У виправній колонії - Сторінка 6

Та ось обвислі паски помічає засуджений; страта з незакріпленими пасками, на його думку, неповна, він запопадливо киває головою солдатові, й обидва кидаються до машини, щоб прив'язати офіцера. Той уже випростує одну ногу, щоб перевести важеля, який запускає кресляра; побачивши, що ті двоє підскочили до нього, офіцер перестає тягтися ногою до важеля й дає себе прив'язати. Щоправда, тепер дістатися до важеля він уже не має змоги, солдат із засудженим самі того важеля не знайдуть, а мандрівник сповнений рішучості не втручатися.

Зрештою, втручатись і не потрібно було; як тільки паски застебнули, машина відразу й запрацювала: ложе вібрувало, борона підіймалась і опускалась, зубці витанцьовували на шкірі. Мандрівник якийсь час усе це спостерігав, та раптом згадав, що один трибок у креслярі має скреготати. Однак механізм не видавав ніяких звуків, не чути було навіть легенького хурчання.

Машина працювала так тихо, що не привертала до себе жодної уваги. Мандрівник перевів погляд на засудженого й солдата. Засуджений поводився жвавіше, його в машині все цікавило, він то нахилявся, то ставав навшпиньки й раз у раз показував пальцем на що-небудь солдатові. У мандрівника це викликало прикре враження. Він мав намір лишатися тут до останку, але дивитися на цих двох довго не зміг би.

— Ідіть додому, — сказав він.

Солдат, схоже, ладен був уже так і зробити, але засуджений сприйняв цей наказ просто-таки як покару. Він згорнув руки, благаючи не відсилати його, а коли мандрівник заперечливо похитав головою, навіть упав навколішки. Мандрівник збагнув, що ніякі накази тут не допоможуть, і вже рушив був до тих двох, щоб їх просто прогнати. І цієї миті почув нагорі, у креслярі, якийсь звук. Він поглянув угору. Виходить, один трибок усе ж таки заїдає? Але то було щось інше. Кришка кресляра повільно відкрилася, а тоді відскочила зовсім. Показалися зубці трибка, піднялись вище, а невдовзі з'явився й увесь трибок; здавалося, якась величезна сила стискає з усіх боків кресляра, й цьому трибку вже просто забракло місця; він докотився до краю кресляра, впав із машини, трохи прокотився ставма піском і ліг плиском на бік. Але нагорі вже підіймався ще один трибок, а за ним багато інших — великі, маленькі, ледве помітні, і з усіма відбувалося те саме, й щоразу складалося враження, ніби в креслярі вже нічого не лишилось, та потім з'являлася нова, ще численніша вервечка трибків, які підіймались, падали з машини, котилися піском і лягали на бочок. Задивившись на це видовище, засуджений геть забув про мандрівників наказ, трибки викликали в нього неймовірний захват, він поривався схопити кожного, водночас спонукаючи солдата допомогти йому, але щоразу злякано відсмикував руку, тому що навздогін попередньому трибку вже поспішав наступний, який на нього, засудженого, — принаймні першої миті, коли починав котитися, — наганяв страху. Мандрівник, навпаки, непомалу стривожився; машина вочевидь розсипалась; її рівна робота була оманлива; у нього зринуло таке відчуття, що тепер він має допомогти офіцерові, бо той уже не може подбати про себе сам. Але, зосередивши всю свою увагу на трибках, які випадали, мандрівник забув про решту вузлів машини, і коли тепер, після того як із кресляра викотивсь останній трибок, схилився над бороною, його вразила нова, ще прикріша несподіванка. Борона вже не писала, вона лише колола, а ложе, вібруючи, вже не повертало тіла з боку на бік, а тільки підставляло його під зубці. Мандрівник хотів утрутитись, можливо, навіть зупинити машину, адже це були вже не тортури, яких домагався офіцер, — це було справжнісіньке вбивство. Мандрівник потягся руками до машини. Але цієї миті борона з настромленим на неї тілом подалася вбік, як це вона зазвичай робила на дванадцятій годині. Кров текла сотнями цівок, не змішуючись із водою, — водоносні трубочки цього разу також відмовили. Та ось і остання з неполадок: тіло не спадало з довгих зубців, а, стікаючи кров'ю, зависло над ямою. Борона вже хотіла була повернутися на своє попереднє місце, та, немовби сама помітивши, що не звільнилася ще від ноші, так і лишилася над ямою.

