Униз і вгору за течією - Сторінка 8

- Валентин Распутін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

З глухим гулом вовтузилися хвилі, ледь натякаючи на приховану всередині силу, по хвилях блукали яскраві й різкі відблиски падаючого сонця, в студеній, вітровійній імлі дробилися береги. Далеко по праву руч пройшла назустріч самохідна баржа, навантажена лісом, з неї долинала музика, і було видно, як на мотузкові тріпоче білизна. Довгим змореним звуком свистів у порожньому повітрі вітер, шукаючи перешкоду й забавки. І такою самою довгастою западиною, в якій лежало море, наче горішня прозора стулка, висіло невисоке видовжене небо.

Сувора і по-своєму гарна картина. Лише все в ній було якимось простим і ясним, як у збитому власноруч ящикові, яким можна пишатися, але в якому знаєш кожен сучок. Не витав у піднебессі над цими багатьма водами чистий і ветхий дух таїни, що примушує в дитячому зачудуванні перед красою допитуватися щоденно і щогодинно: як, навіщо, відколи, звідки це взялося і береться далі? Перестала трепетно й палко, завмираючи від глибини, битися душа над безоднею часу, і відійшло, запакувалося міцною накривкою відчуття вічності. Усе тут було зрозумілим — і як, і навіщо, і відколи, і з якою метою.

Вітер пружнів, сміливішав, погойдувало вже не на жарт. Проте чайки все так само, то сідаючи, то знову здіймаючись, летіли і летіли за теплоходом. Тільки їхні крила мовби покоротшали і махали вони ними частіше, з очевидними зусиллями долаючи вітер. Але щось, щось особливе, якийсь смисл змушував їх усе летіти й летіти.

Віктор спробував читати і не зміг. Відтоді, як він сам почав писати, читання вже не давало йому звичної насолоди, коли спокійно й довірливо прямуєш за автором всюди, куди б його не понесло, коли події, що відбуваються в книжці, і персонажі, котрі беруть у них участь, сприймаються, як реальність, незалежно від того, подобаються вони чи ні. І ставлення до літератури раніше легко вкладалося в три досить категоричні виміри: добре, погано, так собі. А тепер же з'явився чисто професійний інтерес. Ох, цей професійний інтерес... бодай йому пуття не було.

Як просто було раніше і як тяжко зараз — мовби перебуваєш на недремному чергуванні і не хочеш, але бачиш, як звивається, або ж і б'ється в болючій судомі, неправильно поставлене слово, як безсоромно похихикують чи аукають посеред серйозної розмови, бо їм тут робити нічого, порожні, непотрібні фрази, як бреше, соловейком заливається у неправді який-небудь позитивний герой, розкошуючи в гучних і високоповажних словах, мовби в мильній піні, в той час, як він, на думку автора, повинен промовляти правду, правду і тільки правду, як уся книжка руками й ногами б'є, вимагаючи, аби її читали, і волаючи про книжкову рівність, хоч користі від такого читання немає і не може бути. Бачиш, розумієш і неспроможний втрутитися — ні допомогти, ні осмикнути, ні присоромити. Краще б уже і не бачити, і не розуміти. Вся річ у тому, що хороша книжка, як і погана, створюється з одного й того самого матеріалу, з одних і тих самих слів, котрі розташовані, правда, за іншим ладом, звучать в іншій інтонації і благословенні іншим перстом.

Однак від хорошої книжки, завдяки усе тій самій професійній перебірливості, теж нелегко. Коли при звичайнісінькому слові "застогнала" ти здригаєшся від болю цього стогону, коли при називанні барви ти ясно розрізняєш її відтінки і відчуваєш її запах, коли ти на власні вуха чуєш звук яблука, що падає в книжці з дерева, і плачеш при зустрічі двох людей, вигаданих уявою автора, ти намагаєшся збагнути, в який спосіб усе це було досягнуто, якою живою водою скроплене, ти знову й знову перебираєш слова, прямуючи по них, як по безконечних сходинках і прагнеш збагнути їхню дивовижну таїну, котра змушує їх звучати, пахнути, світитися й бентежити. І ти все бачиш, бо в книжці важко що-небудь приховати, всю сув'язь слів, їхню музику, позначену нота за нотою, стики між фразами й паузи між думками — усе бачиш, однак нічого не тямиш. Уже у відчаї ти відкладаєш книжку і, безсило заплющивши очі, ненавидиш себе за безпорадність, за безталання і за все інше, що з цим пов'язане.

Однак без книжок неможливо. І ти, звичайно, читаєш, але, боже, яка це важка, нервова і нескінченна робота!

Останні години перед прибуттям були особливо нестерпні. Вітер надвечір трохи затих, хвиля спала, море ще коливалося, проте якось ліниво й безглуздо, вже не напускаючи на себе морського форсу. Небо вистоялося й посиніло, сонце хилилося до обрію чистим кружалом, що рівно палало. Чайки за кормою вже не летіли, а линули в повітрі, зрідка здригаючи крилами. Що вело їх за теплоходом — краса його чи щось інше? З в'язким, уповільненим звуком шуміла за бортом вода, меланхолійно тріпотів нагорі прапор, вгамувалася по своїх кутках дітлашня, що весь день з нарочитим, гучним тупотінням бігала по лункій палубі,— все навколо вирівнювалося у загальному великому чеканні усякої всячини: темряви, спочинку, пристані, новизни.

