Униз і вгору за течією - Сторінка 2

Річка позаду, здавалося, легенько розгойдувалася то ліворуч, то праворуч; на її поверхні далеко й довго, доки сягало око, трималися після хвиль яскріючі на сонці брижі, від яких боляче і задьористо ставало очам; течія там мовби слабшала або ж і зупинялася зовсім. Берег часто змінювався: то низький, яскраво-зелений, на свіжій зелені пасуться корови, то за поворотом одразу яр, нагорі будівлі, униз, до води й човнів, ведуть сходинки, біля човнів вистрибують, щось кричать і махають руками дітлахи, біля будинків, прикриваючись від сонця долоньками, стоять дорослі.

Віктор виріс на цій річці, кожного божого дня пропадав на ній з ранку до ночі, і більша частина його дитячих і вже не дитячих радощів була пов'язана з нею. Ніколи він не забуде, як щоразу боявся пропустити льодохід; з яким захватом і острахом, нетямлячись, дивився на дику, осатанілу силу, що зіштовхувала кригу вниз, здиблювала і трощила незграбні, з глибоким полиском синяви брили; який багатоголосий і протяглий, зі стогоном і відчаєм стояв довкола гуркіт.

Один спогад, чи не найдавніший, був яскравіший за інші. Йому тоді виповнилося шість років, і не просто виповнилося, а виповнилося саме цього дня — 1 травня. Льодохід звичайно теж припадав на кінець квітня — початок травня. Йому, хлопчакові, не досить було того, що його день народження так вдало збігався зі святом, йому ще кортіло, аби цього дня неодмінно рушила крига — інакше не буде щастя. Звідки, з яких глибин і снів виник у ньому цей забобонний зв'язок одного з другим, він, звичайно, не знав; але ще й досі, правда, без колишньої щирості й зацікавленості, немов жартома, він продовжує стежити, коли — до чи після свята — пробудилася річка, усміхнеться чи ні йому нині удача. (Ось іще відмінність: щастя обернулося на удачу, з якою легше й безпечніше поводитися — якщо й проґавиш, то втрата невелика; з віком він, здається, привчає себе ризикувати лише тим, що небагато важить).

З раннього ранку 1 травня він сидів на березі, вдивляючись у посинілу, розбухлу кригу. Ніколи ще не випадало йому бачити перший, вирішальний поштовх, який зривав кригу з місця, і тепер він чекав на нього нетерпляче і з важкою зосередженістю, понад усе на світі боячись, що день закінчиться раніше. Десь у селі співали, яскраво світило сонце, з пониззя навіть не дув, а легенько плинув над річкою м'який рівний вітрець, доносячи звідкись свіжий і прохолодний, вербний запах щойно звільненої води. Річка неспокійно вовтузилася, погойдувалася, зітхала; часом зсередини чувся глухий, утробний шум, далі лунав порский і сильний, наче постріл, тріскіт, і в кризі спалахували тріщини. Ось-ось усе це мало зірватися з місця, закружеляти, зашуміти, попливти, але стояло. Трималося якоюсь силою, чіплялося за щось, впиралося, проте нікуди не рухалося. Увесь день прочекав він марно, ввечері, геть нещасного і змученого, його насилу забрали додому. Тепер усе: ніколи не закінчиться війна, не повернеться з фронту батько, не полюбить його сусідська дівчинка Нінка. Далі жити просто безглуздо.

Серед ночі він прокинувся від невиразного далекого гуркоту, який то затихав, то раптом болісно й тривожно виникав знову. Іншого разу шестирічний хлопчак, напевно, одразу пірнув би від нього під ковдру і постарався хутчіше заснути, але тепер остання надія змусила його перебороти страх і встати з постелі. Скоряючись якійсь сторонній владній силі, він навпомацки добрався до дверей, нечутно відхилив їх і вислизнув на вулицю. І небо, й землю поглинула суцільна, непроглядна пітьма, крізь яку ніде нічого не було видно, але дорогу до річки він знав і з заплющеними очима. Кумедно й незграбно підстрибуючи, боячись налетіти на паркан, але ще більше боячись іти кроком, він кинувся на берег.

Тут було світліше. Від криги йшло слабке сіре мерехтіння, і в ньому він легко роздивився, що річка як стояла, так і стоїть. Нічого в ній звечора не змінилося. Вона навіть мовби принишкнула, після довгих і марних потуг її опо-сіла байдужість. Від жаху, від нерозуміння того, що з ним коїться, чому він тут, а не вдома, не в постелі, маленький Вітька заціпенів. Прибігши сюди, він уже неспроможний був бігти назад. Від страху в нього одібрало ноги.

Десь далеко в тайзі загуркотіло, набралося сили і покотилося, покотилося прямо на село, погрожуючи розчавити і зім'яти його, і, тільки ледь-ледь не докотившись, розвалилося. Насувалася гроза. Те, що він сприйняв за шум річки, було громом небесним, першим тієї весни, що народився зненацька і спочатку негучно. Спалахнуло і нараз погасло коротке світло блискавки, і знову вирушив грім, випро-стовуючись у своїй ході над річкою, і знову застряг неподалік від села.

Небо тепер було могутнє і страшне. По краях, зливаючись із землею, воно занурювалося в безмежну пітьму, згори нависало велетенською тривожною тяжкотою. В нагромадженні хмар, рухаючись і змінюючись, зловісною синявою палахкотіли якісь смуги і плями. Поміж ударами грому, коли наставала тиша, з височини долинав нечіткий, ледь вловний шум, — чи то шерхіт хмар, чи то приглушений свист вітру. Внизу повітря було тривожно-нерухоме й порожнє: без гострих весняних запахів, без звичайної нічної свіжості — гроза встигла виссати з нього все.

