У пастці - Сторінка 10

Як ви гадаєте?

Розділ п'ятий

Ми поїхали до Шротніра "ягуаром" Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.

Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.

Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.

— Заходьте, — запросив він. — Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.

— Це було б чудово, любий, — сказала Мейзі. Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю... Може, вишуканості було трохи більше. [50]

Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.

— Доне, — звернувся я, — послухай, що розкаже Мейзі.

— Гаразд.

Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.

— Отже, — сказав я нарешті, — обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінтза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.

— Дивовижний збіг, — сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. — І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?

— Я хотів поглянути, як ти поживаєш.

— О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, — все гаразд.

Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.

— Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу. "

— Здається... у Мельбурні. В готелі "Гілтоя". Навпроти крокетного майданчика.

Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.

— Нас там зустрів хлопець, — додав Дон. — Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.

— Якої галереї?

Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:

— Щось на зразок Галереї красних мистецтв.

— Може, назва лишилася на корінці від чека абощо? Він похитав головою.

— Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.

— Яка саме фірма?

— "Монга Уайнярдз Пролраєтері Лімітід" з представництвами в Аделаїді та Мельбурні. [51]

Я все це занотував.

— А що було на картині? Ти не міг би її описати?

У Дона був стомлений вигляд.

— Тема звичайнісінька — "Вихід на старт". Типовий Маннінгз.

— Моя картина така сама, — промовила здивована Мейзі. — Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.

— На моїй було тільки троє коней, — сказав Дональд.

— На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, — пояснила Мейзі, — і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму... звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.

— Доне! — звернувся я до нього.

— М-м? О... троє гнідих ідуть кентером перед забігом.., у профіль... один спереду, двоє позаду — трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.

— Який розмір?

Він трохи насупився.

— Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.

— А ваша, Мейзі?

— Здається, трохи менша, любий,

— Послухай, — сказав Дональд. — Куди ти гнеш? —. Хочу впевнитися, що збігів більше нема.

Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.

— Коли ми їхали сюди, — сказав я, — Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?

Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.

— Будь ласка, Доне, — попросив я.

— Ох... — Довге зітхання. — Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів... Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, — як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.

Мейзі аж рота роззявила.

— Але ж, любий, — сказала вона оговтуючись, — з нами — зі мною і моєю невісткою — все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: "Перед бурею"; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до...

Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений — як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.

— Слухай-но... Чарлзе... сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я... я не знаю... чи зможу витримати... всі ці... запитання.

— Ні, не піду, — відповів я.

— В такому разі... яке це має значення?

Мейзі допила джин з тоніком і була тепер трохи занадто розпромінена.

— Як пройти до туалету, любий? — запитала вона і зникла у передпокої.

Дональд промовив кволо:

— Я не можу зосередитись... Даруй, Чарлзе, але я нічого не зможу робити... доки в них залишатиметься Регіна... непохована... як на складі...

Час не приглушував агонії, а навпаки, підтримував її, ніби перебування Регіни у секції спеціального рефрижератора зупинило жалобний ритуал на мертвій точці. Мені сказали, що тіла вбитих людей можуть зберігатись у такий спосіб півроку, а то й більше, якщо справу не закрито. Сумніваюсь, що Дональд протягне стільки.

Він раптом підвівся й вийшов через двері до холу. Я пішов слідом за ним. Він перейшов хол, відчинив двері до вітальні й переступив поріг.

Повагавшись, я увійшов за ним.

У вітальні й досі були тільки обтягнені меблевим ситцем софи, та стільці, рівненьким рядком поставлені попід стінами. Підлога, де лежала Регіна, була чиста й натерта. Повітря холодне.

Дональд стояв перед порожнім каміном і дивився на портрет Регіни моєї роботи, — він стояв на полиці.

— Здебільшого я сиджу тут, з нею, — сказав він. — Я можу зносити тільки це місце. [53]

Він підійшов до одного з фотелів і сів, просто навпроти портрета.

— Чарлзе, ви з Мейзі не образитесь, якщо я вас не проводжатиму? — запитав він. — Я справді страх стомився.

— Нами не клопочись, потурбуйся про себе.

Шкода мови. Видно було, що про себе він не потурбується.

— Зі мною все гаразд, — відповів він. — Цілком гаразд.

Не турбуйся.

Біля дверей я озирнувся. Він сидів незворушно і дивився на Регіну. Не знаю, краще було б чи гірше, якби я не намалював її.

По дорозі назад Мейзі мовчала з добру годину, а це вже рекорд.

Після Дональда ми спочатку заїхали до однієї сусідки, яка ще раніше запропонувала йому в себе притулок, бо саме тепер, як ніколи, кузен потребував допомоги.

Місіс Сусідка вислухала все зі співчуттям, але похитала головою.

— Авжеж, я розумію, що йому потрібне товариство, треба відірватись від дому, але він на це не погодиться. Я пробувала кілька разів. Заходила. Крім мене — ще багато сусідів. А він знай править, що з ним усе гаразд. Дональд нікому не дозволить допомагати собі.

Миля за милею Мейзі зосереджено вела машину. Нарешті сказала:

— Нам не треба було його турбувати. Принаймні не так швидко після...

"Три тижні", — подумав я. Всього три тижні. Дональдові, мабуть, здавалося, що минуло три нескінченних місяці. За три тижні такого болю можна прожити ціле життя.

— Я вирушаю до Австралії, — мовив я.

— Ви дуже прив'язані, до нього, любий, чи не так? — запитала Мейзі. .

Прив'язаний? Трохи не те слово, — подумав я, але, зрештою, може, воно й точне.

— Він на вісім років старший за мене, але ми завжди з ним ладнали. — Я подумки озирнувся назад, пригадуючи. — Ми росли разом. Наші матері були сестрами. Вони часто відвідували одна одну і нас із Дональдом брали з собою. Він завжди був дуже терплячий щодо малюка, який крутився йому під ногами. [54]

— У нього дуже хворий вигляд, любий.

— Авжеж.

Ще десять миль ми проїхали мовчки. А тоді вона запитала:

— Ви переконані, що не варто вдаватися до поліції? Я маю на увазі картини. Адже ви вважаєте, що вони якось пов'язані з пограбуванням, еге ж, любий, а поліції простіше до всього докопатися, ніж вам.

Я погодився:

— Простіше, Мейзі. Але як я можу їм сказати? Ви ж чули: Дональд заявив, що не витримає нової зливи запитань. Ви ж його бачили сьогодні, — думаєте, він витримає? А щодо вас, то це буде не просто визнання провозу дрібної контрабанди та виплата штрафу: ваше ім'я назавжди візьмуть на прикмету, ваш багаж митниця труситиме щоразу, тільки-но ви зберетесь у подорож, а крім того, ще всілякі ускладнення та приниження. У наші дні досить потрапити у чорний список, як потім з нього не виберешся.

— Я й не думала, що вас це обходить, любий. — Вона спробувала захихотіти, але вийшло якось фальшиво.

За якийсь час ми зупинилися, щоб помінятися місцями. Мені подобалося вести її машину, ще б пак! — протягом останніх трьох років у мене не було сталого прибутку й відповідно — власної машини. Двигун приємно гурчав під блідо-блакитним капотом, і автомобіль поглинав милі, прямуючи на південь.

— А у вас є гроші на квиток, любий? — запитала Мейзі. — На готелі та інші витрати?

— У мене там приятель.