У нічному морі - Сторінка 2
- Іван Бунін -Жах, жах. От тобі і "згадала душа моя"! Та ви й самі це добре знаєте, тобто, що я нічого не відчуваю. Інакше б не спитали.
— Ви маєте рацію. Знаю. І це теж дуже страшно.
— А нам все-таки не страшно. Суцільний жах: зовсім не страшно.
— Так, по суті, нітрохи. Кажуть: минуле, минуле! А все дурниці. Ніякого минулого у людей, кажучи чесно, немає. Так тільки, якесь слабке відлуння всього того, чим жив колись…
І співбесідники ще раз замовкли. Пароплав тремтів, ішов; розмірено виникав і стихав м'який шум сонної хвилі, що проносилась вздовж борту; швидко, одноманітно крутилась за кормою мотузка лагу, який щось інколи відмічав тонким і таємничим дзвоном: дзіннь… Потім пасажир з прямими плечима спитав:
— Ну, а скажіть… Що ви відчували, коли дізналися про її смерть? Теж нічого?
— Так, майже нічого, — відповів пасажир під пледом. — Більш за все деяке здивування своїй байдужості. Розгорнув вранці газету – злегка ударило в очі: волею божою, така-то… Незвично і дуже дивно бачити ім'я знайомого, близького в цій чорній рамці, на цьому фатальному місці газети, надруковане урочисто, крупним шрифтом… Потім постарався засумувати: так, мовляв, і це та сама, яка… Але –
Із вуст байдужих чув я смерті звістку,
І я байдуже вислухав її…
Навіть і суму не вийшло. Так тільки, якась слабка жалість… А це ж була та сама, яку "згадала душа моя", була моя перша і така жорстока, багатолітня любов. Я зустрів її в пору її найвищої чарівності, цнотливості і тої майже підліткової довірливості і сором'язливості, яка невимовно потрясає серце чоловіка, тому, можливо, що у всякій жіночості повинна бути ця довірлива безпорадність, щось дитяче, знак того, що дівчина, жінка завжди таїть у собі майбутнє дитя. І адже це мені першому, в якомусь божественному блаженстві і жаху, віддала вона справді все, що дарував їй бог, і адже це її дівоче тіло, тобто найпрекрасніше, що є на світі, справді мільйони раз цілував я в такій нестямі, рівної якій не було в усьому моєму житті. І адже це за нею я сходив з розуму буквально день і ніч, довгі роки. Через неї плакав, рвав на собі волосся, наважувався на самогубство, пив, заганяв коней, в шаленстві знищував свої кращі, найцінніші, можливо, роботи… Та ось пройшло двадцять років – і я тупо дивлюсь на її ім'я в жалобній рамці, тупо уявляю собі її в домовині… Уява неприємна, але і тільки. Та й ви тепер, — тепер, звичайно, — хіба ви що-небудь відчуваєте?
— Я? Та ні, що ж критися? Звичайно, майже нічого…
Пароплав ішов; з шипінням виникала попереду хвиля за хвилею, з плескотом проносилась повз борти, одноманітно шуміла і кипіла блідо-сніжна дорога, що тягнулася за кормою. Дув солодкий вітер, зоряний візерунок непорушно стояв угорі, над чорною трубою, над снастями, над тонким вістрям передньої щогли…
— Але знаєте що? – раптом сказав перший, ніби опам'ятавшись. Знаєте, що головне? Це те, що я ніяк не міг поєднати її, померлу, з тою іншою, про яку я вам щойно говорив. Ну, ніяк. Зовсім ніяк. Та, інша, була зовсім окремо. І сказати, що я нічого не відчував до неї, до тої, іншої, — неправда. Так що я неточно говорив. Зовсім не те і не так.
Другий подумав.
— Ну і що ж? – спитав він.
— А те, що майже вся наша розмова сходить нанівець.
— Ох, невже нанівець? – сказав пасажир з прямими плечима. – Та, інша, як ви висловились, є просто ви, ваше уявлення, ваші почуття, одним словом, щось ваше. І отже, зворушували, хвилювали ви себе тільки самим собою. Розберіться гарненько.
— Ви думаєте? – Не знаю. Можливо… Так, можливо…
— Та чи довго ви хвилювались і самим собою? Десять хвилин. Ну, півгодини. Ну, день, нарешті.
— Так, так. Жахливо, але, здається, ви маєте рацію. І де вона тепер? Он там, у цьому чудовому небі?
— Один аллах знає, друже мій. Скоріш за все, що ніде.
— Ви думаєте? Так, так… Скоріш за все, що так…
Рівнина відкритого моря майже чорним кругом лежала під легким і світлим куполом нічного неба. І, загублений в цій круглій чорній рівнині, маленький пароплав тупо і неухильно ішов своїм шляхом. І без кінця тягнулась за ним сонно-кипляча, блідо-молочна дорога – туди, в далину, де нічне небо зливалося з морем, де горизонт, у противагу з цією молочністю, здавався темним, печальним. І крутилась, крутилась мотузка лагу і печально і таємниче щось відмічав, відсікав часом тонкий дзвін: дзі-інь…
Помовчавши ще деякий час, співбесідники неголосно і просто сказали один одному:
— На добраніч.
— На добраніч.
Приморські Альпи. 1923