У тумані - Сторінка 10

Войцик аж зупинився, хотів гукнути Сущеню, але той сам почув стрілянину і став — зігнутий у три погибелі під незручно розпластаним на спині тілом Бурова.

— Де це? У Бабичах?

— Може, й у Бабичах, — важко видихнув Сущеня.

"От же холера, — подумав Войцик. — Коли вже стріляють у Бабичах, то куди ж поткнутися?"

Мабуть, те саме відчував і Сущеня, який трохи поправив на собі ношу, непевно ступаючи, — через хвилину ще долинули два постріли, а потім усе заніміло. Вони ще постояли, тоді Войцик зайшов наперед і показав рукою трохи вбік від тих пострілів.

Вони знов рушили лісом, уважно прислухаючись крізь лісовий пошум, — поки що, правда, навкруги було тихо. Куди вони йшли тепер, уже не знав ніхто — ні Сущеня, ні Войцик. Незабаром, однак, натрапили на стару лісову прогіку, яка місцями поросла молодим соснячком, берізками, земля тут була піщана і йти по ній стало важче, ніж по моховому бору, в піску грузли ноги. Сущеня часто зупинявся, підтягаючи на собі важке тіло пораненого, що вперто сповзало. Буров спершу мовчав, мо, був непритомний, а потім став дуже стогнати, і Сущеня спинився. Вони обережно поклали Бурова, Войцик сказав заклопотано:

— Знов закривавився...

Він знеможено скинув зі своїх плечей рушниці й сів, де стояв, на суху, присипану глицею землю. Щось поміркувавши, Сущеня рішуче стягнув через голову свою чорну залізничну сорочку, швиденько скинув несвіжу, вицвілу від давності майку.

— Ет, ні чорта вже не поможе, — недовірливо сказав Войцик. — Тут уже стільки натекло...

Схилившись над пораненим, вони знову розгорнули поли мокрої шинельки, удвох почали обв'язувати майкою живіт. Щоб вона якось трималася там, витягнули із штанів вузький цупкий ремінчик і підперезали живіт поверх майки.

— Мені, видать, усе, — кволо простогнав Буров і помовчав. — Не донесете...

Удвох вони мовчки посиділи над ним, відпочиваючи і напружено думаючи, як бути далі, і Войцик озвався перший:

— Треба підводу. А так, звичайно...

Щось міркуючи, він дивився вперед у затуманений простір вузької просіки, з одного боку якої стояла стіна старого лісу, а з другого — зеленів кучерявий гущак молодого, рядками посіяного соснячка. Деревця не дуже й виросли, але все ж дружно тягнулися вгору, утворивши високуватий, у два-три людські зрости, непролазний гущак. Мабуть, там можна було сховатися, іншого схову в цьому бору ніде поблизу не було.

Тільки вони взялися за Бурова, щоб нести його туди, як знову здалеку забахкало, та так часто, що вони знерухоміли. Кілька хвилин слухали з пекельною мукою на обличчях, потім схаменувся Войцик:

— Давай швидше туди, у сосняк!..

Обидва, задихавшись, принесли пораненого на край соснячка і, розгортаючи його колючі нетрі, продерлися ще кроків із двадцять. Тут справді було тихо, місце для схову цілком підходяще, і вони, натрапивши на велику прогалинку, поклали на дрібну травичку змученого Бурова.

— Де це... стріляють? — тихо запитав той, не підіймаючи запалих повік.

— А чорт їх відає! — сказав Войцик. — Десь там, у тім боці.

— У Бабичах?

— Може, і в Бабичах. Але ти лежи. Мо, розстараємося підводи — вивеземо.

— Розстараємося... — непевно промовив Буров і знов сумно і надовго затих.

