У полоні Мальстрему - Сторінка 4

"Ось ця ялина,— казав я сам собі,— зараз неодмінно зробить фатальний стрибок, пірне й щезне". А тоді розчаровано бачив, як кістяк голландського торговельного судна випередив її і пірнув перший. Врешті, після того, як я кілька разів отак загадував і щоразу помилявся, сам цей факт — факт незмінної хибності моїх здогадів — наштовхнув мене на цілий ланцюг думок, від яких я знов затремтів з голови до п'ят, а серце моє знов несамовито закалатало.

Але затремтів я не від нових жахів — мене схвилював невиразний промінець надії. Та надія зродилася почасти з деяких моїх спогадів, а почасти — з моїх теперішніх спостережень. Я пригадав весь той розмаїтий плавучий мотлох, яким усіяне узбережжя Лофодену: все, що колись був поглинув Москестрем і потім викинув назад. То були здебільшого надзвичайно понівечені уламки, такі побиті й пошарпані, що суціль їжачилися скіпками, от ніби то їх зумисне понавтикав туди; але серед того гамузу траплялись іноді речі, які зовсім не були спотворені. Я не міг знайти цьому ніякого іншого пояснення, крім того, що з усіх цих предметів лише ті, що їх обернено на обдерті уламки, були затягнуті аж на саме дно, а інші — чи тому, що набагато пізніше потрапили у вир, чи з якої іншої причини,— опускалися надто повільно й не встигали досягти дна, оскільки наставав приплив чи відплив. Я ладен був припустити, що в обох випадках вони могли бути винесені на поверхню океану, не зазнавши долі тих речей, які були втягнені раніше або чомусь їх засмоктало швидше. При цьому я зробив ще три важливі спостереження. Перше: як правило, що більші були предмети, то швидше вони опускалися; друге: якщо з двох тіл однакового об'єму одне було сферичне, а друге — будь-якої іншої форми, то сферичне опускалося швидше; третє: якщо з двох тіл однакової величини одне було циліндричне, а друге мало будь-які інші обриси, то циліндричне втягувалось повільніше. Після того, як я порятувався, я кілька разів бесідував на цю тему із старим шкільним учителем нашої округи. Це ж від нього я навчився вживати слова "циліндр" та "сфера". Він пояснив мені (хоч я те пояснення забув), яким чином те, що мені привелося спостерігати, було по суті природним наслідком тієї форми, яку мали плавучі речі, й показав мені, чому так виходило, що циліндр, потрапивши у вир, чинив більший опір його всмоктувальній силі і втягувався трудніше, ніж будь-яке інше, рівне йому обсягом тіло, котре мало будь-яку іншу форму (1). Великою мірою укріпила мої спостереження одна вражаюча обставина, і то завдяки їй я загорівся ідеєю використати їх для свого порятунку: щоразу, описуючи коло, ми обганяли то барильце, то рею, то зірвану з корабля щоглу, а ще ж багато цих речей, які були на одному рівні з нами тієї хвилини, коли я тільки розплющив очі й побачив ці чудеса водоверті, тепер кружляли високо над нами і ніби й не дуже зрушили зі свого початкового рівня.

(1) Див.: Архімед. Про плавучі предмети.— Кн. 2. (Прим. автора).

Більше я вже не вагався. Я вирішив прив'язати себе якомога міцніше до барильця з-під питної води, що за нього я тримався, відрізати найтов, яким воно кріпилося до корми, й кинутися з ним у воду. Я спробував на мигах привернути увагу брата, показуючи йому на барила, що пропливали повз нас, і всіляко намагався розтлумачити йому, що саме я наміряюся зробити. Нарешті він начебто збагнув мій задум, але (чи так воно було, чи ні) тільки безнадійно похитав головою і не захотів покинути своє кільце, зрушити з місця. Дотягтися до нього було неможливо, а кожна мить зволікання загрожувала погибеллю. Тож я, згнітивши серце, полишив брата на його власну долю, прив'язав себе до барильця тією самою мотузкою, якою воно було принайтоване до корми, й, не роздумуючи ні миті більше, кинувся в море.

Наслідок виявився точнісінько такий, як я і сподівався. Оскільки це ж я сам розповідаю вам цю історію і ви бачите, що я порятувався, і знаєте з моїх слів, яким чином я добився порятунку, а отже, можете вже зараз передбачити все, чого я ще не договорив, я постараюсь небагатьма словами довести свою оповідь до кінця. Минула, може, година чи близько того, відколи я покинув наше суденце, коли воно, опустившись набагато нижче за мене, зробило три чи чотири підряд блискавичні оберти й, забираючи з собою мого любого брата, шугонуло в пучину й назавжди щезло в пекельному шумовинні. А барильце, до якого я був прив'язаний, пройшло тільки трохи більше половини відстані до дна вирви від того місця, де я стрибнув за борт, коли це в самих надрищах виру зайшла вирішальна переміна. Раптово й швидко, просто на моїх очах, похилі стіни гігантської вирви стали втрачати свою крутизну. Бурхливий крутіж виру почав уповільнюватись. Мало-помалу щезли імла й веселка внизу, дно пучини стало начебто підійматися вгору. Було ясне небо, вітри втихомирилися, і повня, сяючи, котилася до заходу, коли я опинився на поверхні океану навпроти берегів Лофодену, вище того самого місця, де щойно зяяла прірва Москестрему. Це ж був час затишшя, але море після урагану все ще здиблювалось горами хвиль. Течія Стрему підхопила мене й за кілька хвилин винесла до рибальських угідь біля самого берега. Мене, геть виснаженого, запримітили з суденця й витягли на борт. Тепер, коли небезпека була позаду, я через пережиті жахи не міг мовити й слова. Врятували ж мене мої давні приятелі й товариші, але вони не впізнали мене, от ніби я був вихідець із того світу. Моя чуприна, іще напередодні чорна мов воронове крило, була геть біла, як оце й зараз ви її бачите. Кажуть, нібито й моє обличчя зовсім перемінилося. Згодом я розповів їм свою пригоду — і вони мені не повірили. Тепер я розказав її вам і не дуже сподіваюсь, що ви повірите мені більше, ніж безжурні лофоденські рибачки.