Грім розгулював уже над самим селом. Він починався знехотя, лінькувато, мовби не знаючи, варто чи не варто гриміти, але, розвередивши себе бурчанням, раптом робив миттєвий і лютий стрибок убік і важко, надсадно лопався, вибухав, розкидаючи довкола безліч гримкотливих осколків. Ледве встигав відшуміти один перекіт, як виникав новий. У яскравому і мертвотному світлі блискавиць хати в селі здавалися прозорими, і якщо за стінами нічого не можна було побачити, то лише тому, що за ними нічого й не було, а ліс — до моторошності білим і неживим, з вузькими й довгими камінними стовбурами.

Увібравши голову в плечі, хлопчак схлипував — судомно, безпорадно і вже в нестямі. Він був на ногах, але давно втратив відчуття землі під собою, мовби його, як пушинку, підхопило й понесло кудись, і ніхто ніколи не знайде навіть сліду цієї маленької нещасної людинки.

Гроза, домагаючись дощу, дедалі розпалювалася і розпалювалася. Небо із зовсім чорного, непроглядного стало темно-багровим і вирізнилося чіткіше. Грім бив розмірено й злісно, без тієї стриманості і грайливості, що були спочатку, він вибухав одразу і, не послаблюючи, гнав цей вибух, поки де-небудь в іншій стороні не спалахував новий. Все довкола було сповнене тільки гуркотом, що його раз у раз підстьобували помахи блискавиць, все стискалося й тремтіло перед ним, а йому вже бракувало простору, він задихався від шаленства.., ось-ось повинно було статися щось і зовсім страшне.

І воно сталося. Блискавка стьобнула, як звичайно, тонким довгим розчерком, але не згасла, а раптом, мовби заплутавшись, закружляла, завихорилася у танку і розійшлася широким кінцем, оголивши моторошний голубий вогонь. Скажений, небувалої сили гуркіт одразу ж охопив усе небо, роздираючи його на частини,— воно тріснуло й обвалилося.

Хлопчак закричав і впав, не зміг встояти, але одразу ж знову схопився на ноги. Він почув, хоча неспроможний був ні чути, ні бачити, якимось дивом він почув, як звук шматованого неба, слабший і легший, але той, той самий звук знову пролунав десь неподалік від нього. У моторошному і несподівано-радісному передчутті він різко підвів голову й побачив, як, ламаючи кригу, виносить середину річки. її тільки-тільки зірвало, її смуга була зовсім неширокою.

1 одразу ж упав дощ. Гроза почала швидко відступати, блискавка спалахувала лише з одного боку, на самому краю неба, туди ж, геть присмирнівши, перебрався грім. Небо потемніло й притихло, з нього лив дощ.

А хлопчак усе плакав і плакав, не витираючи сліз, і все дивився, дивився на річку, на її гомінке святкове звільнення, що почалося вночі, серед грози, подалі від людських очей.

...Боже мій, невже це було?! І чи було це так, як він запам'ятав, чи не приснилося це йому в чистих і осяйних дитячих снах?

...Ще несло крижини, крига лежала і на берегах, а вони, дітлахи, вже закидали в каламутну зеленкувату воду пе* ремети. Пробуджена річка була повною і нетерпляче-швидкою; від її відкритого, вільного плину довкола одразу ставало просторіше й вище; в легкому й дзвінкому повітрі зі свистом носилися стрижі, знижуючись і черкаючи об воду білими черевцями; звучав капіж із навислих над ка-меницею важких крижаних дашків; весело і широко грало сонце. Було якесь особливе — сторожке й таємниче — щастя в тому, щоб, ледь піднявши нитку перемета над водою, слухати, як тюкає риба наживку; в хвилюючому чеканні завмирало серце і весь безмежний світ сходився в одну цю тонку нитку, по якій передавалися поштовхи.

Невдовзі річка випрямлялася, звільнившись од усього зайвого, чужого, що знесли в неї з гір шальні весняні потоки й струмки; вода в ній ставала темно-голубою, прозорою, так що далеко було видно дно; течія напиналася: знаходила свою неквапливу, спокійно-швидку силу, яку могла поруйнувати лише тривала негода. Влітку вони всією сім'єю вирушали човном за річку на сінокіс, збирали там ягоди, потім гриби; Віктор випрошував собі у бакенщика два ближчих до сінокісного наділу бакени, вечорами запалював їх, ранками гасив, навчився незгірше за дядьків підніматися у човні на тичині, справлятися з одноручним веслом. Ніколи не втомлювався від нескінченної втіхи бувати на річці, зазирати в її моторошну звабливу глибінь, у дужий вал, випробовуючи своє щастя, зіштовхувати човен і гребти від берега, все далі й далі, злітаючи й провалюючись у хвилях, а потім, щасливо повернувшись, вважати себе переможцем і думати, що річка після цього одразу стала покірнішою.

У темні осінні ночі дідусь, тепер уже покійний, брав його з собою бити рибу з смолоскипом. На носі човна яскраво і жваво палахкотів смоляк, дідусь, широко розставивши ноги і терпляче вдивляючись у воду, стояв біля вогню з наготованим остенем, а він, сидячи в кормі, безшумно правив врслом. Річка втомлено і глухо зносила їх униз; у важкому металевому кольорі води ледь-ледь поблискувало опале листя; лопались і меркли бульбашки; де-небудь посеред річки хтозна-чому в спокійну погоду довго трималася на одному місці нескінченна смуга брижів, яка мерехтіла незбагненним хвилюванням, що далі так само несподівано, як і з'являлася, щезала.