Раніше Віктор напам'ять знав місця, повз які зараз пливли. Починаючи з п'ятого класу, він навчався у райцентрі, за п'ятдесят кілометрів від домівки: ближче середньої школи тоді не було. На зимові й весняні канікули добиратися в село часто-густо доводилося пішки — машину за ним, звичайно ж, ніхто не посилав, а попутні у той бік траплялися рідко, а коли й траплялися, то недалеко. Тепер і самому важко повірити: 12-річним хлопчаком він за день відмахував усі п'ятдесят кілометрів. Йшов і йшов свій відлік: десята частина дороги позаду, шоста, четверта, третя... намагаючись обманути себе й залишити попереду якомога більше кілометрів, аби потім, коли він геть утомиться і буде ледь плентати, вони танули самі по собі.

Але тепер він нічого не впізнавав. Навіть по затоках уздовж річок, по виярках неможливо було визначили, де й що. Все злилося й розмилося в одній довгій і відчуженій картині тайги. Що дивно: він ходив тоді не через гущавінь — дорогою, а дорогу ту знесла вода. Доводилося орієнтуватися лише за часом, вказаним у розкладі.

Залишалася година, півгодини, далі і того менше.

Час було збиратися. Віктор спакував валізу і кинув останній погляд у відчинене вікно. Теплохід помітно прибивався до берега, що, як і раніше, був замкнений глухим муром лісу. Навіть тут, на підступах до рідного села, ніщо не промовляло до серця, що билося в солодкому й тривожному хвилюванні, ніщо не озивалося на його поклик, мовби Віктор їхав сюди вперше.

— Як ти міг?! Як тобі не соромно?! — раптом почув він швидкий, уривчастий від хвилювання голос і, обернувшись на нього, мимоволі, аби не виказати себе, відсахнувся. Він чекав там побачити кого завгодно, але тільки не їх, не цих незмірно щасливих учора одне одним людей, за якими Віктор уважно спостерігав спочатку в ресторані, потім увечері на танцях, любові, злагоді і щирій ніжності яких заздрив з щемливими і сумними ревнощами. Щось у них сколотилося. Дружина з палаючим від люті, різко-окресленим обличчям підступала до чоловіка — той, кривлячись, відмахувався:

— Перестань. Набридло. Іди до каюти, не репетуй тут. Поруч у спокійному чеканні, мовби такі сцени були для

них не вдивовиж, стояли схожі на близнюків хлопчик і дівчинка.

—М-да,— гмукнув Віктор, ось ще один зайвий доказ того, що будь-яке щастя не тривке. І все ж настрій у нього зіпсувався. Дурні. Невже не могли вони перетерпіти п'ятнадцять, менше — десять, п'ять хвилин, аби він встиг піти і нічого цього не взнав, аби в його пам'яті вони назавжди лишилися прекрасною і надійною, бо ж він сам був її свідком, легендою про невмирущу любов в одному людському гнізді. Дурні і ще раз дурні. Не будуть ошукувати людей і користуватися їхньою довірливістю — так їм і треба.

Він попрощався з провідницею, яка прийшла повернути йому квиток, і спустився вниз. У проході біля правого борту вже юрмилися з речами пасажири. Віктор став скраю, біля бар'єрчика, так, щоб бачити берег. Далеко попереду завид-ніли стоси дерева, перед ними широким рукавом заглиблювалася в тайгу затока. І одразу, тільки-но відтягнувся назад гребінь горбатого мису, відкрився майданчик, до якого збігалися люди, і за деревами засвітилися дахи будинків. Теплохід подав гудок і круто повернув до берега.

І дивно, Віктор ще не зійшов з теплохода, а той для нього вже не існував, він мовби віддалився, зблякнув. У душі виникла дзвінка гаряча порожнеча: від одного стану він уже звільнився, новий ще не настав. І лунко й нетерпляче гупало в голові, виказуючи хвилювання. У натовпі, що зібрався на березі, він почав упізнавати знайомих, серед дітлахів одразу вирізнив своїх племінників, двох світлоголових, кремезних хлопчаків, на обличчях яких, як і в нього, виразно проступало давнє, нездоланне з роду в рід тунгуське походження. Обіч, насунувши, як завжди, кепку на очі і засунувши руки в кишені, стояв батько. До нього підбігли племінники, почали щось навперебій говорити і показувати руками на теплохід — батько стрепенувся і пішов ближче, туди, де вже на землю опускався трап.

— Чому ж ти не написав,— радісно і квапливо заговорив він, коли Віктор зійшов і вони привіталися.— Ми й не ждали. А мати ж сном-духом не знає. Ну, зараз вона заметушиться.

Віктор поплескав по спинах племінників і, перш ніж іти, озирнувся на теплохід. На палубі, саме навпроти його каюти, прямо і нерухомо, але вже одна, без чоловіка й дітей, стояла та сама жінка з оманливо-щасливої сім'ї. її само-зречене гірко-урочисте обличчя було звернене кудись у порожнечу, очі дивилися заклякло і невидюче. Віктор пошукав у собі і не знайшов до неї ні жалю, ні співчуття: на щастя і на нещастя однаково треба мати двері, а не виставляти їх напоказ кожному стрічному.

— Ну, гайда, чи що? — заквапив батько.

— Гайда.

За розбитою тракторами, широко розтягнутою дорогою вони повернули ліворуч і пішли через клапоть лісу, що зберігся біля берега. По обгризених та прим'ятих кущах лохини і жимолості Віктор упізнав його: стежка до ягідника починалася раніше біля цвинтаря і неподалік звідси сходилася з дорогою на поле. Он куди піднялася вода: до старого берега тут було не менше двох кілометрів — та ще вгору. Десь тут-таки, як він пам'ятав, була тоді посадка з молодого, надзвичайно густого ялинника, крізь який продертися можна було лише трохи не плазом і в якому висипали найперші рижики.