— Допоможіть же! — крикнув мандрівник солдатові й засудженому і сам схопив офіцера за ноги.

Він хотів з цього боку налягти на ноги, щоб ті двоє взяли офіцера за голову й усі разом помалу зняли його з борони. Але ті двоє ніяк не важилися підступити ближче, а засуджений навіть узагалі відвернувсь; довелося мандрівникові самому підійти до них і силоміць підштовхнути їх до голови мертвяка. І тут погляд мандрівника майже мимоволі впав на офіцерове обличчя. Воно мало такий самий вигляд, як і за життя; на ньому не було жодних ознак обіцяного спасіння: офіцер не знайшов у цій машині того, що знаходили в ній до нього; вуста його були міцно стулені, очі, в яких застигло життя, широко розплющені, погляд спокійний і впевнений, у чоло ввійшло вістря великого залізного зубця-різця.

Коли мандрівник, а вслід за ним і солдат та засуджений, підійшов до крайніх будинків колонії, солдат показав на один із них і сказав:

— Ось чайна.

На першому поверсі цього будинку була низька, видовжена, схожа на печеру зала із закіптюженими стінами й стелею, відкрита з боку вулиці на всю свою ширину. Чайна мало чим відрізнялася від решти будинків у колонії, які, окрім розкішних споруд комендатури, дуже позанепадали, проте все ж таки справила на мандрівника враження історичної пам'ятки, і він відчув владу минулих часів. Він ступив ближче, пройшов у супроводі своїх супутників поміж вільними столиками перед чайною, вдихнув прохолодне затхле повітря, що йшло зсередини.

— Старого поховали тут, — промовив солдат. — Священик відмовив йому в місці на кладовищі. Який час узагалі не знали, де його ховати, та зрештою поховали тут. Офіцер вам про це запевне не розповідав, бо цього він соромився, звісно, найдужче. Кілька разів він навіть намагався викопати вночі старого, але його щоразу проганяли.

— А де ж могила? — спитав мандрівник, не вірячи солдатові.

Обидва, солдат і засуджений, одразу вибігли наперед і, випроставши руки, показали в той бік, де, як вони знали, була могила. Вони повели мандрівника за будинок; там за кількома столиками сиділи відвідувачі. Це були, мабуть, портові робітники — кремезні чолов'яги з короткими, густими й чорними, аж лискучими, бородами. Усі вони сиділи без піджаків, у подертих сорочках — убогий, зневажений люд. Коли мандрівник підійшов ближче, декотрі з них повставали, притислися до стіни й мовчки втупилися в незнайомця.

— Це — чужоземець, — зашепотіли довкола, — він хоче побачити могилу.

Вони відсунули набік один зі столиків, під яким справді виявився надгробок. Це був простий камінь, досить невисокий, щоб його можна було сховати під столиком. На камені стояв напис, зроблений дуже дрібними літерами, і мандрівник, щоб його прочитати, мусив стати навколішки. Напис промовляв: "Тут спочиває вічним сном старий комендант. Цю могилу йому викопали й поставили цей камінь його прихильники, які наразі не можуть назвати своїх імен. Існує пророцтво, що через певну кількість років комендант воскресне і з цього будинку поведе своїх прихильників відвойовувати колонію назад. Вірте й чекайте!" Коли мандрівник прочитав це й підвівся, то побачив, що чоловіки обступили його й усміхаються так, ніби прочитали разом із ним напис, він видався їм смішним, і тепер вони закликають гостя приєднатися до їхньої думки. Мандрівник прикинувся, мовби нічого не помітив, роздав кілька монет, зачекав, поки могилу прикриють столиком, вийшов із чайної й попростував до порту.

А солдата й засудженого затримали в чайній знайомі, яких вони там зустріли. Та ці двоє, схоже, хутко тих знайомих спекалися, бо не встиг мандрівник дійти ще й до середини довгих сходів, що вели вниз до човнів, як вони вже кинулися за ним навздогін. Мабуть, хотіли в останню хвилину змусити мандрівника взяти їх із собою. Поки мандрівник домовлявся біля води з човнярем, щоб той перевіз його на судно, солдат із засудженим, не зважуючись гукати, мовчки мчали сходами вниз. Та коли вони збігли на причал, мандрівник уже сидів у човні й той саме відходив від берега. Вони встигли б іще скочити в човен, але мандрівник узяв із днища важку вузлувату линву й, посварившись нею, стримав їх від цього стрибка.

(Переклав Олекса Логвиненко)