Вона пирснула.

— Скільки вам років?

— Двадцять два.

— І давно в Парижі?

— Півроку.

Ален не насмілився запитати, що вона робила цілих півроку. Дивувався тільки, чому обрала собі професію служниці.

— Чи так мені казали, що вам потрібна служниця тільки на півдня?

Він знизав плечима.

— Мені однаково. А вам?

— Я воліла б стати на цілий день.

— Будь ласка.

— А платимете теж удвічі?

— Звичайно.

Кава трохи прохолола, і він почав пити її невеличкими ковтками. Спочатку його мало не вирвало, потім нудота зникла.

— А ваша дама не розсердиться?

— Не маю найменшого уявлення.

— Ви зараз розбудите її?

— Можливо. Так, певно, буде краще.

— Тоді я ще зварю кави про всяк випадок. Покличете мене.

Він знову подивився, як вона віддаляється, похитуючи стегнами. Потім штовхнув двері, підійшов до ліжка й трохи підняв простирадло.

Рудоволоса розплющила зеленкувато-голубе око.

Відтак промовила глухуватим голосом:

— Хелло, Алене.

Вона щось пригадувала. Отже, коли й була п'яна, то не до такої міри, як він.

— Котра година?

— Не знаю. Та це й не має значення.

Вона відкинула простирадло, оголивши невеличкі пружні перса з рожевими сосками.

— Як себе почуваєш? — запитала.

— Гидко.

— Сам винен.

Вона говорила з ледве помітним англійським акцентом, і він поцікавився:

— Ти англійка?

— По матері.

— Як тебе звати?

— Забувся? Бессі…

— А де ми зустрілися?

І сів на край ліжка.

— Кави у тебе випадково нема?

Йому важко було підвестись, іти до вітальні, потім до кухні.

— Мінно! Ви мали рацію.