Убивство під час дощу - Сторінка 5

- Реймонд Чандлер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Мені вона нічого не сказала... Хоч я робив для неї все. — У його голосі не було хвилювання, був лише безпорадний відчай.

Він відсунув крісло трохи назад і промовив:

— Я дістану ці гроші. Десять тисяч... Може, той каже правду...

Потім він обм'як. Його велика кудлата голова схилилася на стіл, плечі здригнулися від ридання. Я підвівся, обійшов навколо столу й мовчки поплескав Дравека по плечу. Нарешті він підвів мокре від сліз обличчя й схопив мою руку.

— Чорт забирай, ви непоганий хлопець! — сказав Дравек схлипуючи.

— Ви ще не все знаєте.

Я вивільнив пальці, подав йому чарку, допоміг піднести її до рота й перехилити. Потім забрав порожню чарку, поставив її на стіл і знову сів.

— Ви повинні взяти себе в руки, — рішуче сказав я. — Поліція про Стейнера ще нічого не знає. Я привіз вашу дочку додому й тримав язика за зубами. Я хотів, щоб ви з Кармен трохи перепочили. Але це ставить мене в скрутне становище. Ви повинні знати свою роль.

Дравек повільно й важко кивнув головою.

— Гаразд, я зроблю, як ви скажете. Все, що скажете.

— Дістаньте ті гроші, — провадив я. — Нехай лежать напоготові — на той випадок, якщо вони подзвонять. Я щось придумаю, і вам, може, не доведеться ними скористатися. Але хитрувати ніколи... Дістаньте гроші, зберігайте самовладання і тримайте язика на припоні. Решту довірте мені. Ви до цього готові? [111]

— Так, — мовив Дравек. — Чорт, а ви й справді непоганий хлопець!

— Не говоріть про це з Кармен, — додав я. — Чим менше вона згадає, тим краще. Це фото... — Я показав на картку на столі. — Воно свідчить про те, що Стейнер працював не сам. Ми повинні розшукати ту людину і то якомога швидше — навіть якщо це коштуватиме десять тисяч доларів.

Дравек неквапно підвівся.

— Пусте. Це всього лише гроші. Я негайно їх дістану. А тоді поїду додому. Робіть, як вважаєте за потрібне. А я зроблю так, як ви сказали.

Дравек знову схопив мою руку, потис її і повільно вийшов з контори. Я почув його важкі кроки, що віддалялись у коридорі. Потім швидко випив чарку горілки й витер з обличчя піт.

8

Я повільно їхав "крайслером" угору по Ла-Верн-террас до будинку Стейнера.

Тепер, при денному світі, я уважно розглядав крутий спуск із пагорба й дерев'яні сходи, якими втік вбивця. Вулиця внизу була не ширша за провулок, а неї виходили вікнами два будинки, але вони стояли не дуже близько до Стейнерового. Навряд, щоб у шумі дощу хтось із сусідів звернув увагу на постріли.

У світлі надвечірнього сонця Стейнерів будинок справляв мирне враження. Нефарбований ґонтовий дах був ще вологий від дощу. На деревах по той бік вулиці зеленіло молоде листя. Машин на дорозі не було.

Хтось пройшов за самшитовими кущами, які приховували від вулиці вхідні двері.

Кармен Дравек у пальті з біло-зеленої шотландки й без капелюшка вийшла крізь прогалину в живоплоті, зненацька завмерла й злякано глянула на мене, наче не чула моєї машини. Потім вона швидко сховалася за кущами. Я проїхав далі й зупинився перед незаселеним будинком.

Вийшовши з машини, я рушив до Стейнерового котеджу. Тепер я краще усвідомлював, яка небезпечна справа чекає на мене.

Я пройшов крізь живопліт і побачив перед відчиненими дверима Кармен. Вона стояла й мовчки дивилася на мене. Тоді повільно піднесла руку до рота й прикусила зубами навдивовижу грубий великий палець, що здавався на руці чужим. Під очима в неї були темно-фіолетові кола. [112]

Не кажучи й слова, я штовхнув її назад у будинок і причинив за собою двері.

