У човні - Сторінка 2

Це таки правда, коли я в порту, я — жінка. Це правда. Але моє справжнє покликання завжди було, є і буде…

— Ти не адмірал, — сказав Лайонел.

— Перепрошую?

— Ти не адмірал. Ти все одно жінка.

Запанувала коротка тиша. Тим часом Лайонел став змінювати курс свого судна — знову — схопив румпель обома руками. На ньому були шорти кольору хакі та чиста біла футболка з зображенням Джерома Страуса,[5] що грав на віолончелі. Він засмаг, і його волосся, що було такого ж кольору і вигляду, як у матері, трохи вицвіло вгорі.

— Багато людей думають, що я не адмірал, — сказала Бу-Бу, розглядаючи його. — Це тому, що я не оголошую це всім підряд. — Утримуючи рівновагу, вона дістала сигарету та сірники з бокової кишені джинсів. — Я майже ніколи не обговорюю свій чин з людьми. Особливо з хлопчиками, що навіть не дивляться на мене. За таке і вигнати з флоту можуть. — Не запалюючи сигарету, вона несподівано підвелась на рівні. Стояла, незвично випроставшись, зімкнула великий та вказівний палець правої руки, піднесла цей овал до уст та прогуділа щось схоже на сигнал. Лайонел відразу підвів голову. Мабуть, він здогадувався, що сигнал не справжній, але виглядав враженим, навіть роззявив рота. Три рази без упину Бу-Бу прогуділа сигнал — щось середнє між сигналами "Рання зоря" та "Вечірня зоря". Потім церемонно віддала честь протилежному берегу. Коли вона знову присіла на край причалу, то зробила це з глибоким сумом, немов вона була глибоко зворушена цим знаком морської традиції, що закрита для загалу та маленьких хлопчиків. Якийсь час вона пильно вдивлялась у вузький обрій озера, доки, нарешті, згадала, що вона не зовсім сама. Вона поважно поглянула униз на Лайонела, рот якого був досі відкритий.

— Це був таємний сигнал, який дозволяється чути лише адміралам. — Вона запалила сигарету та задмухнула сірник театрально тонким та довгим струменем диму. — Якщо хто-небудь дізнається, що я дозволила тобі почути сигнал… — Вона похитала головою. Потім знову перевела погляд на обрій.

— Повтори.

— Неможливо.

— Чому?

Бу-Бу стиснула плечима.

— Забагато молодших офіцерів поблизу, по-перше.

Вона змінила свою позицію — тепер сіла, схрестивши ноги по-індіанськи. Зняла свої шкарпетки.

— Я скажу тобі, що я хочу зробити, — сказала вона сухо. — Якщо ти розповіси мені, чому утікаєш з дому, я відкрию для тебе всі таємні сигнали, що знаю. Згода?

Лайонел відразу опустив погляд на дно човна.

— Ні, — сказав він.

— Чому ні?

— Тому що.

— Тому що чому?

— Тому що я не хочу, — сказав Лайонел і штовхнув румпель для виразності.

Бу-Бу закрила правий бік обличчя від відблиску сонця.

— Ти сказав мені, що більше не утікатимеш з дому, — промовила вона. — Ми говорили, і ти сказав, що більше не будеш. Ти обіцяв мені.

Лайонел відповів, але не надто виразно.

— Що? — перепитала Бу-Бу.

— Я не обіцяв.

— Ні, ти обіцяв. Ти певно обіцяв.

Лайонел знову заходився керувати човном.

— Якщо ти адмірал, — сказав він, — то де твій флот?

— Мій флот. Я рада, що ти запитав мене про це, — сказала Бу-Бу і спробувала простягнути у човен ноги.

— Забирайся геть! — звелів Лайонел, але без крику і не підіймаючи очей. — Ніхто не може заходити сюди.

— Не можна? — Нога Бу-Бу вже майже торкнулась носу човна. Вона слухняно забрала її. — Ніхто взагалі не може? — Вона знову сіла по-індіанськи. — Чому не можна?

Лайонелова відповідь була повною, але знову не надто гучною.

— Що? — перепитала Бу-Бу.

— Тому що не дозволяється.

Бу-Бу, не зводячи очей з хлопчика, мовчала не менше хвилини.

— Мені прикро чути це, — сказала вона нарешті. — Мені було б дуже приємно сісти до тебе у човен. Я так скучила за тобою. Я так рідко тебе бачу. Протягом цілого дня у будинку я самотня і мені ні з ким поговорити.

Лайонел не відпускав румпель. Він придивлявся до його дерев'яної ручки.

— Ти можеш поговорити з Сандрою, — сказав він.

— Сандра зайнята, — сказала Бу-Бу. — Та в будь-якому разі, я не хочу говорити з Сандрою, я хочу говорити з тобою. Я хочу сісти у твій човен і поговорити з тобою.

— Ти можеш говорити звідти.

— Що?

— Ти можеш говорити звідти.

— Ні, не можу. Тут завелика відстань. Я маю бути ближче.

Лайонел повернув румпель.

— Ніхто не може заходити сюди, — сказав він.

— Що?

— Ніхто не може заходити сюди.

— Добре, тоді розкажи мені, чому ти втікаєш з дому? — запитала Бу-Бу. — Після того, як пообіцяв мені, що більше не будеш?

На дні човна біля стернового сидіння лежали окуляри для підводного плавання. У відповідь Лайонел затис їх між великим та другим пальцем правої ноги та спритним коротким рухом ноги перекинув окуляри за борт. Вони вмить потонули.