Вони вдвох тісно сиділи поруч і крутили на всі боки головами, слухаючи ліс, та щось нічого не було чути. Тільки шумів (аж свистів у гущаку) вітер та, трясця б на неї, десь почала скрекотати сорока, — щоб вона хоч не навела когось на цю прогалину, подумав Войцик. Вони вже добре находилися по лісі, мабуть, і часу минуло чимало. У такий короткий день, знав Войцик, не зауважиш, як ранок стане вечором. Певно, слід було діяти, поки не почало темніти, а то в темряві та в незнайомій місцевості дуже просто потрапити в біду.

Треба йти добувати підводу. Тільки хто піде?

— Сущеня, — сказав Войцик, — ти тут знаєш дещо. Де село, знаєш?

Сущеня заклопотано вдивлявся в сосняк, послухав, подумав:

— Так, Бабичі там десь, під пущею. А може, ми їх уже проминули?

— Це там, де стріляли?

— Ну.

— То йди по підводу, — сказав Войцик.

Сущеня встав, хотів щось сказати, мабуть, на прощання. Але не встиг він, пригнувшися, ступити в гущавину, як Войцик його спинив.

— Ні, чекай! Усе ж піду я, — вирішив він. — А ти сиди тут, пильнуй.

— Добре, — слухняно відповів Сущеня, знов сідаючи біля бахматої, з обвислими лапами сосни.

Войцик тим часом почав швидко збиратися в дорогу: підняв із землі буровський карабін, заклав за спину, взяв у руки рушницю, зручніше насунув на голову свою козирчасту кепку. Він уже ступив був у сосняк, але знизу тихо озвався Буров:

— Граната... А де граната?

Поранений обмацав руками запалі груди і знову знерухомів. Войцик кинув на Сущеню довгий погляд.

— Я не брав, — сказав Сущеня. — Може, загубили вночі?

Буров опритомнів, поморщився і сказав Войцику:

— Ти дай мені наган.

— Наган? На, візьми, звичайно.

Вийнявши з кобури чорний міліцейський наган, Войцик уклав його в простягнуту руку Бурова, і той підіпхнув револьвер під стегно. Ремінь з кобурою лишився на Войцику.

— Я постараюся швидко, — бадьоро сказав він. — Коли недалеко.

І поліз у гущак. Сосна поблизу трохи прошурхотіла і стихла, і все навколо стихло. Сорока, чути було, заскрекотіла гучніше, може, погналася за Войциком, подумав Сущеня. Сорока, холера на неї, коли прив'яжеться, то вже не відігнати.

— Ось так, — видихнув у тиші Буров. — Чому я тебе не стрелив у хаті?

Він пожував білими, безкровними устами і змовк, а Сущеня якось ніяково пересмикнувся поруч, — його спина в одній сорочці знов стала мерзнути.

— Стрельнув би тебе, сам би був живий-здоровий.

— Як же було в хаті? — не погодився Сущеня. — Дитина там.

— Дитина... А чому ж не втік, Сущеня? — запитав Буров і насторожився, сповнений безсилої уваги. Сущеня видер із землі пук трави, вибрав з неї найдовшу билинку і розламав навпіл.

— Куди ж мені втікати?

— А до німців?..

— У німців я вже був. Ось, дивись!

Він рвонув за поділ сорочки, підняв її до голови, одночасно повертаючись до пораненого голою сполосованою синіми смугами спиною. Буров ледь розплющив очі і глянув лише раз, повіки його знов зліпилися, і він змовк. А Сущеня вже нервово хапав траву, рвучи її великими вузлуватими пальцями.

— І ти мене ніс? — урешті тихо вимовив Буров.

— Ніс. А що ж мені робити?

— Але ж ти... видав тих, трьох?

— Я нікого не видавав! — раптом стишено скрикнув Сущеня, скочив на ноги і знову сів, уткнувшись обличчям у рукави. — Я нікого не видавав, це мене видали, — сказав він спокійніше. Буров поволі перебирав скривавленими пальцями.

— А чому не повісили? Разом із тими?

Сущеня відповів не відразу, якось розважливо помовчав і кинув геть травину.