Ми стояли, розглядаючи одне одного. Дівчина повільно опустила руку й спробувала всміхнутись. Потім будь-який вираз з її блідого обличчя зник, і воно стало не більш осмисленим, ніж дно коробки від черевиків.

Я сказав якомога лагідніше:

— Не хвилюйся. Я не ворог. Сядь у крісло біля столу. Я друг твого батька. Не панікуй.

Кармен підійшла до столу й сіла на жовту подушку в чорному кріслі Стейнера.

При денному світлі кімната мала занедбаний, непривітний вигляд. Усе ще пахло ефіром.

Кармен облизала губи кінчиком білуватого язика. Тепер її чорні очі здавалися скоріше заціпенілими. Я покрутив між пальцями сигарету, посунув книжки й сів на край столу. Потім неквапно закурив і спитав:

— Що ти тут робиш?

Дівчина мовчки шкребла нігтем своє пальто. Тоді я запитав знов:

— Що ти пам'ятаєш про вчорашній вечір? Цього разу Кармен відповіла.

— Що пам'ятаю? Учора ввечері я хворіла й була вдома. — Говорила вона обережно, хрипким голосом.

— А перед тим? — наполягав я. — Перед тим, як я привіз тебе додому. Що тут учора сталося?

Обличчя її повільно залила фарба, очі розширилися від подиву.

— Ви... ви той самий? — видихнула дівчина й знову заходилася гризти свій навдивовижу грубий великий палець.

— Так, той самий. Що ти можеш пригадати?

— Ви з поліції? — спитала Кармен.

— Ні. Я вже сказав: я друг твого батька.

— То ви не з поліції?

— Ні.

Нарешті до неї дійшло. Вона зітхнула.

— Що... що вам потрібно?

— Хто його вбив?

її плечі під картатим пальто здригнулися, однак на обличчі в неї нічого не змінилось.

— Хто... хто ще знає? — злякано спитала вона.

— Про Стейнера? Не маю уявлення. Ні поліції, ні будь-кого іншого тут, здається, не було. Може, Марті?

Моє запитання пролунало як грім серед ясного неба.

— Марті! — зненацька пронизливо скрикнула Кармен. Якусь мить ми обоє мовчали. Я курив сигарету, а вона гризла палець.

У неї аж трохи відвисла щелепа. [113]

— Так.

— Чому він це зробив? Ти часто бачилася з ним останнім часом? ;

Вона стисла руки в кулаки.

— Лише один чи два рази.

— Знаєш, де він живе?

— Так! — різко кинула мені в обличчя Кармен.

— Що з тобою? Я гадав, Марті тобі подобається.

— Я його ненавиджу! — майже крикнула вона.

— І тому ти хотіла б утягти його в халепу, — сказав я.

Кармен пустила мої слова повз вуха. Мені довелося пояснити їх.

— Я маю на увазі, ти хочеш сповістити поліцію, що це зробив Марті?

В її очах раптом з'явився переляк.

— Після того, як я знищу знімок, де ти гола, — спокійно додав я.

Дівчина захихотіла.

Я відчув до неї огиду. Якби вона закричала, зблідла чи забилася в істериці, це була б цілком природна реакція. Але Кармен лише хихотіла.

Мені був гидкий навіть сам вигляд дівчини. її присутність діяла на мене як дурман.

Вона все хихотіла, і ці смішки розбігалися по кімнаті, мов щури. Поступово вони стали істеричними. Тоді я встав зі столу, ступив крок до неї й поляскав її по обличчю.

— Так само, як учора ввечері, — пояснив я.

Кармен відразу ж припинила хихотіти й знов почала гризти великого пальця. Очевидно, вона, як напередодні, не реагувала на мої ляпанці. Я знов сів на край столу.

— Ти прийшла сюди забрати фотопластинку... фотографію, де тебе знято в чому мати народила, — сказав я.

Вона стулила рота, потім її підборіддя знову відвисло.