— Це гарно. Це конструктивно, — сказала Бу-Бу. — Вони належали твоєму дядьку Веббу. Він буде дуже задоволений. — Вона вийняла свою сигарету. — Колись вони належали твоєму дядьку Сеймуру.

— Мене не обходить.

— Я бачу. Бачу, що не обходить, — сказала Бу-Бу. Її сигарета стирчала криво між її пальцями; вона тліла небезпечно близько до суглоба. Відчувши опік, вона викинула сигарету в озеро. Потім вона дістала щось із бокової кишені. Це був пакунок, розміром з колоду карт, загорнутий у білий папір і перев'язаний зеленою стрічкою.

— Це зв'язка ключів, — сказала вона, коли відчула, що очі хлопчика дивляться на неї. — Схожа на таткову, але в ній набагато більше ключів, ніж там. Вона має десять ключів.

Лайонел посунувся уперед на сидінні, відпустивши румпель. Він розставив руки, щоб спіймати, і промовив:

— Кинеш їх? Будь ласка…

— Почекай хвилинку, сонечко. Я маю трохи подумати, що робити. Я мушу кинути ці ключі в озеро.

Лайонел витріщився на неї, роззявивши рота. Потім закрив рот.

— Вони мої, — сказав він не дуже певно.

Бу-Бу знизала плечима, дивлячись на нього.

— Мене це не обходить.

Лайонел повільно сів назад на сидіння, дивлячись на матір, і знову взявся за румпель. Видно було, що він зосереджено міркує, чого й хотіла матір.

— Ось, — Бу-Бу кинула пакунок. Він упав прямо на його коліна.

Лайонел подививсь на нього на колінах, підняв і подивився на нього у руці і викинув його в озеро. Потім відразу подивився на Бу-Бу, в очах його світився не виклик, а сльози. Ще мить, і його вуста викривились у горизонтальну вісімку, і він нестримно заридав.

Бу-Бу підвелася обережно, наче глядач у театрі, що в нього заніміла нога, ступила у човен. За мить вона була на стерновому сидінні з керманичем на своїх колінах. Вона гойдала його, цілувала в потилицю і повідомлялайому деякі важливі речі.

— Моряки не плачуть, любий. Моряки ніколи не плачуть. Тільки, коли їхній корабель йде на дно. Або коли вони пливуть на плоту після катастрофи і їм нічого пити, окрім…

— Сандра… сказала місіс Снелл… що наш тато здоровий… брудний… жидюга.

Бу-Бу пересмикнуло, але вона зняла хлопчика з колін, поставила його прямо перед собою й прибрала пасмо волосся з його чола.

— Справді так сказала?

Лайонел завзято закивав головою. Він підступив ближче, плачучи, і став між колінами матері.

— Ну, це ще не надто страшно, — сказала Бу-Бу, міцно стискаючи його колінами й обіймаючи. — Це не найгірше, що могло статись. — Вона ніжно куснула край його вуха. — Чи знаєш ти, що таке жидюга, любий?

Лайонел все ще не бажав чи не міг говорити. У будь-якому разі він почекав, доки гикавка — наслідок плачу — трохи вщухла. Потім він таки відповів, приглушено, але розбірливо, прямо у теплу шию Бу-Бу.

— Жидюга це жидюга — той, хто ні з ким не хоче ділитися,[6] — сказав він.

Щоб краще бачити сина, Бу-Бу легенько відсунула його від себе. Потім раптово запхнула руку йому ззаду в штанці, він навіть злякався, але вона тільки підіткнула його сорочку.

— Сказати тобі, що ми зробимо? — запитала вона. — Ми поїдемо в місто і візьмемо пікулів і хліба, і будемо їсти пікулі прямо в машині, а потім ми поїдемо на станцію і зустрінемо татка, а потім ми привеземо татка додому і попросимо його покатати нас у човні. І ти допоможеш йому вітрила. Добре?

— Добре, — сказав Лайонел.

Вони не пішли до будинку. Вони побігли наввипередки. Лайонел прибіг перший.

Примітки

[1]

Етикетка "Гетті Карнеґі" (Hattie Carnegie) — етикетка магазину жіночого одягу в Нью-Йорку. Ціни там достатньо високі, тому зрозуміло, що капелюшок, як і сірникова коробка з емблемою клубу "Сторк-клаб", були подаровані місіс Снелл кимсь з її роботодавців.

[2]

Бу-Бу (Boo Boo) — прізвисько Беатріс Ґласс означає "страховисько". Можна порівняти з героєм роману Харпер Лі "Вбити пересмішника" — Boo Boo Radley — Страховисько Редлі.

[3]

Мелл — район Центрального парку в Нью-Йорку. Зимовими вечорами, коли туди втік Лайонел, парк був досить похмурим місцем. Вночі ж там узагалі дуже небезпечно.

[4]

"Малюк з Кентуккі" — пісня, автор слів Річард Бак (Richard Buck), а музики Адам Ґейбл (Adam Geibel).

[5]

Джером Страус — мабуть, персонаж якогось дитячого мультика.

[6]

Це той, хто нікому нічого не дає — гра слів, яку важко передати, — англійське слово "жид" (kike) було сприйняте Лайонелом за слово "повітряний змій" (kite), тому образу "товстий брудний жид" він сприйняв як "товстий брудний повітряний змій".