— Аби повісили, я б їм тільки "дякую" сказав. Але ж випустили. Думав: навіщо випустили? Думав, знову візьмуть. Не взяли. Два тижні вдома сидів — куди мені було податися? Тепер почав трохи розуміти, чому випустили.

Це правда, тепер він почав розуміти, і розуміння це прийшло поволі, різними непевними здогадками билося в його свідомості, щоб остаточно з'явитися вчора ввечері разом ось із цим Буровим, який тепер ледь живий лежить на землі і не може чогось збагнути в його нещасливій долі. А тоді, як його покинули бити у СД і доктор Гросмайєр після двох зовсім милосердних допитів сказав, що він прожене його додому, коли він такий незговірливий дурень, Сущеня, звичайно ж, зовсім не повірив йому. Дзуськи, думав він, щоб його випустили, повісять, як учора повісили трьох його товаришів. Хіба що пізніше.

А він справді взяв та й відпустив.

Сущеня змалку знав за собою одну недоречну рису в характері — скривджений, він утрачав натуральну здатність скаржитись, протестувати, міг лише заплакати, затятися, відмежуватись від людей, забитися в якийсь куток. Потім, уже ставши дорослим, у таких випадках міг тільки вилаятися, спохмурніти, але ні повинитися (коли був винуватий), ні виправдатися (коли був безвинний) не міг. Він сам не радий був тій непідвладній йому затятості, і скільки натерпівся через неї, одному йому й відомо. Добре ще, коли поруч були друзі, які знали його і могли захистити від кривди. Коли ж ні друзів, ні свідків не було поблизу, він мусив усе зносити. Доводити, божитися, сперечатися, брати на горло чи кидатися в істерику, як деякі, він не те що не вмів, а щось йому не давало так робити, його поймала мовчазна кривда, образа, і він лише, страждаючи, мовчав.

— Я на залізниці тринадцять років проробив, — заспокоївшись, сказав Сущеня змарнілому Бурову. — Та ти ж знаєш... Як німці прийшли, кинув був. Аж приходить начальник станції, ну, той наш Терешков, каже: треба йти працювать, а то німці мене розстріляють. Ну, що робити, мусив іти, хоч і не хотілося. Ніби душа чула.

...І це була правда. Сущені дуже не хотілося йти при німцях на залізницю, як чула душа, що добром та його праця не скінчиться. Але шкода було й Терешкова, взагалі непогану людину, з ким проробив останні шість років. Зібрав цей начальник бригаду, всі колишні його хлопці — одноліток Сущені Тапчевський, який так само років із три працював тут, на залізниці, хороший, компанійський чоловік із того-таки Мостища; Петро Карабань із сусіднього села і молодий ще фезеушник Міщук, який, коли почалася війна, повернувся до батька з Вітебська, де навчався на теслю. Як і до війни, пішли на залізницю. Робота ж та сама, знайома: підготувати, підбити, замінити гнилуваті шпали, ремонтувати стики, коли де треба, забити костилі. А на станції, окрім свого начальника Терешкова, з'явився і якийсь німець, ніби цивільний, але в мундирі з червоною пов'язкою на рукаві. І по-російському трохи вмів.

Залізницею незабаром пішли поїзди — на схід, навантажені технікою і військом, на захід — більше порожняк, але були й санітарні, і з полоненими у смердючих, наглухо зачинених вагонах.

— Знаєш, працюємо, як і раніше, але на душі так прикро, що сказати не можна: на кого робимо?

— Що ж, не розуміли, на кого робите? — простогнав Буров.

— Розуміли, чому ж. І говорили просто. Хлопці всі свої, один одного не боялися.

Робили вони, однак, не дуже щоб справно, більше час гаяли, а як тільки починало вечоріти, розбирали інструменти і — на станцію. Спершу все йшло добре, і навіть німець не дуже допікав, але весною приїхав новий начальник, на прізвище Ярошевич — чорт зна, що за людина.