— Надто пізно. Я шукав її вночі. Тоді вона й зникла. Певно, її забрав Марті. Ти не дуриш мене щодо нього?

Дівчина енергійно покрутила головою. Тоді повільно підвелася. Очі в неї були вузькі, терново-чорні й порожні, як скойка від устриці.

— А тепер я піду, — сказала вона так, наче ми сиділи за чашкою чаю.

Кармен попростувала до дверей і вже зібралася була відчинити їх, але цієї хвилини на пагорб виїхала машина й зупинилася перед будинком. З неї хтось вийшов. [114]

Дівчина обернулась і з жахом глянула на мене. Двері несподівано відчинилися, і в кімнату зазирнув якийсь чоловік.

9

Незнайомець з гострим довгастим обличчям був у коричневому костюмі й чорному фетровому капелюсі. Лівий рукав у нього був підгорнений і приколотий до борта піджака великою чорною англійською шпилькою.

Він зняв капелюха, причинив плечем двері і з лагідною усмішкою поглянув на Кармен. У нього був густий, коротко підстрижений чуб і вугластий череп, одяг сидів на ньому добре. Чоловік не був схожий на злочинця.

— Гай Слейд, — відрекомендувався він. — Вибачте за несподіване вторгнення. Дзвінок не працює. Стейнер удома?

Дзвонити він і не пробував.

Кармен байдужно подивилася на Слейда, потім на мене, тоді знов на Слейда. Вона облизала губи, але нічого не сказала.

— Стейнера тут немає, містере Слейд, — відповів я. — Ми навіть не знаємо, де він.

Він кивнув головою й торкнувся свого довгого підборіддя крисами капелюха.

— Ви його друзі?

— Ми зайшли сюди мимохідь по книжку, — пояснив я, відповівши усмішкою на його усмішку. — Двері були прочинені. Ми постукали, потім увійшли. Так само, як і ви.

— Зрозуміло, — задумливо мовив Слейд. — Все Дуже просто.

Я нічого не сказав. Кармен теж мовчала.; Вона не зводила очей з його порожнього рукава.

— По книжку, кажете? — перепитав Слейд.

З його тону я багато чого зрозумів. Мабуть, він знав про сумнівні справи Стейнера. Я відійшов до Дверей і сказав:

— А от ви не постукали. Він засоромлено всміхнувся.

— Це правда. Мені слід було постукати. Вибачте. Нам пора, — недбало кинув я і взяв Кармен за руку.

— Залиште записку... Може, Стейнер скоро повернеться, — тихо промовив Слейд.

— Ми не хочемо завдавати вам клопоту.

— Шкода. Дуже шкода! — багатозначно проказав він. [115] .

Я відпустив руку Кармен і повільно ступив крок від неї. Слейд стояв на місці, усе ще тримаючи капелюха в руці. Його глибоко посаджені очі весело поблискували.

Я знову відчинив двері.

— Дівчина нехай іде, — сказав Слейд. — Аз вами я хотів трохи побалакати. Я вражено втупив у нього погляд, намагаючись здаватися байдужим.

— Ви жартівник, еге ж? — привітно запитав він. Раптом Кармен щось крикнула мені й подалася з будинку. За мить я почув її кроки на дорозі, яка вела з пагорба вниз. Я не бачив її машини, але здогадався що вона десь неподалік.

— Якого біса... — почав я.

— Облиште, — холодно перебив мене Слейд. — Тут щось не те. Я тільки з'ясую, в чому річ.

Він безтурботно — надто безтурботно — заходив по кімнаті. Він хмурив брови й не звертав на мене уваги. Це примусило мене замислитись. Я кинув погляд у вікно, але не побачив нічого, крім даху його машини над живоплотом.

Згодом Слейд помітив на столі бокату карафку й дві тонкі чарки пурпурового кольору. Він понюхав одну з них. Губи його скривилися від огиди.

— Паскудний звідник... — байдужно мовив він. Потім спинив погляд на книжках, помацав одну чи дві, обійшов навколо столу й, зупинившись перед тотемним стовпчиком, почав розглядати його.